«Страху немає — тільки дуже великий адреналін»: військовослужбовець ТЦК отримав «Золотий хрест» за бої під Авдіївкою

Анатолію 51 рік, він родом з Миргородського району, одружений, має дорослого сина. У війську четвертий рік.

Ще у 2018 році уклав контракт резервіста — брав участь у зборах добровольців територіальної оборони, пройшов тижневе навчання військової справи. Та реального військового досвіду тоді не мав, працював на цивільному підприємстві електриком.

Добре пам’ятає день 24 лютого 2022 року, коли він, 48-річний цивільний, став солдатом ЗСУ.

— Ранком подзвонив начальник, спитав, чи збираюся на роботу. Відповів ствердно. Ну, каже, не спіши — почалася війна. Потім з військкомату зателефонували і спитали, чи можу приїхати. А в мене вже був давно зібраний «тривожний наплічник», бо я був в територіальній обороні на контракті. Тому швидко прибув, і того ж дня мене мобілізували на посаду стрільця в роту охорони ТЦК та СП в Лохвиці, — розповідає старший солдат.

Перші місяці ніс службу безпосередньо в територіальному центрі комплектування: ходив у наряди, працював на блокпостах. Та в червні, коли на Полтавщині формувалася окрема стрілецька рота ТЦК та СП, Анатолій записався до її лав. Був стрільцем — помічником кулеметника.

Після підготовки в навчальному центрі у складі стрілецького підрозділу Анатолій брав участь в охороні важливих об’єктів на Чернігівщині та Сумщині, зокрема летовищ, виконував завдання у складі протишахедних мобільних груп.

У грудні 2023 року надійшов наказ прибути на Донеччину. Підрозділ прикомандирували до 110-ї окремої механізованої бригади імені Марка Безручка. Виконували бойові завдання на околиці населеного пункту Авдіївка — в дачному масиві.

— До виїзду в безпосередньо на лінію бойового зіткнення ми були готові. Ми знали, що це буде. Проходили навчання підрозділу в учебках. Плюс постійна самопідготовка. І за ті місяці, що ми були на Чернігівщині, проходили злагодження. Тобто, ми на фронт вже потрапили, добре знаючи один одного.

За дві доби від отримання наказу підрозділ вже заходив на позиції під прикриттям малої артилерії. Займали напівзруйновані будинки. Від обстрілів ховалися в підвалах.

Провели на «нулі» три тижні, лиш змінювали позиції — коли противник виявляв та знищував спостережний пункт, переміщувалися в інший будинок.

Доводилося виконувати бойові завдання в екстремальних умовах. Орім того, що ворог постійно намагався штурмувати, в перервах обстрілюючи позиції наших воїнів з артилерії та за допомогою дронів, дуже дошкуляв холод. У січні 2024 року на Донеччині трималися сильні морози, температура була -15, а вночі й до -20 градусів.

Як згадує воїн, тоді найбільш проблематично було в них з водою — через мороз її багато з собою не візьмеш. Найбільше брали боєприпасів, бо стріляли цілими днями від ранку до ночі. Харчів теж брали небагато, головне було — якомога більше патронів.

— В перший день стикнулися віч-на-віч із ворогом, коли він спробував обійти домик, в якому ми були. Ми вже встигли всередині забарикадуватися, тож росіяни намагалися хоча б гранатами нас закидати всередину, але в них не вийшло. Ми їм добряче дали відсіч. До речі, проти нас воювали кадирівці, — згадує військовий. — Того дня ми всі залишилися неушкоджені. Хоча в подальшому, на жаль, декілька наших загинули та були поранені.

Старшому солдату разом з товаришами доводилося змінювати позиції — переміщувалися на інший спостережний пункт, коли ворогу вдавалося виявити їх розташування. Робили вилазки та засідки, вдавалося застати противника зненацька. Та відплата у вигляді скидів і мін не давала розслабитися і заставляла постійно бути напоготові.

— Там страху немає. Страх заміняється дуже великим адреналіном. Все інше — на автоматизмі, бо ми добре тренувалися усі разом, і все знали, хто що вміє робити найкраще, в кого яка сильна сторона. Розуміли, що це може принести смерть і були морально готові до цього. Та більший страх у мене викликала думка, що поранять та що стану тягарем для побратимів, бо мене доведеться перев’язувати та евакуювати.

Три тижні воїни провели майже без сну та жодної можливості розвести вогонь і зігрітися. чи навіть зняти взуття. Що зрештою стало фактором, який майже позбавив можливості ефективно вести бій.

Хоча мав декілька контузій, не зважав на них — бо усі разом потрапляли під обстріл і отримували контузії. А от через обмороження ніг та пальців рук Анатолій вже майже не міг пересуватися та стріляти. Тоді старший групи дав команду на евакуацію воїна.

— Тоді якраз ми відбили чергову атаку ввечері, а в ніч засніжило, дрони ворожі стали менше літати. Тому прийшло підкріплення, привезли БК, а мене та інших поранених вивезли. Днів 5 відігрівся в теплій хаті, мене прокапали, підлікували трохи і я повернувся до своїх, ми ще далі воювали. Нас же потім перевели в Селидове, прикомандирували до 59 бригади.

За декілька тижнів надійшов наказ виходити з зони бойових дій — підрозділ занав важких втрат. Анатолій був серед тих, хто виводили техніку та вивозили майно підрозділу.

У березні старший солдат Небоян прибув до свого постійного місця служби — ТЦК та СП в Лохвицю. Ще декілька місяців проходив лікування після контузій, а потім повернувся до виконання обов’язків стрільця роти охорони. В листопаді Анатолія перевели в Миргородський районний ТЦК та СП.

— Ми охороняємо військкомат і людей — тих, кого мобілізують. Бачу, що більшість не розуміє, чому від них вимагають виконувати військовий обов’язок. Бояться подивитися в очі смерті — те, що ми не раз робили. Але так склалося життя, що потрібно кожному брати зброю в руки, що захистити своїх. І тепер — їхня черга, ми своє вже відвоювали. Хоча є й ті, хто приймає нарешті доросле рішення і приходить сам.

Воїн каже, що доводиться чути від щойно мобілізованих чоловіків закиди про «ідіть самі воюйте, чому ви штани просиджуєте в тилу». Однак, хоч і має, що розповісти про участь в активних бойових діях, не поспішає цього робити: спогади, зізнається, дуже болючі.

А от якщо хтось питає поради чи просить пояснити якісь тонкощі військової справи, залюбки ділиться досвідом.

— Ми стараємося все це пояснити, що нічого там страшного нема. Всі бояться, але ж комусь треба захищати Батьківщину, — наголошує воїн. -. До речі, в мене син дорослий. Він теж воює — в бойовій бригаді на Харківському напрямку. Дружина моя, звісно, дуже переживає — за нас обох. Але з повагою ставиться до нашого рішення, що ми пішли захищати свою країну, і пишається нами.

За проявлену мужність та успішне виконання бойових завдань під час бою, старший солдат Анатолій Небоян нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест». Отримав наприкінці 2024 року.

Підсумовуючи свою розповідь, військовослужбовець Анатолій Небоян звертається до усіх чоловіків, які давно мали би бути у війську, але досі шукають приводів і можливостей цього не робити: «Хлопці, ми більше трьох років давали вам можливість привести в порядок діла, навчитися військової справи, обрати підрозділ та посаду для служби. Але це не може тривати вічно. На ЛБЗ чимало людей, які не вилізають звідти місяцями. Вони теж хочуть бачити, як підростають їхні діти. І дуже чекають, що ви їх нарешті заміните та дасте пожити своє життя. Тож якщо ви хочете миру, настав ваш час ставати воїнами».

#вони_захищають_Україну#warriorsТЦК

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП