Ім’я російського письменника Короленка прибрано з назви Зіньківської публічної бібліотеки

За його словами, Зіньківська топонімічна комісія розгляне також пропозицію перейменувати вулицю російського письменника Короленка у Зінькові на пошану уродженця Зінькова Дмитра Нитченка.

Довідково про українського письменника Дмитра Нитченка (21.02.1905–27.05.1999)

Народився в м. Зіньків на Полтавщині. Від народження мав ім’я Дмитро Ніценко. 11-річним був роз’єднаний із батьками і жив у тітки-вчительки. Закінчив Зіньківську індустріально-технічну школу, вчився в Краснодарі на робітничому факультеті. Згодом закінчив Харківський педагогічний інститут і технікум іноземних мов, де прилучився до літературного життя тогочасного Харкова, познайомився з відомими письменниками, працював у видавництві «Література і Мистецтво». Від 1929 р. працював у Державному видавництві України, а згодом (до 1934 р.)— у харківському видавництві «Література і мистецтво». Під час радянсько-німецької війни 1941–1945 рр. брав участь у військових діях. У районі В’язьми потрапив у німецький полон. Перебував в таборах переміщених осіб (ДіПі) у Новому Ульмі (Німеччина), де викладав українську мову.

У 1949 р. разом із родиною виїхав до Австралії, де жив усе подальше життя. Працював у каменоломнях, на електростанції, у вільний час вивчав англійську мову, однак творити та писати українською не припиняв. Згодом очолив Українську Центральну Шкільну Раду в Австралії, входив до Управи Союзу українських організацій Австралії (СУОА), був дійсним членом Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ-А). Друкуватися почав у 1922 р. Від 1923 року Дмитро Ніценко вступив до літературного угрупування «Плуг», до якого належав два роки, згодом належав до письменницьких організацій «Гарт» і «Політфронт».

Дмитро Нитченко —найвидатніший та чи не найпрацьовитіший письменник українського зарубіжжя, мемуарист, редактор і педагог, який за своє понад 90-річче життя створив тисячі дописів і віршів та видав друком десятки особливо вартісних книг, на яких виховувалась не одна плеяда українських достойників. Творчий доробок митця — понад 30 книжок власного авторства, за його редакцією вийшло друком близько 40 найменувань книг, з них 10 — із його передмовами. Серед власних творів — спогади, проза, поезія, літературознавчі праці, оповідання для дітей, мемуари, підручники, статті, рецензії. Під псевдонімом «Дмитро Чуб» друкував свої оповідання, вірші, нариси про подорожі; під іншим псевдонімом — «Остап Зірчастий» — гуморески.

У його творах постає дивовижна, повна несподіванок природа Австралії та життя наших земляків, закинутих долею на заокеанський материк. З-поміж кращих його книжок: «Це трапилося в Австралії», «На гадючому острові», «Вовченя», «Стежками пригод», «Слідами Миклухи-Маклая». Як Дмитро Чуб, Нитченко також є автором чудових оповідей «Живий Шевченко» та «Український правописний словник». У книгах «У дзеркалі життя й літератури» та «Люди великого серця» письменник розповів про творчість Григорія Сковороди, Степана Руданського, Лесі Українки, Степана Васильченка, Гната Хоткевича, Бориса Антоненка-Давидовича, Івана Багряного та багатьох інших.

Твори письменника друкувалися в газетах «Наш вік» (Канада), «Українські вісті» (Німеччина), журналі «Нові дні» (США). Заснував і очолював Літературно-мистецький клуб ім. В. Симоненка. Від 1954 р. видавав альманах «Новий обрій». Був обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, член об’єднання українських письменників «Слово», член Національної спілки письменників України, організатор приватного видавництва «Ластівка». У 1991 р. Нитченко був прийнятий до Спілки письменників України. Творчий шлях Нитченка відзначений преміями імені Григорія Сковороди, імені Лесі Українки, Фонду Антоновича. Ліга українських меценатів у 1999 р. заснувала Міжнародну премію імені Дмитра Нитченка, що присуджується за пропаганду українського друкованого слова. Серед її лавреатів рецензенти, журналісти, видавці, бібліотекарі, працівники книготоргівлі, артисти та меценати з усієї України.

Довідково про російського письменника Владіміра Каралєнка:

Стосунку до Зінькова не має. У фаховому висновку Українського інституту національної пам’яті щодо неналежності об’єктів (географічних об’єктів, назв юридичних осіб та об’єктів права власності, пам’ятників та пам’ятних знаків), присвячених Короленку Володимиру Галактіоновичу (1853-1921), до символіки російської імперської політики зазначено таке: «Зважаючи на те, що В.Короленко, свідомо обравши російську („великорусскую“) культурну та громадянську ідентичність, не пов’язував себе з українством та українською культурою, негативно ставився до ідеї української державності як такої та її відновлення в 1917 році, глорифікація В.Короленка (присвоєння його імені об’єктам топонімії, назвам юридичних осіб та об’єктів права власності, встановлення на його честь пам’ятників, пам’ятних знаків) недоцільні»

Російська імперська політика (російська колоніальна політика) — система заходів, що здійснювалися органами управління, збройними формуваннями, в тому числі Російської держави, спрямованих на підкорення, експлуатацію, асиміляцію Українського народу. Владімір Короленко прославляв Антона Денікіна-лідера Білого руху, що діяв на основі принципу «Великої, Єдиної та Неподільної Росії» і базувався на визнанні Російської держави, проголошеної Актом Уфимської Державної наради від 23 вересня 1918 року (Конституцією Уфимської Директорії) «про утворення всеросійської верховної влади» в ім’я «відновлення державної єдності та незалежності Росії». Антон Денікін очолював Білий рух на півдні імперії. «Білі» окупанти загарбували Кубань, Крим та Лівобережну Україну, а влітку 1919 року Київ. Денікін і його «Біла гвардія» були фанами імперської росії і жорстко заперечували будь-яку можливість її розділення. Незалежної України для них не існувало. У 2002 році у Москві побачила світ книга авторства Владіміра Короленка «Была бы жива Россия». У ній оприлюднено публіцистику останніх років життя. У статті «Трагедія колишніх офіцерів» Короленко зазначив: »…Я вважаю, що програма генерала Денікіна, якщо її провести до кінця, дає приблизно те, на чому могло б урешті-решт заспокоїтися розбурхане море російського життя для відпочинку і нового руху…». Таким чином діяльність Владіміра Короленка належить до проявів російської імперської політики, зокрема на тій підставі, що він 1919–був глорифікував Добровольчу армію Денікіна, окупаційну щодо Української Народної Республіки. Ідеологія Добровольчої армії базувалася на ідеї відновлення «єдиної неподільної Росії» та українофобії, а практики були спрямовані на відновлення Російської імперії в кордонах станом на початок 1917 р., а отже, й на знищення відновленої 1917 року Української держави.

Крім того, творчій спадщині Владіміра Короленка притаманні також інші прояви пропаганди російської імперської політики та українофобія, а саме:

1) Вороже ставлення до збройних сил Української держави.

Зокрема, Сотник Армії УНР, учасник бою під Крутами Борис Монкевич у спогадах «Похід Болбочана на Крим» засвідчував, що навесні 1918 р. Короленко «постaвився вороже до укрaїнського військa й виступaв у полтавських газетах проти „шовіністичного нaстрою“ (вислів Короленка) Зaпорожців», які визволили Полтаву від російських більшовиків. Цим Короленко виразно продемонстрував заперечення самої ідеї української державності, несприйняття факту відновлення політичної суб’єктності України та українства як такого.

2) Цілеспрямоване приниження української мови, заперечення факту існування української мови й культури.

У книгу Владіміра Короленка «Была бы жива Россия» було вміщено й статтю «Український шовінізм». Написати її Короленка підштовхнув інцидент, що стався у Харкові навесні 1918 року, коли під час виступу есера Лєбєдєва харків’яни почали вимагати, щоб той виголошував промову українською мовою. У цьому Короленко побачив «….грубе національне зазнайство і марнославство…». У цій книзі також вміщено статтю «Перед приходом німців. Лист з Полтави», цитуємо: «…Для міського населення, інтелігенції і напівінтелігенції, російська мова ближча, ніж українська, і перевчатися доводиться (напр. учителям і службовцям міста, земства і т.д.) штучно… Піде та ж історія навиворіт: маскарадний і квасний патріотизм!..». У книзі також вміщено публікацію: «Не роздувайте ворожнечі»: «…Ми, наприклад, живемо в Україні, котра ще недавно жила спільним життям з Росією, страждала з російським народом від одного гніту… Зараз між Україною і Росією війна. Ідуть нерішучі переговори про мир, а поки що… Поки що, відмовившись під впливом безумно сприйнятих інтернаціональних лозунгів від захисту спільної батьківщини, — Росія не добилася миру, а тільки увігнала війну всередину…». Виходить, що Росія миротворець і добивалася миру. Володимир Галактіонович навіть не помітив і словом не згадав «миротворця Муравйова». Євген Чикаленко у своїх споминах записав: «…Короленко, признаючись С. Єфремову, наче з якимось сарказмом про себе, що він, мовляв, „заблудився“ був на своєму віку…». А проте на пряме запитання Михайла Русова «Яку Батьківщину він уважає своєю?» Короленко відповів так: «Моя Родина — велікая русская литература». Ще одна промовиста цитата. «Где-то под спудом в нём лежала застарелая русская скука, скука русских изб, русских провинциальных квартир, русских луж и заборов…» (К. И. Чуковский. Дневник 1901-1924 г.: Москва, «Советский писатель», 1991, 1996.). У листі до сталінського письменника Максіма Горького (лист від 10 липня 1913 р. із с. Хатки на Полтавщині) Короленко пише: «Вам говорили, будто у меня есть готовый рассказ, да еще на украинском языке. Это неверно. Раз я сделал запись со слов одного из здешних своих соседей. Но это именно сырая запись, материал для рассказа, а не самый рассказ. Украинским языком я не владею. Понимаю все, но Вы знаете, что значит владеть языком в художественном произведении. Образ, мысль являются в мозгу одновременно со словом. А мне приходится перетаскивать это с русского языка, и слова не только не являются сразу, но порой не приходят совсем. Могу еще кое-как представить себе говорящего мужика и кое-как передать его речь, но свое, то, что от себя, — решительно не выливается в эту форму. Дело в том, что я в детстве и юности говорил по-польски и по-русски. По-украински не говорил никогда и никогда по-украински не думал. Пробовал здесь, просто даже из любопытства, и вижу, что ничего не выходит. Не хочу поэтому и заигрывать с украинской литературой, делая вид, что могу писать по-украински».

Владімір Короленко писав твори виключно російською мовою. Він російський письменник, на чому сам наполягав у епістолярії та статтях. Зокрема: «Ну да, — я русский писатель, Владимир Короленко. Что ж из этого?». Цю цитату взято із відповіді Королєнка своєму багаторічному адресатові Бєлоконскому. Той інформував Королєнка про відзначення його 50-річного ювілею в Харкові, при чому представники в ювілейному комітеті від української громадськості наполягли, щоб у програмі святкування було зазначено, що Королєнко — російський письменник. Королєнко відписав на це Бєлоконскому: «Не было надобности в повторении того, что и без того известно, но все же я не понимаю, что собственно в этом эпитете такого для меня обидного и что обидного в этом увидел Комитет? Ну да, — я русский писатель, Владимир Короленко. Что ж из этого? Должен сказать, что я уже к этим благоглупостям давно привык и смотрю на них философски».

Як же ставився Короленко до української літератури? Коли мова заходила про творчість Шевченка, короленківські оцінки рябіли штампом: «націоналістичний романтизм», нібито відірваний від реального життя, а особисто йому ближче творчість Нєкрасова і Тургенєва, i образи «бурлаків захопили його душу більше, ніж гайдамаки Шевченка». Отже, Владімір Короленко тлумачив творчість Тараса Шевченка як «націоналістичний романтизм», нібито відірваний від реального життя. Також наводимо спогад Євгена Чикаленка про розмову з Короленком, з яким зустрівся у поїзді 15 березня 1912 року. Короленко розповідав: «Кілька років служила у нас в Петербурзі дівчина з Яресьок… Маруся та її чоловік говорили з нами «по-русски» (по-московському), хоч і не зовсім чисто, а тепер я помітив, що між собою вони всі говорять українською мовою і при тім вживають багато не місцевих слів, а «галицьких». Я й кажу Іванові: «Ви ж добре знаєте «русскій язикъ» (московську мову), нащо ж ви говорите між собою по-українському?». Іван відповів: «А ви, певне, добре знаєте французьку мову, нащо ж ви говорите між собою по-русски?». «Бо це моя рідна мова, — відповів Короленко, — я змалку нею говорю і люблю її». А Іван йому: Отак і ми. Українська мова — наша рідна мова, ми нею змалку говоримо і любимо її». «Але ж ви говорите, наскільки я зрозумів, не місцевою українською мовою, а «галицькою»… — продовжував Короленко. «Не галицькою, а нашою літературною, якою пишуть у нашій газеті «Рада», яку ми в складчину передплачуємо». «Але ж ви добре розумієте «русскія» газети?..». Як бачимо, російський шовініст і денікінець Владімір Короленко обурювався: є російські газети, навіщо читати українські?

В іншому листі до Бєлоконского, написаному після приходу російських більшовиків до влади, Королєнко зазначив: «Верю, что россия не погибнет, а расцветет, хоть мы последнего и не увидим. Пережить предстоит, конечно, еще очень много. Кризис будет тяжелый и бурный, но россия — страна не только большая, но и с великими возможностями. У нее мало культуры, в том числе особенно нравственной. Но это дело наживное, а натура у русского человека хорошая, хотя пока он еще слишком склонен к порокам и — увы! — особенно к воровству… Но, повторяю: натура у нас здоровая, крепкая. Попадем на некоторое время в изрядную перепалку, наука дается дорого, — но «рассея не пропала!».

Аналіз книги «Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи» (зокрема, розділу «Зрадникам мого народу руки не подаю», яка стала «Книгою року» у 2021-му (автори Роман Коваль і Юрій Юзич) засвідчує таке. У передмові автори-згадані упорядники висвітлили спогад Сергія Шелухіна, генерального судді УНР, про громадянський вчинок Миколи Міхновського, який відмовився подавати руку російському письменнику Владіміру Короленку. Шелухін писав, що подія ця відбулася надвечір 30 серпня 1903 р. в полтавському театрі під час вшанування Івана Котляревського з нагоди відкриття йому пам’ятника у Полтаві. У листі до редакції віденської газети «Соборна Україна» під назвою «Пропаща душа» в січні 1922 р. Сергій Шелухін звернув увагу, що Короленко «стояв осторонь од українського настрою [радості з приводу відкриття пам’ятника Котляревському], як чужинець, як літературний плянтатор, як представник „державної народности“ (росіян. — Ред.), що в особі полтавського Губернатора провадила московську політику і душила український рух до відродження так, що заборонила на культурному святі українського письменника і слово говорити по українські». Шелухін також помітив, що «Короленко, багатий на протести проти нелюдяности в не українських справах», ніколи не протестував проти політики російщення України. «Він явно був на боці тиранів українського духа, слова і свободи, — писав Шелухін. — Внаслідок сього тоді ж на вечорі Міхновський одмовився подати йому руку, і зробив се публічно, демонстративно… Коли Короленко простяг руку для знайомства, Міхновський, сховавши руки за спину, відповів: „Я зрадникам мого народу руки не подаю“». Полтавський губернський комісар народної освіти у 1917 — 1918 рр., діяч «Просвіти» Віктор Андрієвський зазначав, що вчинок Міхновського обурив більшість його ліберальних земляків, але меншість (переважно молодь) були захоплені, бо «це ж був гідний наслідування вчинок українця націоналіста». Андрієвський вважав, що Міхновський мав рацію, адже Короленко на запитання, яку батьківщину він уважає своєю, відповів: «Моя родіна — вєлікая русская літєратура!».

Поетеса Олена Теліга. У статті «Партачі життя», опублікованій у 1942 р. назвала вчинок Міхновського «цивільною відвагою», а Міхновського поставила в один ряд з Тарасом Шевченком, Іваном Франком та Оленою Пчілкою, які також мали «цивільну відвагу».

Краєзнавець, лауреат премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача Григорій Титаренко та кандидати історичних наук, упорядниця спогадів і щоденника Євгена Чикаленка Тетяна Осташко, Андрій Жив’юк (м. Рівне) неодноразово наводили Короленка «як приклад обрусіння українців, які одержали „російську університетську освіту“ і через те стали „російськими письменниками“, а визнаючи себе „московськими демократами“, не сприймали українського національно-визвольного руху».

Представництво УІНП в Полтаві