Військовослужбовець ТЦК та СП нагороджений відзнакою «Золотий Хрест»

Зараз Івану 30 років. Коли мобілізувався, з військового досвіду мав лише строкову службу в Президентському полку у 2014-2015 роках. До бойових дій не залучався, основні завдання були пов’язані з почесною вартою.

Першого дня повномасштабного російського вторгнення був зарахований до роти охорони Першого відділу Лубенського районного ТЦК та СП. Охороняв важливі об’єкти, виконував завдання на блокпостах Полтавської області. Потім у складі зведеної роти ТЦК та СП стояли на позиціях під Черніговом та поблизу Прилук — охороняли летовище.

Наприкінці 2023 року підрозділ був направлений у відрядження до 110 ОМБр. Брав участь у бойових діях в Авдіївці.

— Нас декілька разів прикомандировували до різних бригад. У грудні 2023-го переїжджали, і нам сказали, прикомандировують до 110-ї, їдемо на Авдіївку на бойові. Приїхали одразу в так звану «теплу хату» — місце, де ми жили в перервах між бойовими виходами. Це було кілометрів сім до «нуля». Звідти вийшли на позицію. На два-три дні, потім нас поміняли. А потім мене поставили провідником — я виводив-заводив хлопців, носив їжу та харчі на позиції. Також виводив звідти поранених бійців, — розповідає старший солдат.

Одна з його задач, які виконував в ролі провідника, полягала у тому, щоб з місця розвантаження — крайньої точки, куди могла доїхати автівка — доставляти безпосередньо на позиції БК, воду, харчі та медикаменти. За добу робив 4-5 «ходок».

Одного дня наприкінці січня отримав бойове розпорядження зайти у складі малої групи на задану точку в дачному масиві на околиці Авдіївки, облаштувати та утримувати позицію.

Під час руху вулицею, що прострілювалася, потрапили під ворожий обстріл. Рятуючись від мін та FPV противника, забігли в найближчий дім та сховалися у підвалі. Це місце ледве не стало братською могилою для воїнів, коли на них обрушився двоповерховий будинок.

— Ми зразу в підвал скочили, а потім щось велике як гепнуло, і всю будівлю розібрало.

Нас привалило, чотири дні лежали під завалами у підвалі. Усі були поранені: одному вибухом відірвало стопу, у другого був великий сколок під лопаткою. В мене дрібні осколки були в голові та руці і великий залетів у стегно, довелося накладати турнікет та пов’язки. Ще були опіки обличчя та руки. Ну і контужені були усі троє, — згадує воїн.

Чотири доби на холоді — без можливості розвести вогонь, щоб зігрітися. Простору ледь вистачало, щоб трохи рухатися — попускати турнікети пораненим, пити по ковтку води. Та намагатися виходити на зв’язок з допомогою рації, на якій сідала батарея.

Мобільних телефонів на бойові виходи не брали, єдиний зв’язок із зовнішнім світом — радєйка. Іван передав інформацію про ситуацію, в яку потрапила його група.

Та визволити військових з-під бетонних перекриттів обваленого будинку не було можливості: щоб розібрати завали, була потрібна важка техніка. А в умовах контролю місцевості розвідувальними БПЛА противника та обстрілами це було просто нереально.

— Якось спочатку не страшно було. Страшно тоді стало, як у мене сідала радіостанція, стало тихо — виходжу на зв’язок, а до мене ніхто не обзивається.… Щоб на довше вистачило заряду батареї, грів акумулятор на тілі. До мене потім обізвався побратим, хороший друг. Сказав, що поки нас не можуть достать. На його позиції теж були бойові дії. Я почав прощатися, розповів йому, хто у мене в родині, і просив, щоб підтримував їх. Він теж не знав, чи виживе. Він зараз живий-здоровий, ми в одному батальйоні, так само, як і в Авдіївці були.

Як не дивно, врятуватися Івану та його товаришам допоміг черговий ворожий обстріл. У ніч на 4 лютого снаряд, який поцілив в руїни будинку, де були заблоковані воїни, розбив бетонну плиту та розкидав уламки цегли. Тож солдатам вдалося розширити тріщину, розхитати та виламати арматуру, зробивши невеликий лаз.

Іван виходив останнім. Допомагав витягти товариша з ампутованою ногою. Хоча той в лихоманці вже не хотів виходити та просив його покинути. Звісно, побратима ніхто не збирався кидати, тому хоч і зі складнощами, але вдалося його підняти з підвалу.

— Я з ним досі спілкуюся. І зараз і розказуємо як анекдот все це, згадуємо. Мені взагалі хлопці, яких витяг, часто дзвонять, дякують, — каже воїн. - А тоді ми виходили вночі, довелося чекати пару годин, поки перестане працювати міномет в наш бік. Пройшли з кілометр самі, а попереду був бій. Коли трохи стихло, до нас вийшли двоє хлопців, допомогли нести пораненого, ще десь 5-6 км. А потім дісталися точки евакуації і за нами приїхав медевак.

Лікування та реабілітація Івана Чайки тривала близько трьох місяців. Після цього старший солдат повернувся до ТЦК та СП. Але пізніше був переведений до бойового підрозділу, оскільки рішенням ВЛК був визнаний придатним до військової служби за станом здоров’я.

Нині він на Харківщині виконує бойові завдання — захищає українське небо від ворожих БПЛА у складі мобільної вогневої групи. Їх робота — контролювати рух ворожих безпілотників та збивати летючу смерть ще до того, як вона наблизиться до мирних українських міст.

Восени Іван Чайка на позиціях з рук командира отримав державну нагороду — нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий Хрест». Воїн каже, що це за участь у бойових діях в Авдіївці.

— Ну, я ж багатьох витяг — не можу вже й порахувати, але набагато більше десяти. Ну і було, заходжу на позицію, а там — бій. Звісно, приймав бій разом з побратимами. Не вагався: бачиш росіян — стріляєш на рух. Тут відлік на долі секунди, бо або ти — або тебе. Чув, дехто з цивільних каже, що не піде у військо, бо боїться вбити людину. Так люди — це твої побратими поруч, а стріляєш ти не в людей, а у відморозків, які поперли на твою землю. Якби я назад повернувся, я б робив те саме.

#вони_захищають_Україну #warriorsТЦК

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП