Полтавський вчений Панченко видав книгу праць Мирослава Прокопа та Люби Комар — леґендарних діячів ОУН, УПА й УГВР

лександр Панченко — один із провідних дослідників українського визвольного руху

Олександр Панченко, починаючи ще від кінця 1990-років, став у переважній більшості одноосібним автором й упорядником цілих 45 (сорока п’яти) книг, в тому числі й з названої вище проблематики, серед них є такі — «Українська Головна Визвольна Рада» (2000), «Українська Головна Визвольна Рада. — ГС ЗС УГВР — ЗП УГВР — Середовище УГВР. Документи, інформації, словник імен» (2002), «Організація Українських Націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення. — Науково-популярний нарис» (2003), «Краєві позиції та фінанси ОУН і УПА. Допомога українським політв’язням» (2006), як також у своїй крайній книзі у цій царині п.н. «Український демократичний націоналізм в минулому, дії, персоналіях та історичній перспективі. — Постаті і портрети: ЗП (Середовище) УГВР — ОУН за кордоном. Нариси, статті, рефлексії, есе» (2018) та ін.

До речі, Панченко написав та видав друком й інші книги про життя й діяльність соратників св.пам. д-ра Мирослава Прокопа та св.пам. Люби Комар, які такох походили із західно-українських теренів, а саме– «Микола Лебедь. Життя, діяльність, державно-правові погляди (2001), «Держава, право і революція у визвольній концепції Анатоля Камінського (2002), «Лев Ребет: Нація і держава. Демократія і право» (2003). Серед цих книг, як на мене, особливе місце займає попередня книга О.Панченка, яка видана ним вже понад два десятиліття тому — п.н. «Мирослав Прокоп. Нарис політичного портрету» (2002). — Крім того, д-р Панченко видав протягом майже трьох десятків років Збірки праць та спомини й інших однодумців Мирослава Прокопа та Люби Комар, а саме — Дарії Ребет «На перехрестях визвольних змагань» (2003), Володимира Осипа Демчука «Життя. Війна. Поезії» (2003), Мирослава Болюха «Оглянувшись в минуле…» (2004), Василя Томківа «Та найбільше любив Україну» (2004), Володимира П. Стахіва «Про українську зовнішню політику, ОУН, Карпатську Україну та політичні вбивства Кремля» (2005), й іншу книгу вже згаданого мною вище професора Анатоля Камінського п.н. — «На шляху до національної держав. Еволюція і революція. Самооборона і наступ. Процес і потенціал» (2005), а ще — книги колишнього старшини УПА, професора УВУ Зиновія Соколюка «Теорія поліції» (2005), зв’язкової генерала Тараса Чупринки (Романа Шухевича) Ірини Козак (Савицької) «На буремних шляхах визвольної боротьби» (2005), одного із Краєвих провідників ОУН міжвоєнної доби професора Богдана Кордюка «Із міркувань та різні теми» (2006), близького співробітника полк. Євгена Коновальця — Євгена Врецьони «Фраґменти з життя та боротьби» (2006), одного із очільників ОУН за кордоном (ОУНз) маґістра ред. Романа Ільницького «Думки про українську визвольну політику» (2007), віцепрезидента УГВР отця доктора Івана Гриньоха «Бог і Україна понад усе» (2007), урядуючого провідника ОУН, одного із чолових організаторів українського Руху Опору проти нацистів — «Микола Лебедь і визвольна боротьба ОУН, УПА, УГВР. — Збірка вибраних праць Миколи Лебедя та інших діячів українського організованого національно-визвольного руху» (2011), «Лев Ребет, Дарія Ребет, — «ОУН, нація, демократія, Україна» — Вибрані праці, статті, спогади» (2013), й знову ж таки — професора Анатоля Камінського п.н. ««Пролог» у холодній війні проти Москви. — Продовженнчія визвольної боротьби із-за кордону» (2009).

Панченко вже понад чверть століття поспіль докладно досліджує й пише про непересічне явище в історії українського державотворення у ХХ-ому столітті Українську Головну Визвольну Раду (УГВР, 1944). Її, як відомо, очолював уродженець містечка Шишаки на Полтавщині Кирило Осьмак, а одним із його заступників в ранзі віцепрезидента УГВР був уродженець села Очеретувате Хорольського повіту на Полтавщині Іван Вовчук.

До речі, Панченко завершує працю над книгою про нього. У передмові до книги Панченка «Українська Головна Визвольна Рада» (1998) член-засновник та член Президії УГВР Мирослав Прокоп, зокрема, зазначав, що: »…Особлива вартість праці Олександра Панченка в тому, що він розглядає Українську Головну Визвольну Раду не тільки як верховне політичне керівництво організованої визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни, отже, як формацію революційного типу, про що вже існує деяка література, — але передусім як структуру державно-правного характеру і визначує її місце в історії держави і права України 20 століття, — а цей аспект УГВР досі досліджений дуже мало…. Конкретно автор аналізує історичні передумови постання УГВР, юридичні принципи її творення, організаційну побудову, її устрій і плятформу, її місце серед діючих українських сил, її подібність і відмінність в порівнянні із її попередниками періоду української демократичної революції 1917 й наступних років та часово ближчими формаціями як екзильний уряд УНР і його Українська Національна Рада, Українське Тимчасове Правління 1941 року, УНРада 1948 року. Завжди однак в центрі тих аналіз поставлене питання присутности чи неприсутности державно-правних атрибутів тих формацій. З таким основним критерієм автор підходить також до УГВР. Це дуже вимовне, бо воно вказує наскільки тепер при кінці 20 століття і п’ять десятиліть від часу постання УГВР, мислення дослідника сходяться з основними спрямуваннями творців УГВР. А в тім засновники УГВР у 1944 році уявляли її іменно як установу державно-правного характеру. Вони були свідомі, що тисячі організованих кадрів визвольного підпілля і повстанці, які вели боротьбу проти німецьких окупантів, будуть продовжувати її також проти окупаційної совєтської влади і що ця боротьба проти дуже переважаючих сил буде довго тривати хай тільки на обмеженій території України, та що вона вимагатиме об’єднаного керівництва…».

Панченко досліджував явище та рух, який інколи ще називають «український демократичний націоналізм». Представники цієї течії вважали, що в центрі уваги національно-визвольних змагань поряд з ідеєю нації необхідно поставити також демократію, плюралізм та вільну українську людину з усіма її обов’язками, загальнолюдськими правами та свободами. На їхню думку, розвиток одиниці та піднесення цілої низки вимог для її щоденного добра водночас має сприяти й розвитку нації в ході її боротьби за визволення, здобуття та становлення національної держави. Дієвий демократизм, на їх думку, мав бути покликаний поглибити підґрунтя, розширити соціальну базу та забезпечити якісну наповненість й тісну взаємодію керівних структур, підрозділів та сітки повстанської й підпільної визвольної боротьби під еґідою ОУН, УПА, УГВР. Після визволення від поневолення це мало б сприяти вільному та повноцінному розвитку людини, а відтак й вільному становленню нації у вже здобутій державі. — Демократія, вважали т.зв. «двійкарі», має бути головною підставою виникнення національної держави як основної форми політичної організації народу, оскільки при певній стадії свого розвитку якраз вироблена демократія зумовить існування стабільної й політично виробленої нації. Спочатку визвольний змаг, а пізніше — процес активного державотворення мав би обертатися навколо таких засадничих прагнень, суджень та понять, як незалежність (воля), держава, нація й демократія. Українська нація може бути повноцінною й виробленою лише за умови дотримання в суспільстві засадничих прав й свобод людини, забезпечення в ньому демократії та плюралізму, відкинення монопартійності, авторитарності та вождизму; тільки тоді вона набуде найсильнішої політичної організації — національної демократичної держави. До переконаних демократів в українському націоналістичному середовищі в Краю та на чужині належали й доктор права Мирослав Прокоп та Люба Комар (Прокоп).

Упорядник книги мав довголітню листовну переписку з Мирославом Прокопом. Серед багатьох листів знаходимо й слова подяки й оцінку праці Олександра Панченка: »…Я дуже радий, що Ви, як молода людина та ще й юрист, вивчаєте УГВР. Вона на це заслуговує, передусім ті з нас, які керували нею і загалом визвольним рухом на батьківщині. А вони репрезентують не тільки високої наснаги патріотизм української людини, але також концепцію будування нації і держави в умовах максимальної тоталітарної контролі імперських властей… — 31.10.1997 р.». — «…Ваш привіт цінний і щирий для мене передусім тому, що він приходить зі славної полтавської землі, з серця нашої України, а також тому, що Ви, молода професійна людина, вивчаєте історію та діяльність УГВР, з якою нерозлучно пов’язане все моє творче життя. Крім того, я приймаю Ваш привіт як рівночасне признання для тих моїх друзів, членів-засновників УГВР, яких вже в живих немає, а разом з ними — для сотень тисячі учасників організованої української підпільної і повстанської боротьби, для членів ОУН і вояків УПА, яким не пощастило радіти державному відродженню України, але які в боротьбі за її постання склали великі жертви…- 22.04.1998 р.». — «…Вашу працю про УГВР я прочитав з великою увагою і приємністю. Передусім радує мене те, що тема УГВР знайшла компетентного і серйозного автора та що цю тему Ви розглядаєте з позицій державно-правного характеру, а це в основному співпадає з розумінням УГВР в мисленні її творців-засновників. Всі ми були учасниками організованого вольного руху, але в його керівництві прагнули створити установу з юридичними прероґативами державного типу, яку можна було протиставити урядові УРСР, яка не репрезентувала волі народу…- 31.05.1998 р.».

В інших листах до О.Панченка до Лохвиці на Полтавщину д-р Мирослав Прокоп писав із північноамериканського меґаполісу Ню Йорку: »… Дуже приємно дізнатися, що в наступному році Ви завершите Вашу працю про УГВР. Вона справді на часі. Важливо, щоб нею мали змогу позначитися ширші кола української суспільності… — 28.12.1998 р.». — «…Вдячний Вам за Ваше вітання…, бо воно приходить з моєї далекої батьківщини та ще від людини молодого покоління, точніше — тієї частини того покоління, яке нав’язує до традицій минулого, а це найістотніший елемент в існуванні нашої нації, у будові її держави… Дякую також за статут Асоціяції Українських Правників, при народженні якої Ви, як я бачу, один із перших. І акценти, покладені при народженні цієї установи на конечності відроджувати традиції української школи права також дуже вимовні. Не все ж таки вспіли комуністи знищити першоджерела в українській правосвідомості…». — «…Вашу добру волю я дуже ціную, тим більше, що Ваша праця справді піонерська і надіюся, що вона відкриє дорогу для інших дослідників молодшого покоління… — 22.02.2000 р.». — «О.Панченкові — щирі вітання і побажання найкращих успіхів у науковій праці, Нью-Йорк, 2 липня 2000 року». — «…Вчора одержав 14 прим. Вашої книжки про М.Лебедя. Ґратулюю з успіхом і, звичайно, подивляю Вашу ефективність. — 08.06.2001 р.». — «…Дякую за оцінку моєї дисертації про аналогію в карному праві. Ясно, що я не маю ніяких заперечень проти того, що Ви писали з цього приводу в порівняльному аспекті з карним правом у сучасній українській державі. Це збільшувати проєкт. Д-р Сергійчук заінтересований у Ваших працях про УГВР і Миколу Лебедя. Позичав у мене і повернув, як ми домовилися. Обидві книжки хоче одержати також проф.Олексій Гарань. Він півроку перебуває у Вашінґтоні і повертається до Києва на початку вересня. Хоче з Вами познайомитися і просить переслати на його адресу для Могилянської Академії обидві Ваші книжки…- 09.08.2001 р.».

Мирослав Прокоп: «…Я належав до того західньо-українського, точніше, галицького покоління, яке в роки своєї ранньої молодости жило ідеями визвольної боротьби українського народу, традиціями революції, Української Народної Республіки…»

Один із керівників, визвольно-революційної боротьби ОУН, УПА, УГВР політичний і громадський діяч, науковець й публіцист Мирослав Андрій Прокоп народився 6 травня 1913 року у Перемишлі. Закінчив ґімназію у Перемишлі. З 1930 року почав викладати право у Львові, Берліні, Мюнхені та в УВУ, де одержав диплом доктора права. Був членом ОУН з молодих років. 12-річним хлопцем арештований польською поліцією і в 1934 засуджений на 7 років ув’язнення за приналежність до ОУН. Завдяки амністії був звільнений в травні 1937 року. До 1939 року редаґував «Студентський Вісник» у Львові. Далі — Українську Пресову Службу. 15 вересня 1941, під час проведення Ґестапо масових арештів членів ОУН у Львові, зумів уникнути долі багатьох своїх однодумців. Далі перейшов у глибоке підпілля. У 1942 році обійняв в Києві посаду референта пропаґанди ОУН в північно-східних реґіонах України, опісля — референт пропаґанди в Проводі ОУН Самостійників Державників. 1943 — редаґував орган ОУН СД «Ідея і Чин» та керував підпільною радіостанцією, розташованою в Карпатах. На ІІІ-му Надзвичайному Великому Зборі ОУН виступив не з позицій інтеґрального націоналізму, а на основі націонал-демократії, брав участь у створенні нової програми ОУН. — Як член «Ініціятивного комітету» для створення «Української Головної Визвольної Ради» (УГВР) й учасник Великого Збору УГВР 11-15 липня 1944 року, — виголосив головну політичну програмну доповідь. Тут його обрали членом президії УГВР. В цьому ж році на доручення Проводу ОУН на Українських Землях й Президії УГВР — еміґрував, де продовжив політичну діяльність. 1945 — в Інсбруку (Австрія) разом із Марією Гарабач упорядковують архів ОУН (р) (Закордонних Частин ОУН). — Як член ЗЧ ОУН, входив у Закордонний Центр ОУН і Провід ЗЧ ОУН до 1948 року. Водночас залишився членом Проводу ОУН в Україні. — Як член ОУН за кордоном (ОУНз), в основному діяв в Закордонному Представництві УГВР, насамперед, як заступник голови до 1983 року, а опісля — як голова до 1987 року. З 1987 до 1995 — був головою Середовища УГВР. — У 1952-1974 роках — заступник голови дослідно-видавничої асоціації «Пролог», а після, до 1981 — голова. З 1957 року, редаґував англомовний «Огляд української совєцької преси», після заснування журналу «Сучасність» входив до складу редакції. Дійсний член НТШ-А, в травні 2003 року обраний почесним членом НТШ-А та УВАН. Спочив 7 грудня 2003 року у Ню Йорку (США).

У книзі «Люба Комар — Мирослав Прокоп. — У боротьбі за Незалежність України» (2025) Панченко оприлюднює свої доробки — «Мирослав Прокоп — архітектор визвольної Доби» та «Українська Головна Визвольна Рада — підпільний український парламент». А упорядник приводить докладні інформації про великий політичний процес, згідно з яким Мирослава Прокопа було засуджено на сім років за шкільну акцію в Перемишлі в осені 1933 року.

У книзі серед фраґментів нотаток мемуарного характеру про Київ і Наддніпрянщину в часі німецької окупації України, де Мирослав Прокоп активно працював у протинімецькому підпіллі, як член Організації Українських Націоналістів з-під стягу Степана Бандери, знаходимо жмут цікавих та досі невідомих у материковій Україні спогадів про ОУН-івське підпілля в окупованому німцями Києві.

Упорядник книги Олександр Панченко оприлюднив статті та міркування Мирослава Прокопа про український організований визвольний рух, діячів та події національно-визвольної боротьби українців під еґідою ОУН, УПА та УГВР в часі Другої світової війни та по її закінченню, а саме — «Українські самостійницькі політичні сили в Другій світовій війні», «Спогади. „Київ, 1942“», «Журнал „Ідея і чин“, У сорокліття ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН», «Двадцять п’яті роковини УПА», «Ґенеза, устрій і Плятформа УГВР», «УГВР з перспективи сорокаліття», «Роман Шухевич у 1943-1944 р.р.», «Володимир Стахів — публіцист», «Дмитро Маївський — революціонер і політичний публіцист», «Як загинув Ярослав Старух?», «Меморіял УНР і УГВР на Мировій конференції в Парижі у 1946 р.», «На шляху до державної самостійности», «З перспективи 60-ліття».

Майбутня підпільниця з ОУН (р) — ОУН Самостійників Державників — ОУН на Українських Землях, радистка УПА Любов Комар (Прокоп)

народилася 1 листопада 1919 році у Жирівка біля Львова. Була донькою священика о.Степана Комара та паніматки Євдокії (з дому — Палажій). Їхні діти — Володимир, Люба та Ліда виховані свідомими українцями й патріотами готувалися вступити на боротьбу за Українську незалежну державу через Організацію Українських Націоналістів (ОУН).

Люба Комар навчалася у Львівському університеті на факультеті германістики, членкиня ОУН. Арештована 11 вересня 1940 року органами НКВД-НКҐБ. В ході «Процесу 59-и» 18 січня 1941 року засуджена до смертної кари, пізніше вирок замінено на 10 років тюрми та 5 років заслання — завдяки клопотанням українських діячів, зокрема академіка Кирила Студинського, половині з засуджених на смерть вирок було замінено 10 роками ув’язнення; ще одну дівчину звільнено як громадянку США (ЗСА) — Ірину Пик. З початком нацистсько-совєцької війни 22 червня з групою в’язнів Люба Комар була вивезена зі Львова до Бердичева, звідки з наближенням фронту врятувалася. Після повернення з в’язниці пані Люба була зв’язковою та радисткою УПА у підпіллі. З наближенням совєцького фронту вона була зачислена до рейдової групи, котра отримала завдання Проводу відійти на Захід, в складі групи перебували о. Іван Гриньох, Дарія Ребет, Зиновій Марцюк, Іван Бутковський, Мирослав Прокоп, Марія Гарабач, Марта Грицай, Наталія Марунчак, Ольга Лебедь, Наталія Тюшка, Ніна Платків, подружжя Турулів, влітку 1944 року покинули українську землю. На Заході вони утворили Закордонне Представництво (ЗП) УГВР, яке очолив Мирослав Прокоп. Мешкала в Ню Йорку (США), одружена з Мирославом Прокопом.

У книгу вміщено: спогади Люби Комар «Процес 59-и», які було спочатку видано у США перевидано 1997 року у Львові (Наукове товариство ім. Шевченка); «Спогади. Шляхами зв’язкової» за текстом з «Літопису УПА», «Зі споминів радистки УПА», що передрукований за текстом зі знаменитого часопису «Сучасність» за жовтень 1983 року (ч.10 (270)) та за листопад цього ж року (ч.11(271)).

»…До часу свого нового відрядження я, під псевдонімом «Галина», була впродовж більш як двох років зв’язковою Проводу ОУН. — В такому характері я зустрічала провідних людей нашого протинімецького підпілля «Тура» (Роман Шухевич), «Ярополка» (Микола Лебедь), «Семена» (Роман Кравчук), «Тараса» (Дмитро Маївський), «Орляну» (Дарія Ребет), «Володимира» (Мирослав Прокоп) та інших…». Про це пише Люба Комар у своїй статті «Зі споминів радистки УПА». «Була темна, мрячна ніч. Зв’язковий ішов перед нами, і ми бачили його сильветку. Він провадив нас стежкою поза городами, бо казав, що дорогою можна зустріти небажаних людей. Ми йшли яких двадцять хвилин, мабуть, до кінця села, де стояла велика хата. Коли ми увійшли в кімнату, там було вже яких 25 курсантів — декілька хлопців і більшість дівчат. З-посеред усіх вирізнявся високий, поставний чоловік, може, під сороківку. Він відрекомендувався як «Віктор» і повідомив, що вестиме курс радистів. Він представив також свого помічника, якого назвав інструктором, але його псевдоніму нам не подав. Ми дізналися згодом, що інструктором був колишній радист німецької армії, українець, який перейшов до УПА. Сам же «Віктор», коли судити по його українській мові, був наддніпрянцем, мабуть, колишнім вояком Червоної Армії. «Віктор» роздав курсантам зошити та олівці й почав перший виклад. Він мав перед собою радіопередавач і спершу пояснив його будову і функцію кожної складової частини. Після тих інформацій почалися практичні вправи. Інструктор подав азбуку Морзе, яку треба було вивчити, і роздав малі апаратики, на яких, натискаючи «ніжку», довгими чи короткими ударами «вибивалося» азбуку Морзе. Інструктор пояснив також важливість точного опанування апаратів, кажучи, що ми будемо служити зв’язком між поодинокими частинами УПА і від нашої справности залежатимуть успіхи дій УПА, їх безпека тощо. Очевидно, ми мали передавати тільки закодовані вістки…».

У «Спогадах. Шляхами зв’язкової» згадувала: «…Всі ми творили частину групи, якій генеральний секретаріят УГВР і провід ОУН доручили виїхати за кордон з завданням інформувати про боротьбу ОУН, УПА та всього організованого визвольного підпілля на Україні. Тут були о. Іван Гриньох, Микола Лебедь, Василь Охримович, Мирослав Прокоп, Дарія Ребет та інші…- …Я відшукала між військовиками командира і просила його, щоб він допоміг мені швидко виконати моє завдання та з’ясував плян мого повернення. Командир відповів, що мені треба насамперед трохи відпочити, а тоді думати про діло: надворі чекає на мене лікар, а опісля зв’язковий заведе мене на нічліг. Про все інше будемо говорити завтра, закінчив командир. Він стиснув мені руку і, допровадивши до лікаря, відійшов. З хати вийшов ще інший лікар з мискою води в руках. Один з них був старший, другий середнього віку. Обидва — євреї, яких упівці врятували від німців. Тепер вони працювали в УПА. Вони оглянули моє обличчя, змили засохлу кров, продезинфікували рани і усе обліпили плястрами. На мої питання, чи швидко це загоїться, чи залишиться негарний слід, вони жартували й жваво розповідали про своїх пацієнтів-упівців, з яких один мав потрощену ґранатою руку, другий — кілька куль у животі, а інший, двигаючи мішки, підірвався, одним словом, з гумором протиставляли серйозні поранення моїм незначним, підбадьорювали мене. Вони заповіли наступну візиту за три дні, щоб скинути бандаж, але я запевнила їх, що вже наступного дня вирушаю в дорогу і сама мушу давати собі раду. Я щиро подякувала лікарям за опіку, побажала їм доброї ночі і пішла до сусідньої хати на нічліг…. — ….Раптом до нас наблизився якийсь гурт. Здалеку я впізнала, що це були більшовицькі полонені з невеликою охороною УПА. Вони йшли мовчки, похмуро, обличчя в них були вихудлі, що ще більше підкреслював густий заріст. „Чи це більшовицькі партизани?“, — питала я свого товариша. „Так, — казав він, — це наші полонені. Деякі з них називають себе українцями, а дехто навіть виявляє бажання приєднатися до УПА. Ми інформуємо їх про мету нашої боротьби, даємо наші видання, спростовуємо брехні, які про нас поширює більшовицька пропаґанда. Але ми мусимо мати на увазі також те, що між полоненими можуть бути аґенти Москви, яких нам пляново підсилають. Перевірити це дуже важко, зокрема тепер, коли наближається фронт і коли ми самі вирушаємо в гори. Як у таких умовах можна стерегти полонених?“ „То куди ж їх тепер ведуть?“, — з острахом спитала я. „Не знаю, це вирішуватиме командир“, — відповів мій друг».

Представництво УІНП в Полтаві