Як влаштована сучасна наука

Якось вліз в черговий фейсбучний срач. Суперечка розгорілася під постом, який інформував громадян, що міська рада закупила для боротьби з амброзією чергову велику партію бішофіту. З деякого часу в моєму місті борються з цим алергеном шляхом заливання його бішофітом. Я висловив сумніви щодо ефективності такої стратегії. І почалось…

Мої сумніви ґрунтувалися на тому простому факті, що попри величезну кількість витрачених грошей, амброзії у місті не поменшало. Для підтвердження я надав три нехай непрямі, але докази. а) спостереження — візуально амброзії менше не стало. б) відчуття — не дивлячись ні на що, щороку в один і той самий час, що збігається з цвітінням цього бур’яну, я йду в аптеку за «Діазоліном». І наскільки я знаю, не тільки я. в) логіка — якщо з кожним роком міська влада збільшує закупівлю бішофіту, то площа, яку вона планує їм зрошувати, як мінімум, не зменшується. Звідси питання — якщо результатів немає, то, можливо, бішофіт не допомагає? Або другий варіант — чиновники роблять щось не так. На мою думку, логічно.

До обговорення проблеми у коментарях підтягнулися «експерти». Зайшов топовий міський чиновник і з переконаністю неофіта почав доводити, що все робиться відповідно до технології. Вірити чиновникам не найкраща стратегія виживання, але й доказів зворотного в мене не має. Зате є питання, якщо все робиться згідно з технологією, може сама технологія не годиться? З цього приводу теж були заперечення. Якийсь «експерт» не стримуючи емоцій розповів, що є в Аграрній академії професор, який багато років займається проблемою амброзії та переконливо довів, що бішофіт є найкращим засобом для її викорінення. І хто я взагалі такий, щоб сперечатися зі світилом науки.

Така відповідь анітрохи не здивувала. Але вона стала приводом відволіктися від амброзії. І справді, навіщо про неї говорити. Вона з нами, схоже, назавжди. Давайте краще поговоримо про науку.

Як влаштована сучасна наука? Більшість громадян, не пов’язаних безпосередньо з наукової діяльності, і що зовсім погано, деяка частина тих, хто з нею пов’язаний прямо чи опосередковано, це погано уявляють. Пропоную відмінний маркер: якщо ви зустрічаєте в тексті фрази на кшталт «наука переконливо довела», «вчені поставили крапку в питанні…», «ти ніхто, а він професор», «незаперечний авторитет у питанні. .» і таке інше, знайте — людина, яка їх сказала, погано розуміє як функціонує сучасна наука.

Багатьом здається, що наука — це список істин, які дають нам уявлення про те, як улаштований світ. Насправді це не так. Істин немає. Є гіпотези. Або теорії. Кожну з них можна спростувати, але остаточно довести не можна. Всі вони мають гіпотетичний характер і можуть бути спростовані будь-коли. Тобто, знання завжди неостаточне і постійно змінюється.

Успіх сучасної науки обумовлений тим, що діяльність вчених регулюється двома основними правилами. Перше правило — правило скептика. Суть його в тому, що ніхто не має права на вирішальне слово: будь-яке твердження вважається доведеним доти, доки воно витримує критику та спроби його спростувати. Спростувати теорію можна будь-яким способом — логічними роздумами, експериментально чи знаходженням нових фактів.

Європейський скептицизм розпочався з Декарта. Звичайно, люди, які сумніваються, існували завжди. Згадаймо славнозвісного апостола Фому, наприклад. Але завдяки Декарту, Локку, Юму та іншим філософам у свідомість європейців — нехай не всіх, не відразу, і як показує практика, не назавжди — вдалося впровадити ту просту думку, що а) абсолютно кожен з нас може помилятися, б) кожне твердження необхідно перевіряти, в) що більше людей залучити до перевірки, то краще. Так і виник радикальний суспільний принцип — принцип публічної критики. І саме він дав старт сучасній науці.

Тому, якщо ми повернемося до початку нашої розмови, то мої сумніви щодо ефективності боротьби з амброзією шляхом заливання її бішофітом цілком перебувають у руслі сучасних наукових практик. А тим, хто наполягає на протилежному, необхідно не пхати мені в коментах, а спробувати розібратися, чому роки боротьби не приносять результату, відкоригувати, якщо необхідно, плани і надати суспільству, за чиї гроші річкою ллється бішофіт, якісь відчутні успіхи.

Друге правило — правило емпірика. Воно стверджує: ніхто не має особистої влади. У науці немає головних. Так само як і непогрішних. І академік і дилетант мають однакові права на перевірку будь-якої наукової гіпотези. І твердження можна назвати знанням лише в тому випадку, якщо метод, який використовується для перевірки, дає той самий результат незалежно від того, хто проводить експеримент — працівники комунальних служб чи професор із аграрної академії. І якщо різні люди отримують різні результати, звичайно за умови точного дотримання технології, то жоден результат не може вважатися правильнішим за інший. Ну і звісно аргумент «він професор, а ти ніхто», взагалі не аргумент

Особистий досвід, накопичені знання і купа проведених експериментів звичайно додає тобі поваги і у власних очах, і в очах учнів або громадян, які просто цікавляться. Особиста віра в істинність теорії, використання в дискусії малозрозумілих дилетантам термінів та слів, можливо, когось і переконає. Але наукою це не назвуть. Якщо твій досвід не підкріплений досвідом інших, то твоя теорія ніщо. А якщо ти бачиш те, чого не бачать інші, цілком можливо, що то галюцинація. І, напевно, тому у моєму місті ще довго буйним кольором буде цвісти амброзія. Якщо ти бачиш, що комунальники лажають, скажи про це публічно. А мовчиш — не ображайся, якщо тебе назвуть шарлатаном.

Знаєте у чому головна проблема подібного підходу до вирішення питання «хто має рацію»? У тому, що рішення дуже розтягнуте за часом. Аж до безконечності. А людям хочеться знати істину просто зараз. І як бути у цьому випадку? Різні люди вирішують по-різному.

Можна визначити собі коло людей, які знають правду. Академік Лисенко, Папа Римський, популярний телеведучий Такер Карлсон, візіонер і успішний підприємець Ілон Маск, Арестович і т. д. Слухай їх і знатимеш правду. Такий підхід панував у світі досить довго. Правду знають мудрі. Платон, наприклад. Або Арістотель. Є питання — йди порадься з Платоном. Погортай його «Державу», або інші діалоги. Знайдеш усі потрібні тобі відповіді. А якщо не такий розумний, щоб Платона читати і розуміти, то в тебе є Книга. Священне Писання. І там усе написано. А якщо чогось не написано, то воно тобі й не потрібне. Такий підхід загальмував розвиток науки приблизно на дві тисячі років.

Можна дотримуватися принципу, що твердження всіх чесних людей однаково заслуговують на повагу. І якщо ти чесний — а ти ж чесний, то й твоя думка містить істину. Підхід теж не новий. Останнім часом він зазнав деяких змін. Переконання людей, що належать до класів або націй, що пригнічуються, має більші права на істинність. Як на мене — повна маячня, і можна було б посміятися, якби цей принцип не став основним у гуманітарних науках. Можливо тому ці науки, наприклад, історія науками насправді і не є.

Хтось готовий вважати істинною думку, з істинністю якої згідна більшість. Можна і так. Можна як завгодно. Не варто лише у цих випадках апелювати до науки. Бо наука це те, де кожен може критикувати кожного і лише так наближатися до істини.

Лайки під відео та підписки на канал категорично вітаються!