Історик, член Центральної Ради, діяч «Просвіти», жертва комунотерору: до 140-річчя Павла Клепатського у Полтаві провели просвітницьке зібрання

Організатори заходу зауважили, що нині у час народної російсько-української війни за незалежність важливо відновлювати історичну справедливість, поширювати історичну правду та повертати із забуття імена видатних діячів української освіти, культури та Центральної Ради — українського передпарламенту в 1917-1918 роках, який вперше у ХХ столітті Четвертим Універсалом проголосив незалежність Української Народної Республіки. Засновниками і учасниками Центральної Ради була плеяда борців за незалежність й видатних інтелектуалів, в тому числі й тих, життя яких пов’язане з Полтавщиною. Серед них і Павло Клепатський. «Його особа досить нечасто привертала увагу істориків. Його ім’я почали згадувати лише після здобуття Україною незалежності, бо ж був звинувачений в антирадянській діяльності й своє життя закінчив з ярликом „ворога народу“», — зазначив професор Леонід Булава. Він детально ознайомив учасників просвітницького зібрання — ліцеїстів, старшокласників полтавських навчальних закладів з біографією та науковими здобутками дослідника української історії Павла Клепатського. Також Леонід Булава привернув увагу до того факту, що «на момент приїзду історика Павла Клепатського Полтава не мала таких потужних традицій розвитку історичної науки, як Одеса та Київ. Тому внесок Клепатського у розбудову вищої історичної освіти та науки на Полтавщині є помітним, а в його науковому доробкові полтавський період був одним із найбільш плідних. Саме у Полтаві науковець підготував докторську дисертацію, присвячену історії Диканського маєтку Кочубеїв».

Також Леонід Булава презентував бібліотеці свої краєзнавчі книги — дослідження із серії «Історичні райони Полтави» та власну монографію про походження топонімів обласного центру.

Довідково:

140 років тому, 12 січня 1885 року у селі Пугачівка Таращанського повіту Київщини у родині священика народився Павло Григорович Клепатський (Клепацький) Матір, Олександра Михайлова, також походила зі священицького роду. Сестри та брати Павла навчались у закладах духовної освіти, він також протягом 6 років вчився у Київській духовній семінарії. 1905-го вступив на історико-філологічний факультет Юріївського університету (м. Тарту), за рік перевівся до Одеського університету. Там значною мірою сформувався його науковий та національний світогляд. Відвідував лекції українських істориків, брав участь у діяльності українських товариств. Зокрема, увійшов до складу одеської «Просвіти» і був одним з найактивніших її лекторів. Його лекції фактично були викладом своєрідної альтернативної офіційній історії древньої Київської держави Русь. Павло Клепатський спирався на погляди Михайла Грушевського, що наполягав на безперервності історії українського народу від давнини до сучасності — наголошував на тому, що давні слов’яни, що здавна жили поблизу Дніпра та Дністра, були прототипом «українсько-руського племені як ми тепер його знаємо».

Через свої погляди влада Російської імперії не допустила Клепатського до отримання посади в Одеському університеті. Тож з 1914 року розпочав викладання в Одеській жіночій гімназії Н.Бутович та інших середніх школах міста. Досліджував історію України, зокрема Київщини, Поділля, Полтавщини; творчу спадщину Євгена Гребінки, Григорія Сковороди, Петра Гулака-Артемовського та ін.

Події Української революції 1917 — 1921 рр. захопили його у свій вир. Від Української трудової партії Клепатського обрали до Центральної Ради, де репрезентував Херсонську губернію. Спрямував зусилля на організацію української школи та перетворення її на національну і за формою, і за змістом навчання.

Клепатський наголошував: «Українізація шкіл повинна бути переведена негайно. Справа шкільна дуже важна: се є альфа і омега». Цю думку він намагався втілити на практиці в Одесі. Для поширення своїх ідей у широких верствах населення провідники одеської української громади 12 червня 1917 року заснували філію «Просвіти», започаткували курси українознавства для 140 вчителів, де протягом травня — липня 1918 року Клепатський читав лекції. У короткому викладі курсу, виданому в 1919-му, переконував читачів у неперервності розвитку українського народу від давньослов’янських часів до початку XX ст., різких відмінностях між українцями та росіянами у всіх сферах життя, національному характері. Вважав, що Україна історично тяжіла до Європи, а Росія — до Азії. Відповідаючи українофобам, які твердили про низький рівень розвитку української культури порівняно з російською, Павло Клепатський зазначав, що на рівні народної, побутової культури українці перебувають на незрівнянно вищому рівні.

Подальший шлях Клепатського проліг до Кам’янця-Подільського, де був відкритий Український державний університет. 1919 року за пропозицією ради старшин Українського клубу м. Кам’янця-Подільського, Павла Клепатського обрали деканом новоствореного гуманітарного факультету.

На початку 1920-х років, за комуністичної влади, колишній Український державний університет зазнав кількох перейменувань і розформувань. У лютому 1921 був утворений Кам’янець-Подільський інститут народної освіти, ректором якого на загальних зборах трудового колективу 5 травня 1922 р. обрали Павла Клепатського (незважаючи на шалений опір місцевого політкомісара й комуністів). Цей вибір влада ленінської росії розцінила як контрреволюційний акт, і вже за кілька призначили нові вибори, на яких переміг інший кандидат.

У 1922 році Клепатського вперше заарештували як контрреволюціонера, але невдовзі звільнили. Схоже, саме його мала на увазі у своїх спогадах Софія Русова, коли згадувала про арештованого більшовиками «професора К.», якого тричі вночі виводили на розстріл, але розстрілювали в його присутності інших, а його потім знову відводили у камеру. Звичайно, за таких умов лишатися у Кам’янці Павло Григорович вже не міг, і повернувся до Києва. Влаштуватись на роботу у київських ВНЗ через «неблагонадійність» було нелегко. Протягом 1923-1926 років Клепатський працював на посаді вченого секретаря Губархіву, викладав українознавство в архітектурно-художньому інституті, інституті Лисенка, музтехнікумі.

У березні 1926 року він прийняв запрошення Полтавського інституту народної освіти і посів посаду професора на кафедрі історії та методики суспільствознавства.

1931 р. професора заарештували в справі «Спілки визволення України». Звільнений з роботи у Полтаві, він намагався сховатися від сталінських опричників у глибоко провінційних центрах України та Росії. Але енкаведистські нишпорки знайшли його і там. 1936 засуджений до 5 років позбавлення волі «як один із керівників контрреволюційної повстанської організації, яка готувала кадри для боротьби з радянською владою, з метою відторгнення України від СРСР і створення незалежної України». 1938 судовий вирок переглянули та винесли новий — 7 років ув’язнення. Де й коли завершився життєвий шлях Павла Клепатського — невідомо.

Представництво Українського інституту національної пам’яті в Полтаві (за матеріалом з офіційної ФБ-сторінки Полтавської ЦМБ)