Спартак і Красс # 2. Марк Красс forever!

 Сьогодні хочу поговорити про емоції, симпатії та вподобання. Без них ніяк!

Будь-яка написана, розказана чи показана історія, хай то дитяча казка, багатотомний роман чи фундаментальне історичне дослідження викликає у читача, глядача чи слухача певні емоції. Насамперед — емпатію. Інакше неможливо. Інакше нудьга і бажання відкинути книгу чи вимкнути телевізор. Одним героям ми симпатизуємо, інші викликають у нас антипатію. Когось ми любимо і бажаємо йому перемоги, навіть знаючи про трагічність його долі, когось, навіть давно померлого, а то й просто вигаданого персонажа, люто ненавидимо.

Від чого залежить сприйняття та оцінка нащадками людини, яка жила багато років тому? Хто вирішує, залишиться вона в історії героєм чи негідником? Відповідь зрозуміла — автор оповіді. Саме він вигадує наратив на основі свого розуміння, що таке добре і що таке погано. Саме він визначає, хто тут наші, а хто німці. Але оскільки бажаючих поговорити за історію величезна кількість, а розуміння того, «що таке добре і що таке погано» у багатьох із них радикально різняться (залежно від національності, соціального статусу, віку, отриманої освіти чи політичних переконань), то не дивно, що один і той самий персонаж може в різний час і в різних суспільствах вважатися то героєм, то негідником. Суперечки про Брута з Цезарем не закінчаться ніколи. Постаті Спартака і Красса в цьому плані не є винятком.

Певна пікантність ситуації полягає в тому, що протягом довгих років (століть так дев’ятнадцять) ані сам Спартак, ані історія рабської війни, практично, нікого не цікавили. Сучасники подій, навіть ті, чиї твори дійшли до нас у великому обсязі, про повстання майже нічого не пишуть. Цезар і Цицерон — сучасники, а можливо й безпосередні учасники подій — лише побіжно згадують про неї з приводів, які безпосередньо зі Спартаком не пов’язані. Детальнішим, здається, був Саллюстій. Він писав через кілька десятиліть після повстання, але від його твору до нас дійшли лише невеликі уривки.

Все, що ми знаємо про Спартака, ми знаємо, в основному, від двох авторів, які творили років через 150-200 після поразки повстання. Йдеться про двох греків — Плутарха і Аппіана. Деякі уривчасті відомості ми знаходимо у ще пізніших компіляторів. Буквально, крихти. Насправді, усі відомості, які дійшли до нас, помістяться на 4 аркушах формату А-4, набраних 12-м розміром шрифту. Всього трохи менше 15 000 знаків у перекладі, разом з повторами та запозиченнями. І це все.

Потім були так звані темні віки, коли варварам, які обживали колишні імперські землі, було не до всесвітньої історії. Все змінила епоха Відродження. Вона ввела моду на античність, освіту та історію. Але ані Марк Красс, ані, тим більше, розбитий ним Спартак не стали об’єктом уваги невеликої групи людей, які мали доступ до освіти. Насамперед, представників аристократії або капіталу, що зароджувався. Вони, в першу чергу, захоплювалися Помпеєм, Суллою, Цезарем, Августом або Марком Аврелієм. Їх цікавили золоті орли, переможні легіони, римські закони, дороги, храми та акведуки. Їх вабила велич Риму. На ексцеси уваги не звертали.

З часом настала епоха гуманізму та просвітництва. Основним творцем і споживачем історичних наративів стали представники третього стану — нащадки залежних і пригноблених. «Голодних і рабів», як співалося у відомій пісні. Їм потрібна була своя історія, яка б обґрунтовувала б тезу, що протягом багатьох століть їхні предки тільки й мріяли, що про свободу і боролися за неї, не шкодуючи життя. А оскільки фактів, що підтверджують цей нарратив, в історичних аналах вдалося нарити небагато, то Спартак вдало став у пригоді. Його зробили чи не головним символом героїчної боротьби за свободу, зразком для наслідування та інструментом виховання. Про нього писали книжки, знімали фільми, називали його ім’ям первістків, політичні партії, спортивні змагання та футбольні клуби.

Все це очікувано призвело до того, що про особистість Спартака, про його друзів і ворогів, і про перипетії його боротьби, більшість громадян знають не від істориків, а від белетристів. А знаючи, що в основі розміщених на тисячах сторінок творів лежать джерела, які вміщуються на чотирьох сторінках, можете собі уявити, скільки в них фантазій. При цьому, єдино правильною емоцією вважається співчуття до повсталого гладіатора і ненависть до Марка Красса, який уособлює собою безпрецедентну жорстокість і нелюдяність Риму. По великому рахунку, це просто апології Спартака і повсталих рабів. Мені здається, що це несправедливо.

Не знаю як ви (насправді знаю), але я на боці Красса. Принаймні з тих пір, коли почав цікавитися перипетіями цього протистояння. Іспити з історії стародавнього світу, як ви здогадуєтеся, я складав керуючись «потрібними» оцінками та меседжами. Але з часом дещо змінилося, і ось чому.

По-перше, Красс переміг. А коли наші виграють, це завжди приємно. Чи не так? Більше того, деякий час тому, всупереч існуючому тренду, я перестав вболівати за слабких. Наприклад, у футболі. Думаю не секрет, що у випадку суперництва двох команд, коли результат у силу тих чи інших причин нам однаково байдужий, більшість починає вболівати за слабшу команду. З точки зору психології, все зрозуміло. Ми, пересічні, у загальній своїй масі тому й пересічні, що слабаки. А за кого вболівати слабакам? Звісно за своїх. За слабаків.

Але з точки зору логіки є питання. Адже сильна команда тому й сильна, що в ній зібрані особистості, які за роки наполегливої праці змогли відшліфувати свій талант і довести свою майстерність до найвищого рівня. Адже саме вони створюють яскраве видовище і уособлюють все те, за що ми й любимо футбол. То чому ж ми бажаємо перемоги не їм, а сірим посередностям, здатним лише на «бий-біжи»? Вам не здається, що це дурість? Як на мене, краще бути сильним і з сильними!

По-друге, я не хочу асоціювати себе з рабами. Ні з ментальними, ні з реальними, ні навіть з повсталими. Більше того, мене дивує, що навіть ті, хто як мантри повторює затерті меми на кшталт «рабів до раю не пускають», «ми не раби, раби не ми», «краще померти стоячи, ніж жити на колінах», можуть симпатизувати рабам. Або, що ще більш дивно, нащадкам рабів, які вимагають компенсацію за пригноблення їхніх далеких предків (вибачте, до слова прийшлося, до Спартака це жодного відношення не має).

«Чуваче! Ти не правий, — скажете ви, — адже повставши, Спартак і його товариші якраз і довели, що вважають за краще померти стоячи!» Ну от зовсім не факт! Якраз навпаки. За винятком тих, хто народився в рабстві або потрапив у рабство дитиною, у переважної більшості спартаківських воїнів колись був вибір: померти або продовжувати жити рабом. І всі вони обрали рабство. Що ж стосується повстання, то у багатьох, швидше за все, і вибору не було — брати участь чи ні. Були обставини непереборної сили, засновані на тій же дилемі: жити чи померти. Докладніше про це поговоримо трохи пізніше. Загалом, мої симпатії на боці вільних. На боці громадян, які вступили до легіонів Красса добровільно, з єдиною метою: захистити батьківщину від зграї повсталих рабів, які її розоряють та нищать. І у них, на відміну від воїнів Спартака, вибір був. І вони його зробили — боротися і померти заради ідеалів свободи. І жодного пафосу тут немає. Трохи пізніше і про це поговоримо докладніше.

Ну і третє, напевно найважливіше. А що було б, якби Спартак переміг? Сценарій малоймовірний, але можливий? Раптом більш вправним виявився б Серторій і навалив би по повній Помпею в Іспанії. А брати Марк і Луцій Лукулли зазнали б поразки у Фракії та Малій Азії відповідно. А сенат, у свою чергу, не дав би легіони Крассу, а продовжував би довіряти безглуздим консулам, які були б вчергове розбиті. А далі облога Риму, повстання рабів усередині міста, відкриті ворота і, як наслідок, переможний штурм. І що потім?

У загальних рисах, зрозуміло. Цвіт нації вирізали б під корінь, місто було б пограбоване і приречене на запустіння. Провінції відокремилися б і через час були б захоплені юрбою варварів, швидше за все, східних. Цивілізація померла б. Цезар не завоював би Галлію, не романізувалися б кельти і германці. Християнство залишилося б маргінальною сектою, схожою на сотні інших, які безславно канули в літу. Іслам теж не став би світовою релігією.

В підсумку германські та слов’янські племена, не піддані романізації та християнізації, можливо, досі перебували б на стадії розпаду родоплемінного ладу. В Америці ще полювали б на бізонів, а китайці продовжували б будувати стіну і відганяти стрілами степових кочівників. Можливо, події розвивалися б інакше, але те, що хід історії сильно сповільнився б, не викликає сумніву. Тож і такий сценарій цілком можливий.

І коли вранці ви виходите з автомобіля, купуєте чашку ароматної кави і ніжачись під весняним сонечком випиваєте її під солодку ранкову сигарету, знайте, що все це стало можливим, у тому числі й тому, що майже 2100 років тому легіони під проводом Марка Ліцинія Красса в битві при Сіларі розгромили банду повсталих рабів, очолювану Спартаком.

А раз так, то Марк Красс forever! Олее-оле-оле-оле!

Коментарі, лайки, підписки щиро вітаються!