На хвилі відповідальності: шлях від радіолюбителя до координації підрозділу
У лютому 2022 року Олександр перебував в Ізраїлі де працював за контрактом. Уранці 24-го числа, дізнавшись про початок повномасштабного вторгнення, без зволікань вирушив до Польщі, а звідти — в Україну. За кілька днів прибув до своєї рідної частини, де колись проходив строкову службу. Не чекаючи повістки, добровільно повернувся до строю.
Його перша ротація відбулася на Запорізькому напрямку. Там він служив у складі ротної групи. Відповідав за роботу радіозв’язку, чергував на станціях, координував дії з командуванням і суміжними підрозділами. Наступного разу, влітку 2023 року, Олександр виїхав на Донецький напрямок. Цього разу — вже у складі батальйонної групи.
Олександр згадує: «Це була зовсім інша зона відповідальності. Не рота — батальйон. І обсяг задач, і рівень загроз — усе зросло в рази. Тут уже не можна було припустити навіть секунди затримки чи мовчання в ефірі. Зв’язок — це не просто техніка. Це безпека всього підрозділу.»
Ще з дитинства він захоплювався радіоелектронікою. У сім років сам ремонтував приймачі, збирав схеми, спалював деталі, вчився на помилках. Його батько, фізик за освітою, підтримував цей інтерес. У підлітковому віці йому допомагав сусід — відставний полковник-зв’язківець і пристрасний радіолюбитель.
«Пам’ятаю, як розбив свій перший приймач, — пригадує Спамер. — Батько паяльником зібрав його докупи, і той знову запрацював. Тоді мене й затягло. Я зрозумів, що можу оживляти техніку. Це стало не просто хобі.»
На фронті ці навички стали критичними. Олександр забезпечував багаторівневу систему зв’язку. Основні канали працювали на одних діапазонах. Резервні — на інших, які залишалися стабільними навіть під активним глушінням з боку ворога або власних РЕБ.
«Ми завжди готуємо щонайменше три паралельні канали, — пояснює він. — Один падає — одразу переходимо на інший. У бойових умовах зв’язок — це не розкіш, а основа управління. Якщо командир вчасно не передасть наказ, якщо підрозділ не отримає координати — ми втрачаємо час. А час — це життя.»
Найвідповідальніша частина служби Олександра — чергування і моніторинг повітряної обстановки. Ворожа авіація, зокрема скидання КАБів та розвідка крилатими дронами, становлять пряму загрозу для особового складу. Завдання чергового зв’язківця — зафіксувати появу загрози, оцінити її напрямок і негайно передати інформацію.
«Ми тримали в секторі обзору весь сектор над нашими позиціями, — каже Олександр. — Якщо я бачу крило — передаю всім: «Маскування. Повітряна розвідка.» Сьогодні вопожий дрон просто спостерігає, а завтра — літак скине КАБ на моїх побратимів. Якщо я не встигну — це може коштувати життя. Тому чергування — це 24/7. Жодних «відволікся» чи «не почув»."
Зв’язківець на фронті — це очі, вуха і нервова система підрозділу. Його відсутність або помилка — критична. Робота невидима, але незамінна. Без стабільного зв’язку влучно не працює артилерія, не наводяться дрони, не евакуюють поранених.
«Ніхто не бачить, що ти робиш, — знизує плечима військовий. — Але якщо не зробив — це бачать усі. Це тиша в ефірі, відсутність координат, затримка в ухваленні рішень. Тому працюєш не заради подяки. Працюєш, бо інакше — ніяк.»
17-та Полтавська бригада НГУ
