Патрони вулиць Полтавщини: до 125-річчя автора праці «Розподіл Росії» Юрія Липи

Юрій Липа народився на Полтавщині

На цьому наголошує кандидат історичних наук Анатолій Гейко.

Він акцентує, що він був хрещений під ім’ям Георгій в Успенській церкві села Старі Санжари. Таїнство хрещення здійснив його дід, отець Іоан (Булдовський). Дослідниця життєвого та творчого шляху Юрія Липи Світлана Кучаренко встановила, що його батьком був майбутній міністр віросповідань Української Народної Республіки (УНР), письменник Іван Липа, який у 1898-1902 роках працював земським лікарем у містечку Мачухи на Полтавщині. Тут, у Мачухах проживала і Єлизавета Геращенко (в дівоцтві Булдовська) — мати Юрія. Дядько Юрія Липи по матері — Феофіл, митрополит всієї України, Української соборно-єпископської церкви (1929-1937), Української автокефальної православної церкви (1942-1943), архієпископ Харківський та Полтавський. Його розстріляли сталінські кати у 1944 році. Рідним братом Юрія по матері є Ігор Геращенко, який у 1918 році героїчно загинув під Крутами, стримуючи російсько-більшовицьку навалу на Київ. 1909 року, після смерті матері, Георгія забрали зі Старих Санжар до Одеси, де він і був усиновлений Іваном Липою, який на той час був одружений. Хлопчику змінили ім’я на Юрій.

Інтелектуал з дитинства

Журналіст Максим Віхров у журналі «Український тиждень» розповідає: «Юрій отримав освіту у Одесі — у гімназії №4, а потім вступив до Новоросійського університету (нині Одеський національний університет імені І. І. Мечникова), щоб стати юристом. Але визначальний вплив на його світогляд справляла нова родина. Іван Липа був одним із засновників «Братерства Тарасівців». Заснована 1891 року у Харкові, ця таємна організація мала на меті втілювати політичні ідеї Кобзаря і фактично стояла на позиціях українського націоналізму — її учасники вважали себе «націоналами». З-поміж суспільних цілей, тарасівці присягалися виховувати власних дітей українцями». Як це відбувалося на практиці, можна дізнатися з листів самого Івана Липи. Один із них оприлюднив журнал «Український тиждень»: »…Увечері в хаті нашій школа, вчимо Юрка. Маруся дружина Івана Липи, у дівоцтві Шепель-Шепеленко, вчтелька — Ред., вчить його по програмі в другу класу, а я проходжу з ним українську мову й історію країни по Аркасу та натуральні науки. По історії на завтра йде у нас уже Богдан Хмельницький, а по натуральних науках добуваємо кислород, углевий квас, робимо всякі досліди… Юрко хлопець дуже здібний, розвинений не по літах (йому десятий рік), енергійний. Одна біда — нема що йому читати. Уже перечитав сливе все, що було можно, між іншим і Ів. Левицького, Б. Грінченка, Франка, Мордовця, навить з Літературно-Наукового Вістника, як от «Беніта», а все не можу настачити. Читає так, що коли б не спитав, то росповисть. Пам’ять чудова».

У вирі борні за незалежність УНР

«Юрій Липа — діяч Української революції 1917-21 рр.: був активним учасником Перших визвольних змагань в Одесі в лавах Гайдамацької дивізії, а згодом — куреня морської піхоти Армії УНР», — зауважив Анатолій Гейко.

22 січня 1918 року Центральна Рада своїм IV Універсалом оголосила про самостійність УНР від росії. Більшовицькі прихильники ленінської росії у Одесі відреагували на знаковий Універсал заворушеннями, заколотами, терористичними акціями. Заколотників придушували 1-й, 2-й та 3-й гайдамацькі курені, а також підрозділи з добровольців, прихильних до УНР і створених з місцевих гімназистів та студентів. «Бійцем одного з таких загонів — „Одеської Січі“ — і став Юрій Липа. Відомо, що 18-річний юнак став заступником командира підрозділу Трифона Яніва, про якого згодом напише новелу „Гринів“. Янів — ветеран Легіону Січових Стрільців, який втік до Одеси аж із Саратова, де перебував у російському полоні — справив на Юрія неабияке враження. „Ми обсіли його, як мухи мед: щось чудесного було в тому — перед нами справжній Усусус! Побожно повторювали його кожний вираз… — згадував про нього Липа. — Перше, чого він навчив нас, це було ‚Ой у лузі червона калина‘, що сталася нашою улюбленою піснею. Пізніш ми забрались до муштри, старанно вчилися чвіркової системи Усусусів…“ Та одною муштрою все не обійшлося: Юрію довелося взяти безпосередню участь у боях з більшовиками. Загиблих, до речі, поховали на Куликовому полі у Одесі», — так висвітлив цю сторінку життя Юрія Липи журналіст Максим Віхров.

Він зазначає, що невдовзі Юрій приєднався до свого батька, який 1918 року став урядовцем УНР: «розділив з ним митарства усіх, хто опинився у „вагоні Директорії“. У 1919 році їх разом з батьком та Юрієм Коллардом (міністр транспорту УНР) ледь не розстріляли румунські військові, які жадали поживитися скарбницею партії Самостійників-Соціалістів, що була у них на руках (Іван Липа тоді входив до Центрального комітету партії). Врятувало їх те, що Коллард наважився на втечу і румуни побоялися гучного скандалу через розстріл урядовців сусідньої країни. Коли уряд УНР опинився за Збручем, Юрій Липа продовжив навчання у Кам’янецькому університеті, але вже на медичному факультеті».

Націоналістичний публіцист, журналіст, видавець, науковець, письменник

Уже в юнацькі роки Юрій проявив себе як видавець і журналіст. Революція 1917 року, згодом народження УНР застали Юрія на студентській лаві. Як зазначає Максим Віхров: «Свій шлях публіциста він почав у сімейному видавництві «Народний стяг», де вийшли його юнацькі брошури «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Союз Визволення України» та кілька інших творів… Під час навчання у Польщі на медика Юрій Липа долучився до корпорації «Чорноморе» і став співзасновником низки літературних організацій, серед яких «Авангард», «Ми», «Сонцесвіт», «Варяг», «Танк». В цей період побачили світ і перші «програмні» твори Липи — «Державницька молодь» і «Влада й особистості». Цілих 13 років Липа дописував до редагованого Донцовим «Літературно-наукового вістника». У 1930-х вийшли основні збірки його власних віршів: «Світлість», «Суворість» та «Вірую…1940 року у Варшаві Юрій Липа разом із Левом Биковським, Іваном Шовгенівим, Михайлом Садовським створили науково-дослідну установу «Чорноморський інститут», який був покликаний визначити переваги географічного положення України».

Краєзнавець з села Мачухи Полтавського району Анатолій Гейко перелічує такі віхи життя Юрія Липи: був редактором газети «Вісник Одеси» (Одеса, 1918), журналу «Нова думка» (Кам’янець, 1920), співзасновником видавництва «Народній стяг» (Одеса, 1917; Каліш, 1924-1925; Варшава, 1933-1935, Львів, 1935-1936) та ін. Поринув і в громадсько-політичну діяльність: активний учасник українських студентських корпорацій «Чорноморе» (1925-1933, Данциґ, Познань, Варшава); співробітник Українського Економічного Бюро (1933-1934, Варшава); очільник Українського Допомогового комітету (1940, Варшава); ініціатор створення і співробітник Українського Чорноморського інституту (1940-1944, Варшава).Як і батько, Юрій займався письменницькою діяльністю. Разом з Євгеном Маланюком стає фундатором літературної групи «Танк«(1929, Варшава). Його творча спадщина налічує понад 360 творів. Серед них три поетичні збірки: «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938); літературознавча збірка «Бій за українську літературу» (1935), тритомник новел «Нотатник» (1936-1937); історичний роман «Козаки в Московії» (1930-1931, 1934), публіцистичні праці «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940)».

Автор знакової праці «Розподіл Росії»

У 1941 році Юрій Липа написав працю «Розподіл Росії» (1941). У ній український мислитель точно визначив головну суперечність Росії як нації та держави: вона «розривається між Європою й Азією, між національною органічністю та імперською захланністю, між Заходом і Сходом як цивілізаціями. У цьому закорінені всі проблеми Росії: вічне скрите протиборство-ненависть між її класами, що знайшли своє яскраве вираження у диктатурі і наджорстокостях большевизму, вічна схильність до крайнощів, що часто призводять до руїн і злочинів масового характеру, вічна імперсько-геополітична ворожість до інших народів, які в неї завжди діляться тільки на „більших“ і „менших“ ворогів, а друзями бувають тільки як раби або засоби для міжнародних маніпуляцій». У монографії «Розподіл Росії» Юрій Липа переконує читача, що з огляду на розміри, потенціал і геополітичні претензії Росії, вона становить стабільну загрозу для усієї планети: «Створена різними деспотами Андрієм Боголюбським, Іваном ІІІ, Іваном ІV Грозним, Петром І, Ніколаєм І дуже химерно, Росія як імперія виросла на протиставленні себе світові. Так визріла ментальна схильність росіян до ненависті, до вишукування ворогів (Сталін лише довів цю схильність до маніакальності через свою жахливу натуру деспота з психологічним комплексом нікчеми».

Історик Ігор Стамбол писав: «Мабуть, ніхто так не прагнув вивести Україну на роль країни „першого світу“, як Юрій Липа. Його тексти — це не тужливі нариси про „все пропало“ і „ми такі нещасні“, а потужна і надихаюча стратегія для великого народу, якому судилося вершити долю регіону, а може, і світу». А тими, хто прочитали його праці «Призначення України», «Чорноморська доктрина», «Розподіл Росії», на думку І. Стамбола, «питання всемогутності Росії, „єдино можливості“ шляху до ЄС, усвідомлення України між Сходом і Заходом — вже ніколи не сприйматимуться так, як раніше».

Медик, теоретик української фітотерапії

У 1922 році вирішив опанувати фах медика, тож вступив на медичний факультет Познаньського університету. Із 1929 по 1943 рік мешкав і працював у Варшаві. Настільки суттєво змінити фах Липу спонукали події війни росіян проти УНР. У передмові до однієї зі своїх праць з медицини Юрій Липа напише: «Це було в 1919 році. Люди вмирали і недалеко від фронту і в самому Кам’янці від нестачі найпотрібнішого… Батько мій, тоді лікар Військового міністерства, приходив сумний і мовчазний. Дуже часто доводилося тільки безрадно дивитися, як гинуть від пошестей і хвороб найкращі люди… Після кам’янецької доби немало минуло часу, але все ж пам’ять моя не могла викреслити тих тяжких хвилин, коли лікарі нічим не могли помогти хворим. По Кам’янці пішов я на медицину».

Опублікував про лікувальні властивості рослин такі дослідницькі праці: «Фітотерапія» (1933), «Цілющі рослини в давній і сучасній медицині» (1937), «Ліки під ногами» (1943).

Полковник УПА

Влітку 1943 року Юрій Липа з сім’єю переїхав з Варшави на Львівщину, до Яворова. Лікував селян та рятував від смерті вояків Української повстанської армії (УПА), аби повернути їх до збройної боротьби проти гітлерівських коричневих і червоних сталінських російських окупантів, готував тексти листівок і відозв до населення і німецьких солдат.

«Один з воїнів УПА згадував, що у 1944 році Липа навіть перестав приймати звичайних пацієнтів, тому що всуціль був зайнятий повстанцями. Також Липа проводив для молоді курси невідкладної допомоги — легальні, але місцевий провід ОУН скеровував туди своїх людей, які потім стали підпільниками-санітарами. Учасниця одного з таких вишколів Дарія Масюк згадувала про нього так: „Дуже гарне враження доктор Липа на нас справив. Він був дуже добрий, якийсь такий сердечний. Бо є лікарі такі: розказав, ніби відрубав — і все. А він так до кожного: ‚Ти зрозуміла?‘ — ‚Не зрозуміла‘. — ‚Давай ще раз, давай, повторимо‘. Щоб кожний знав, щоб то дійшло до кожного. Дисципліна в нас була дуже сильна, ми всі слухали дуже уважно, навіть не можна було про що інше подумати, бо розказував він дуже гарно“», — ще раз цитуємо Максима Віхрова з «УТ».

Як інформує Анатолій Гейко: від липня 1944 року Юрій Липа— інструктор 1-ї старшинської школи УПА. З наближенням фронту категорично відмовився від еміграції на Захід; 19 серпня 1944 року його було заарештовано і після жорстоких катувань з притаманною росіянам нелюдською жорстокістю 20 серпня розстріляно енкаведистами в селі Шутова. Наказом головного штабу УПА від 10 жовтня 1945 року йому посмертно присвоєно звання полковника.

Похований Юрій Іванович Липа в селі Бунів. Сьогодні його могила не забута: неподалік від місця, де знайшли тіло видатного Українця, стоїть пам’ятний хрест із написом: «Цей хрест — німий свідок катувань 19-20 серпня 1944 р. і трагічної смерті від рук комуністів Юрія Липи». Але, як вважає Максим Віхров, найкращою епітафією Липи можна вважати його власний вірш:

«Коли прийшла пора і ти дозрів
У муках днів, у боротьбі з собою
Як образ берегів в імлі на морі, –
В одній хвилині з’явиться тобі
Твоє призначення і зміст.
То лиш приходить раз, але назавжди,
Не стерти образу цього тобі,
Ти не втечеш, дивись вперед — і знай:
Одно тобі зосталось — тільки жити з ним,
І сповнитися ним, воно — від Бога,
Якже ж не вчув призначення свого, —
Ти ще не жив, і ще не гідний вмерти».

Представництво Українського інституту національної пам’яті в Полтаві (за матеріалами кандидата історичних наук Ігоря Стамбола, журналіста тижневика «Український тиждень» Максима Віхрова, завідувача відділу палеогончарства Інституту кермамології відділення Інституту народознавства НАН України, краєзнавця із Мачухи Полтавського району Анатолія Гейка)