«Ми вільні люди і ми обрали шлях боротьби, шлях воїнів»: після штурмового підрозділу солдат проходить службу в ТЦК

Роман пропрацював 26 років слюсарем з ремонту рухомого складу в локомотивному депо «Укрзалізниці». Оскільки критичне підприємство бронює своїх працівників, прийшлося добряче переконувати керівників, щоб зняли бронювання та відпустили до війська.

Зарахований до лав підрозділу 10 січня 2023 року і одразу поїхав у складі загону на Чернігівщину. Спочатку — навчання і злагодження підрозділу. Потім — охорона кордону, відстеження та протидія ворожим ДРГ. А на початку квітня надійшов наказ висуватися в зону бойових дій — на Луганщину, на територію Серебрянського лісництва.

Роман був кулеметником — помічником гранатометника у складі 3-го відділення розвідки, яким командував сержант Юрій Боженко.

— Я пишався, що я в підрозділі «Божика». Всі, хто були поруч із ним, почувалися впевненіше. Та цей штурм, на який ми пішли 19 квітня, для мене був першим, а для нього став останнім, — згадує солдат. — Мені було страшно. Але боявся я не стільки за себе особисто. Більше чомусь переживав за свою родину: що з ними буде, якщо зі мною щось станеться.

Під час штурму по групі працювали снайпери, декілька воїнів отримали поранення. Один з них, Федір, практично дійшов до ворожого окопу, коли отримав кулю в плече. Роман Шкурба отримав наказ від командира спробувати витягти побратима. Спочатку солдат вів загороджувальний вогонь, щоб дати товаришу сповзти в приямок. А потім вирушив на допомогу.

— Снайпер працював так, що не давав мені підняти голову. Федір кинув стропу, але не вдалося її зачепити — було багато гілок і піску. Довелося підповзти ближче. Як міг, перев’язав плече — куля роздробила суглоб. Я відтяг його трошки нижче сюди, щоб вони нас не бачили.

Лежачи на животі, тягнув і пораненого товариша, і свій кулемет. Дві з половиною години долали кількасот метрів, перечікуючи обстріли з АГС. Воїн згадує, що дорогою зустрічали дроти — скоріш за все, це було мінування. Якщо не було можливості оминути, перерізав дроти ножем і сподівався, що не вибухне.

В якийсь момент після чергового розриву «спіймав» уламок у спину під бронежилет. Як міг, обмацав себе, зрозумів що крові не дуже багато. Попри все, що стріляло і вибухало навкруги, мав одну мету: доповзти до своїх і витягнути побратима. І зміг це зробити.

— Перейшли дорогу, спустилися в ліс, це вже була наша територія. Десь хвилин за 30-40 вийшли на першу нашу СП, хлопці замовили евакуацію. Нас дев’ятеро тоді поранених вивезли, — розповідає солдат.

Підлікувавшись в медичному пункті, вже 9 травня Роман знову був на позиціях. Загалом у Серебрянському лісництві воював більше двох місяців.

Після того, як підрозділ вивели, знову поїхали на відновлення та злагодження. Далі була робота у складі контрдиверсійного підрозділу на Сумщині.

На початку січня 2024-го воїни «Одіна» брали участь в боях за Авдіївку. Звідти Романа евакуювали з серйозною травмою коліна.

— Коли я після госпіталю повернувся в «Одін», то майже одразу мене перевели. Потрапив у 420-й окремий батальйон безпілотних систем. Проходив там службу трохи більше восьми місяців у ремонтному підрозділі. Але контузії, травми та поранення давали про себе знати. Тож перевівся. Потрапив до Полтавського обласного ТЦК та СП. Зараз я стрілець роти охорони, — розповідає Роман.

Зазначає, що планує трохи відновити здоров’я та сили і згодом перевестися знову до бойового підрозділу. Хоче перейти в Сили безпілотних систем, щоб подовжити активно боротися проти ворога. Хоча фізично не може швидко та довго ходити, мріє літати дронами — чи то аеророзвідка, чи FPV.

Солдат зізнається, що мріє про момент, коли українці об’єднаються проти зовнішнього ворога і зможуть усі разом завершити війну. Не просто поставити на паузу — а раз і назавжди припинити будь-які спроби росії на захоплення та знищення України та українців.

Але для цього потрібна, в першу чергу, єдність та бажання кожного громадянина самовіддано працювати на Перемогу. І дуже багато роботи зараз саме у Силах оборони, наголошує військовий.

— На тих територіях, які на власні очі побачили жахи російської окупації, інше особливе ставлення до українських військовослужбовців. Бо вони розуміють, яке відношення до людей в росіян. Там же людей просто вивозили в ліс і розстрілювали за те, що вони комусь не сподобався, або хтось про них щось сказав, — каже солдат. — Росіяни ж, як приходять, влаштовують рабство. Просто позбавляють людей права на власну думку, на особисте життя. Не подобається — підвал і розстріл! Єдиний спосіб протистояти цьому — опиратися, не допустити окупантів до себе додому! А це можна зробити лише зі зброєю в руках, у складі ЗСУ. І тому всі, хто цього не розуміють, хто намагається зірвати процес мобілізації, не хоче долучитися до війська зараз, фактично вже про себе заявляють, що вони готові бути рабами росії. Але я і мої побратими — не такі. Ми вільні люди і ми обрали шлях боротьби, шлях воїнів. І я цим пишаюся.

#вони_захищають_Україну#warriorsТЦК

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП