Конкіста. За межею людських можливостей

Небагато цифр: приблизна площа завойованих територій становить близько 16 мільйонів квадратних кілометрів. Хтось каже про 20 мільйонів. І це переважно пішки.

Терміни. Тут як рахувати. Хтось вважає початком конкісти 1492 — рік відкриття Колумбом островів Карибського моря і заснування першої колонії на Еспаньйолі. Думаю, це не зовсім правильно. Це ще не конкіста, тобто не завоювання. Найбільш коректним, на мою думку, слід вважати рік 1511 — рік висадки Дієго Веласкеса де Куельяра на Кубі. Саме завоювання Куби ознаменувало перехід від дослідницьких експедицій до організованих військових кампаній та завоювань.

Коли закінчилася конкіста, також питання. Як варіант — рік 1550-й. Саме тоді було прийнято королівський указ про заборону будь-яких завойовницьких кампаній в Америці. Навіщо королю забороняти завоювання? Сюрприз-сюрприз. Громадська думка, передусім, духовенство, засумнівалася законності конкісти. І король вирішив почекати, чим справа скінчиться. І це 16 століття, на хвилину і абсолютна монархія. Але що він указ? Папірець. Де ми, де Мадрид? На літаку 11 годин льоту. Це зараз. А тоді… Тож поки не призначив король Філіп серйозного хлопця Андреса Уртадо де Мендосу віце-королем Перу, завоювання стихійно тривали. І після його приїзду закінчилися. Рік стояв надворі 1556.

Ну ось і рахуйте… 45 років того, що вважають за активну фазу конкісти. Приблизно стільки ж проходить від закінчення школи до виходу пенсію. Можете, заради приколу, ще раз глянути на карту. Або, в кінці дня, ще раз перевірити крокометр.

Тепер про сили. До 1556 року до Америки емігрувало приблизно 80 тисяч іспанців. Не всі вони були солдатами. Їхали священики, чиновники, жінки та просто колоністи. Процес адаптації був важким. Кожен п’ятий, а то й кожен третій, його не переносив. Багато хто вмирав. Багато хто повертався додому. Дослідники кажуть, що безпосередньо у процесі завоювання брали участь від сили 10 тисяч воїнів. Інші переконані, що їх було не більше 4-5 тисяч.

Хто їм протистояв? Зрозуміло, що індіанців ніхто по головах не рахував. Тому, данні різняться. Від 30 до 80 мільйонів. Але в будь-якому разі конкістадорам протистояло багато мільйонів воїнів. Досвідчених воїнів, треба пам’ятати. Для багатьох з них війна була єдиною справою, якою вони займалися у житті.

І тепер запитання: як? Як таке стало можливим?

Відповідь, звичайно, є. Звучить приблизно так: звичайно, у них була вогнепальна зброя, коні, металеві обладунки, а протистояли їм люди, які перебували на ранній стадії розвитку суспільства, тобто дикуни. Все логічно, якщо не копати глибше. А я пропоную копнути.

З чого почати? Давайте з вогнепальної зброї. Розмови про те, що наявність аркебуз та гармат було запорукою перемог іспанців — не більше ніж міф. Почнемо з аркебузи. Довжина до півтора метра. Вага — до 9 кілограм. Стріляти з неї з руки важко. Тому доводилося мати із собою ще й дерев’яну рогульку. Тягати це все по джунглях і горах — таке собі задоволення. При цьому до комплекту ще входили порох та кулі. Дальність стрілянини трохи більше 100 метрів. Цілком можна порівняти з дальністю бою індіанських луків.

При цьому скорострільність у десятки разів нижча. Один постріл за 2-3 хвилини. Як випливає з «військового підручника» того часу, щоб зарядити аркебузу і зробити постріл, потрібно було зробити сорок три «рухи». Індіанці ж без проблем робили до 10 пострілів із луку на хвилину. Особливо обдаровані могли і двадцять. Ну і для повноти картини уявіть собі всю радість використання аркебузи в період дощів або при сильному вітрі. У другому випадку порох здувало з полиці, у першому зберегти його сухим було малореально.

Тому конкістадори вогнепальну зброю особливо не шанували. І через її дорожнечу І тому, що вона вимагала багато мороки у зберіганні та транспортуванні. Тоді як у бою виявилася малоефективною. Так, наприклад, Пісарро під час походу до Перу мав аж дві аркебузи.

Трохи краще було з гарматами. Грім та клуби диму давали психологічний ефект. Але проблеми з транспортуванням, обслуговуванням і тим самим порохом були колосальними. Тому багато експедицій взагалі обходилися без вогнепальної зброї. Отже, розхожі уявлення про те, як іспанці обрушували шквальний вогонь на на своїх ворогів, дуже далекі від дійсності.

Головною ж зброєю далекого бою був арбалет. У перестрілках з індіанцями він давав подвійну перевагу — як у дальності стрілянини, так і в потужності бою. Але сильно програвав луку в скорострільності. І знову ж, у сезон дощів, він бистро іржавів і через два-три місяці ставав непридатним. Але при цьому, луків конкістадори не тримали і користувалися виключно арбалетами.

Тепер про обладунки. Спочатку іспанці, дійсно, привезли до Америки весь фраєрський набір європейського лицаря. Але швидко змушені були майже від усього відмовитись. У важкому лицарському шоломі, що закривав все обличчя, конкістадор просто задихнувся б. Тому його замінили на залізну каску. Якийсь час використовували кірасу, Однак навіть цей полегшений нагрудник викликав величезні незручності: все одно важкий, йти в ньому незручно, одягається за допомогою слуг. Швидко відмовились. Наколінники, ручні пластини, залізні рукавички були викинуті на звалище одразу — руки та ноги залишалися відкритими.

Більш-менш широко використовували кольчугу. Але вона теж іржавіла, і не дуже добре стримувала удари індіанських стріл. Зрештою за прикладом майя та ацтеків почали використовувати захисний одяг із щільної стеганої бавовни товщиною в три пальці, яка чудово захищала від стріл. Можете собі уявити блискучого іспанського ідальго, який виїжджав на бій одягненим у валянок. Крім того, конкістадори використовували невеликі щити — круглі в піхоті і овальні в кавалерії. Загалом у технологіях захисту тіла вирішальної переваги іспанці теж не мали.

Головною зброєю ближнього бою був меч. Тут іспанці справді мали перевагу. На час відкриття Америки в іспанській армії з’явилось нове покоління мечів, тонких і витончених, довжиною близько метра і вагою трохи більше кілограма. Такий меч можна було без зусиль тримати однією рукою і дуже ефективно їм фехтувати. Рівних іспанцям за володінням мечем у Європі не було.

Індіанці використовували переважно палиці. Володіли ними теж віртуозно і з легкістю трощили залізні нагрудники та каски іспанців. Ацтеки застосовували у бою особливий вид палиці, яку іспанці називали дерев’яним мечем. Вона справді була схожа на широкий меч, тільки без вістря, з двома лезами, куди вставлялися загострені шматки обсидіана. Якщо дивилися «Апокаліпто», знаєте, про що мова. Хроністи стверджують, що таким мечем індіанець міг одним ударом відрубати голову коневі.

Чому індіанці, які чудово володіли технологіями плавки бронзи та міді, так і не додумалися до виробництва бронзової зброї, незрозуміло. Швидше за все, не вважали її ефективнішою, ніж те, чим володіли. Загалом перевага іспанської зброї для ближнього бою цілком очевидна. Але чи компенсує вона багаторазову чисельну перевагу місцевих, вирішуйте самі.

Ну і головною вундервафлею конкісти, безперечно, був кінь. Точніше не кінь, а озброєний довгим списом кінний воїн. Коней індіанці не знали. Колись вони водилися в Америці, але приблизно за 15 тисяч років до появи іспанців їх усіх з’їли. Тому вершник на коні спочатку викликав у аборигена священний жах. Але як психологічна зброя кінь служив дуже недовго і далеко не скрізь. Індіанці досить швидко зрозуміли, що кінь — проста тварина, його можна поранити та вбити. А мешканці Флориди, Аргентини, Чилі від початку ніякого особливого страху перед конями не відчували. Отже, психологічний фактор не варто перебільшувати.

Деякі племена спромоглися розробити досить ефективну тактику проти кавалерії. Дві кам’яні кульки розміром з кулак і зв’язаних мотузкою. Їх кидали під ноги коню, що мчить. Той, стриножений, миттю летів на землю, а вершника вже добивали дерев’яними палицями. Але багато хто, і серед них ацтеки та інки, так і не навчилися ефективно протистояти кавалерії. Швидка кінна атака часто вирішувала результат бою.

При цьому треба пам’ятати, що коней, особливо спочатку, було небагато. Возити їх з Іспанії справа не легка та дорога. Каравела могла взяти на борт до десятка коней. Проте брали менше — запаси води та фуражу були потрібні значні. Багато коней не переносили тягар подорожі. Корабель Нао брав до 30 коней, галеони трохи більше 50. Але галеони з’явилися лише до кінця конкісти. Перші збудували близько 1550 року.

Тому коштував бойовий кінь у Новому світі божевільних грошей. Він і в Європі був дорогий, а в Америці, як згадують очевидці «життя коня цінувалося, як життя шістьох іспанців». Згодом їх почали розводити на місці. Не минуло й двох десятків років після появи іспанців, як індіанці Аргентини та Чилі самі осідлали коня і стали непереможними.

Але як би там не було, кінь, меч і спис, це три головні зброї конкістадора. За ними за значенням йде арбалет і тільки після нього вогнепал. Як бачимо, завоювання Нового світу здійснювалося переважно холодною зброєю.

Чим воювали індіанці, я вже коротко, сказав. Просто узагальнимо: головна зброя — лук. Прицільна дальність — близько вісімдесяти метрів, забійна сила — до ста сорока метрів. Швидкострільність була неймовірна — 10-20 пострілів за хвилину. Кажуть, стріла пробивала кірасу з обох боків. Іспанцям дуже пощастило в тому, що великі індіанські утворення — держави і великі племінні союзи — такі як ацтеки, майя, інки, не використовували отруєних стріл. Очевидно, сподівалися на силу і звитягу, а отрути, на кшталт, западло.

Невеликі ж племена користувалися отрутою на повну. Отруєні наконечники, шипи, що видуваються з очеретяних трубок. Це було справжнє пекло. Будь-яке поранення такою стрілою, дрібна подряпина, призводили до смерті в болісній агонії, що тривала від доби до тижня. Дві інші зброї далекого бою — дротик та праща. За відгуками конкістадорів, влучність індіанських пращників була неймовірною, а сила польоту каменю лише трохи поступалася аркебузній кулі. У ближньому бою головна зброя — палиця.

Загалом переваги іспанського озброєння були аж ніяк не абсолютні. Індіанці знаходили чим відповісти на удар, а мужності їм теж було не позичати. При цьому нерівність у озброєнні багато в чому врівноважувалась кількісною перевагою індіанців над іспанцями: десять, двадцять, тридцять, а то й п’ятдесят на одного

Ну, тоді як? За рахунок чого вони перемагали?

Причину перемог слід шукати не в перевагах в озброєнні. Її слід шукати, насамперед, у відмінностях організації армій та військових дій. Тобто у тактиці. Саме тактична перевага іспанців, насамперед, і визначила успіх конкісти.

В іспанців — жорстка дисципліна, вміння тримати лад, повна взаємозамінність командирів і солдатів, готовність допомогти товаришу. У індіанців все точно навпаки.

Строю аборигени не знали. Атакували натовпом. Функція командирів полягала лише в тому, щоб привести людей на поле бою і віддати наказ про атаку. Далі кожен за себе. У прямому, а не в переносному значенні цього слова. Основа армії — культ особистої мужності, персональної доблесті. За неї давали почесні чини та регалії, славу та почесті. А єдиний доказ особистої звитяги — трофей. Найкраще полонений, якого можна буде принести в жертву. На крайній випадок — відрізані вуха убитого ворога. У ацтеків це взагалі сягало маразму. Наприклад, суворо заборонялося приходити на допомогу соратникові — у цьому випадку тебе могли б звинуватити у прагненні привласнити чужий трофей.

Друге — повний пієтет перед вождем. Його вважали майже напівбогом Убий вождя — і армія розвалиться. Це швидко зрозуміли конкістадори і виробили відповідну тактику: блискавичний рейд кавалерії до центру війська. Ту де, воєначальник. І все — битва була виграна. Можеш добивати тих, що панічно тікають. Саме таким чином 168 іспанців на чолі з Пісарро перемогли 80-тисячну армію інків.

Ще однією з причин називають ту, що спочатку індіанці прийняли іспанців за посланців бога. Можливо, спочатку це й працювало. Але, гадаю, не довго. Боги ацтеків жадали крові, а іспанці, винятково, золота. І скоро всі, включаючи великого Інку зрозуміли, перед ними не боги, а грабіжники.

Ну і, безперечно, головним союзником іспанців стали епідемії. Другий похід Кортеса міг цілком закінчитися невдачею і знищенням усієї його армії. Ацтеки більше не були наївними і билися за кожну свою вулицю з великою завзятістю. Епідемія віспи, що спалахнула, викосила ряди ацтеків майже наполовину. Разом з імператором. Інші були деморалізовані таємничою напастю, яка, вбивала індіанців, але чомусь щадила іспанців. Начебто підтверджувала їхню непереможність.

Що тут скажеш. Європа загалом, і Іспанія зокрема також свого часу ставала жертвою епідемій, які забирали життя до третини населення. І пам’ятайте як називалася остання велика пандемія, яка забрала життя від 50 до 100 мільйонів людей. Так-так, іспанко. І знову ж таки, походження вірусів були не європейськими.

На цьому, думаю, настав час закінчувати. Не знаю як ви, але я так і не відповів на головне запитання — як їм вдалося? Як конкістадори могли все це винести? Що їх змушувало прирікати себе на неймовірні випробування? Звідки вони черпали завзятість і сили, щоб робити все те, що вони робили? У чому джерело їхньої безрозсудної сміливості? І як, зрештою, можна не захоплюватися їхніми великими здобутками.

Чувак, скажете ви. Як взагалі можна ними захоплюватись? Захоплюватися тими, хто вбив мільйони людей, а решту пограбував і обернув у рабство? Скажу лише одне — із цього приводу також є різні думки та теорії. «Чорна», наприклад, або «рожева». Якщо цікаво, можна поговорити і про це. З часом.

Підписка на канал, лайки і коментарі щиро вітаються!