«Мене батьки з пологового теж не в касці з автоматом принесли» — інтерв’ю з-під Покровська з воїном, нагородженим «Золотим хрестом»
Сергій Письменний — мінометник 32 окремої механізованої бригади, сам з Полтавщини. Спілкування проходить у заставленому закрутками погребі на околиці Покровська. Окупанти намагаються тримати місто під вогневим контролем, тож канонада тут лунає цілодобово. На сусідній вулиці вже понад десяток зруйнованих КАБами будинків, але місцевих жителів ще досі багато. Просяться до військовиків зарядити від генератора телефони й ліхтарики. Хлопці не відмовляють.
— Емоції які в мене, питаєте? Сильні дуже, — каже. — Третій рік на війні, але не можу звикнути бачити, як люди від тої нечисті були вимушені поспіхом тікати лише в тому, що на них. Залишати нажите роками добро, хати, у яких робили ремонти, планували майбутнє, ростили дітей, намагалися їх поставити на ноги. Але прийшов «рускій мір»…
Сергій згадує, що його дуже вразила настільна гра, розкладена в дитячій кімнаті будинку, де тепер їм довелося облаштувати позицію. Адже воїна самого вдома чекає донька.
Але, звісно ж, основні питання стосуються професійної діяльності захисника. Зізнається, що коли потрапив у бригаду, настрій був «на яку посаду призначать, там і буду воювати».
— У мінометці подобається. Прикольно, я б навіть сказав, хоча попрацювати іноді доводиться добряче. Ну як і всюди на війні. Стараємося все чітко робити, бо знаємо, що від цього залежить життя хлопців. Командир батареї каже: «Піт артилериста — це збережена кров піхоти».
Між собою мінометники називають свою роботу «ландшафтний дизайн».
— Побратим з іншого розрахунку, колишній десантник, каже, що для нього кожен постріл за емоціями, як стрибок із парашутом. Сам не можу порівняти, бо ніколи не стрибав із літака. Але так, навіть сила вібрації від удару в землю під час пострілу міномета — це специфічне відчуття. Важко із чимось порівняти. До війни таких бурхливих емоцій не переживав, екстремальними видами спорту не захоплювався, життя спокійне було. Хіба що в дитинстві, коли від діда тікав, щоб по шиї не дістати, бо із цигаркою мене застукав, — усміхається воїн.
Серед найпам’ятніших моментів згадує, звісно ж, перший бойовий вихід «це наче найголовніший екзамен у твоєму житті — такі відчуття. Ти на робота більше схожий, усе за інструкцією робиш, рухи механічні, голова формулами забита», перший вогонь у відповідь «головне — не панікувати, бо тільки більше проблем наробиш і собі, і побратимам. Знаєш, де укриття, біжиш туди, дивишся, щоб усі встигли заскочити. Перечекали, на зв’язок вийшли, що все нормально» і як за ним полював FPV-дрон «нарізав круги навколо горіха, наче діти в хороводі довкола ялинки. Добре, що все обійшлося: безпілотник заплутався в гілках дерева й вибухнув на безпечній відстані».
Зізнається, найбільше мотивує продовжувати збройну боротьбу голосове повідомлення від комбата: «Пацани, по координатах відпрацювали чітко».
— Це значить, що там, де лізли п…ри, вже нема живих і ніхто не поворухнеться.
А ще, каже, мотивує бажання тримати загарбника якнайдалі від свого дому.
— За будь-яку ціну. Ми зі своєї землі стараємося гнати ворога. Уже третій рік пішов, як я у війську. Втомився смертельно, — проводить долонею по спітнілих чолу й шиї. — Але краще не питайте нічого про тих, хто з диванів патякає: «Та ви задовбали своєю війною, закінчуймо». Культурних слів просто не доберу, щоб сказати все, що я про таких «втомлених» думаю. Мене батьки з пологового теж не в касці з автоматом принесли. А про «я не народжений для окопів» балакають ті, кого це ще не торкнулося. Коли приїжджаю у свої Горішні Плавні у відпустку, а в нас по місту за всю війну ще прильотів не було, то не можу вулицями ходити. Б’є по нервах сміх, музика звідусіль, народ гуляє, на риболовлю ходить — у Полтавській області війни немає. Повертаєшся, наче із закордонних заробітків. Навіть не так: наче в іншу реальність потрапляєш. Стараюся в селі в батьків заспокоюватися. Щоб поменше чути: «Ви ж там по сто тисяч отримуєте». Кажу: «Поїдьте, спробуйте, за яку ціну та сотня дається, поміняйте мене».
Автор інтерв’ю — Іван СТОЛЯЧУК
