Спартак і Красс # 1. Чи можна вивчати історію за серіалами

Це захоплення призвело до рефлексії на матеріалі історії повстання рабів під проводом гладіатора-втікача в Стародавньому Римі. Захоплення почалося із серіалу. А інтерес до серіалів розпочався зі «Спартака». Так співпало.

Я маю на увазі проект телеканалу Starz 2010-2013 років, що складається з 4 сезонів. Назва сезонів звучать як пісня: «Кров та пісок», «Боги арени», «Помста» та «Війна проклятих». То був перший сучасний серіал, який я подивився. І з того часу я присів на серіали. Кінофільми практично не дивлюся.

Звісно, багатосерійні телевізійні фільми траплялися й раніше. «17 миттєвостей весни», наприклад. Феноменальна «Санта-Барбара» у 2137 серій. Латиноамериканські мильні опери. Знаменита «Рабиня Ізаура». Зараз дивуєшся — як таке можна було взагалі дивитися. А дивилися запоєм. І я не сильно згрішу проти істини, якщо скажу, що дивились усі. Ну може трохи перебільшу.

«Спартак» теж спочатку сприймався саме як телефільм. Той самий мінімалізм у художніх засобах, «телевізійна» картинка, економія на масовці та спецефектах. Нічого і казати — не «Гра тронів». Багато крові, здебільшого мальованої. Багато оголених чоловічих та жіночих тіл. Дітям краще не дивитись. Натомість сюжет чіпляє. Із самого початку і тримає усі 39 серій. Одним словом сподобалося.

Причому серіал сподобався не лише як черговий екшен, захоплююча кінуха про війнуху, а й як історичний вислів. Видно, що сценаристи не лінувались з вивченням джерел, що і допомогло їм відтворити атмосферу Капуї часів пізньої республіки та спробувати зрозуміти контекст подій. Можливо «відтворити» звучить надмірно оптимістично. Але той варіант, що нам запропонований, як мінімум, не суперечливий і має право на існування.

І окремо хочу зупинитись на контексті. Коли, подивившись серіал, я захопився історією Спартака, то практично відразу зрозумів, що ті нечисленні оповідання й описи, які ми отримали з праць римських істориків, що дійшли до нас, нічого не пояснюють. Тому зрозуміти чого хотів Спартак, що робив, його мотиви, причини перемог та поразок можна зрозуміти швидше вивчаючи контекст, ніж безпосередні письмові свідчення стародавніх авторів, які присвячені, безпосередньо, рабській війні. Тому за контекст окреме спасибі.

«Чувак!», — скажете ви, — «Ти у своєму розумі? Тільки ідіоти вчать історію з серіалів!» А чому б, власне, і ні?

Будь-яка наративна історія є ніщо інше як реконструкція. І що далі від нас події, то більше в оповіданні здогадок і припущень, і тим менше фактів. Оцінки взагалі річ суб’єктивна. І якщо право на реконструкцію подій мають люди, які називають себе істориками, то чому ми повинні відмовляти у такому праві письменникам чи кіношникам? Тільки тому, що «історики» мають довідку? Типу, прослухав курс історії в н-ському університеті та отримав кваліфікацію «вчитель історії»? Сумнівно. До речі, у мене така довідка є. І я краще за багатьох розумію їй ціну.

На мій погляд, набагато важливішим ніж довідка є те, наскільки якісно і професійно підійшли реконструктори — неважливо, вчені чи сценаристи — до вивчення джерел. Та й до вивчення інших, створених раніше реконструкцій, також. Наскільки якісно рефлексували і як глибоко проникли у суть питання. І якщо розказана історія не суперечить прийнятій у наукових колах логіці досліджень, то чому б і ні.

Звісно, художній твір дає тобі право на вигадку. Але одне питання — чи підміняєте ви вигадкою відомі з джерел відомості, чи заповнюєте їм відсутні в них факти, без яких зрозуміти подію неможливо. І чи робите ви це шляхом ворожіння на кавовій гущі, чи тільки після того, як ретельно вивчите контекст. Якщо так, то чому ж ні? Адже для нас «розуміти» набагато важливіше, ніж «знати». І якщо в результаті вигадки ми домагаємося «розуміння» в ситуації, де «знання» неможливе і будь-які пояснення відсутні, то й вигадка цілком виправдана.

З цього погляду яскравий приклад із серіалу — історія Лентула Батіата, господаря Спартака, власника гладіаторської школи. Прибери її із серіалу, і на багато питань відповісти просто неможливо. При цьому вона вигадана сценаристами трохи більше, ніж повністю. Ми навіть не впевнені, чи його так насправді звали. Натомість вона надає варіант відповіді на запитання, на яке ні в кого немає відповіді — як вдалося великій групі гладіаторів втекти з Капуї. Про те, чому таке питання виникає і які варіанти відповіді ще можна запропонувати, поговоримо пізніше.

Скажу чесно, ця та інші сюжетні лінії другого плану, які теж плід фантазії авторів серіалу, на мене справили сильніші враження, ніж історія повсталого гладіатора. Можливо саме тому, що його історія має цілу низку обмежень, пов’язаних із наявними в джерелах фактами.

Втім, деякі історичні невідповідності, тобто підміна вигадкою фактів у серіалі є. Наприклад, страта рабами сина Красса. З інших джерел, що не належать до рабської війни, відомо, що у Марка Красса було два сини. Хто із них старший, хто молодший, спільної думки немає досі. Публій командував кіннотою під час походу батька до Парфії і загинув там разом із ним. Про Марка відомо, що він воював із Цезарем у війську Помпея. Отже, обидва повстання Спартака пережили.

Другий необов’язкова, на мою думку вигадка, це історія участі у війні Цезаря. Про те, чим займався Цезар під час повстання Спартака, нічого не відомо. У цей час він був військовим трибуном — на наші гроші це полковник-підполковник. І цілком імовірно, мав перебувати в армії. Але навряд чи в тій іпостасі, як це показано в серіалі — засланого агента в армії Спартака. Не його рівень.

Другий критерій, що дозволяє нам прирівняти художню реконструкцію до історичної, це мотиви творців. Яку мету ставили автори та який меседж до аудиторії хотіли донести. Дуже важливо, чи створено твір як аргумент для доказу заздалегідь висунутої тези (наприклад, раби добрі, рабовласники погані) чи авторам справді цікаво як воно було (чи могло бути) насправді.

Особлива подяка сценаристам серіалу за те, що не стали робити з Красса лиходія, негідника або баригу, який дорвався до влади, як представляли його автори інших відомих реконструкцій повстання. А натомість дали можливість подивитися на цю війну як на протистояння двох сильних чоловіків — Спартака та Марка Ліцінія Красса, на битву їх воль, розумів та характерів.

Третє. Реконструктор не повинен бути ідіотом. Тобто хотілося б, щоб оповідач критично ставився і до того, що пише сам, і до того, що написано до нього. А то деякі фантазії просто смішать.

Наприклад, у фільмі «Спартак», 1960 року, з великими Кірком Дугласом і Лоренсом Олів’є в головних ролях, є такий епізод. Сидить Спартак на Везувії і домовляється з піратами про те, щоб вивезти своїх людей кудись подалі від ненависного йому Риму. До найближчого узбережжя — 14 кілометрів, до прекрасної неаполітанської бухти — 23. Грузись — не хочу. І пливи куди забажаєш. Але ж ні! Без жодної на те причини, він призначає піратам стрілку через півроку у Брундізії. Це приблизно за 400 кілометрів від Везувію. І те, якщо пересуватися сучасними дорогами. При цьому дає їм під чесне піратське передплату. Потім півроку, з неймовірними труднощами, з загрозою бути розбитим на марші, добирається до Брундізія, де з подивом дізнається, що пірати його кинули. Повна маячня.

Втім, задум сценаристів можна зрозуміти. Їм хотілося показати Спартака людиною, для якої гроші не мають значення. Для якого важлива лише свобода. Який сам чесний і тому довіряє людям. Особливо якщо вони не римляни, і тим більше тим, хто з римлянами так чи інакше бореться. Але навіщо при цьому робити з нього тупого лоха, яким, судячи з звершень, він не був.

Або, наприклад, історія з голодуванням на Везувії, яка входить у будь-яку розповідь про повстання. У серіалі вона також є. Звісно, вона надзвичайно кінематографічна. Безвихідна ситуація. Майже кінець. І тут мудрий ватажок знаходить вихід. І перемагає. Але чуваки! Це ж повна маячня! Не знаходите? Згодом я розповім чому я в цьому впевнений. І не я один.

І ще один найважливіший аргумент — серіал дає емоції. А емоції, іноді більшою мірою ніж логіка і свідомість, призводять до розуміння. Тим більше, що ми часто й керуємось у своїх вчинках не логікою, а емоціями.

Приклад. Я ще з четвертого класу пам’ятаю фразу: «Після чергової поразки Марк Красс стратив кожного десятого з легіонерів, що побігли, і тим самим відновив дисципліну в армії». Здається, все логічно. У підручнику написано, учитель наполягає. Тим більше, таке покарання не є чимось унікальним. Чингізхан ним на всю користувався.

Але це якщо не замислюватись. Тому що вдумавшись, ти розумієш, що у випадку, якщо ти вирішив стояти на смерть проти переважаючих сил супротивника, ймовірність загинути близька до стовідсоткової. А якщо потрапиш під децимацію, то ймовірність витягнути білий камінчик лише 10%. І як це допомагає поновити дисципліну?

У серіалі це наочно показано. Сцена децимації одна із найстрашніших. І ти чудово розумієш, яке випробування це навіть для тих, кому пощастило з жеребом. Подивіться. І це ще не враховуючи страшного релігійного наповнення. Тому після перегляду серіалу рівень мого розуміння подій, що відбулися тоді, сильно підвищився.

І останнє. Добре знятий серіал збуджує інтерес до подій. Так було зі мною. Захотілося отримати відповідь на запитання: як йому це вдалося? Це бажання і спонукало інтерес і до особистості самого Спартака, і до його війни, і до римської історії в широкому розумінні

Настав час підбити підсумок. То чи можна вивчати історію за серіалами чи ні? Відповім так тільки по серіалах, напевно, ні. Але якщо використовувати художній твір, створений з урахуванням описаних вище критеріїв, як доповнення до вивчення джерел та якісних історичних праць, то це може стати гарною підмогою для більш чіткого розуміння подій.

Далі буде… 

Лайки, підписки, коментарі щиро вітаються!