Він щойно встиг відгуляти весілля у вересні 2022-го, коли отримав повістку до ТЦК

Спочатку Олександра зарахували до лав 32-ї ОМБр, але за два тижні — перевели до 31 ОМБр — у танкову роту. Пройшов БЗВП в навчальному центрі, потім — фахову підготовку: спочатку на навідника, потім на механіка та зрештою зрештою став командиром танка. Наприкінці травня виїхали разом з технікою в зону бойових дій.

— Приїхали в Дніпропетровську область на платформах, а звідти вирушили на Запорізький напрямок — вже своїм ходом на танках. Нас було три екіпажі Т-64. Коли вивантажувалися, почалася повітряна тривога і одразу — ракетний обстріл. Це була ракета, яка несе на собі шість ракет, що спускаються на парашутах. Було реально страшно: танки заправлені, завантажені БК. Якби хоч в один влучили — нам би торба була. Але все обійшлося, прильоти просто були дуже близько.

Ще з тиждень пішло на е, щоб оснастити танки динамічним захистом. І вже 1 червня підрозділ висунувся в зону бойових дій. Через погодні умови — сильні опади — довелося чекати, поки підсохне ґрунт. Тож 4 червня танкісти отримали бойове розпорядження.

— Це був контрнаступ. Ми заїхали на визначені позиції — окопи, які нам облаштували для танків. З них вели вогонь по російських шакалах. Добряче їм накидали. Потім, коли відстрілялися, пішла наша піхота. Коли ми поїхали до них, два MaxPro підірвалися на мінному полі, я мав кидати «ножі» — трали для розмінування. Коли викинув, мій навідник зробив постріл, ми об’їжджали підбитий транспорт і самі підірвалися на протитанковій міні. Добре, що в мене люк був трохи відкритий, як нас навчали, тому він не заклинив. Просто трохи трусонуло — не скажу, щоб сильно — всі живі й цілі. Але трак злетів, котки повиривало — машина була повністю знерухомлена. Пощастило, що нас не почали одразу обстрілювати — шакали сиділи в посадці, в яку ми мали заїхати.

Тоді двоє побратимів — Стас та Ярослав, командири екіпажів танків — підвели свої машини обабіч Т-64 Олександра, щоб дати можливість йому та екіпажу безпечно евакуюватися.

Всі разом завантажили на танки поранених та загиблих піхотинців і зверху на броні виїхали з лінії вогню.

— Мені там один хлопець дуже сподобався, який був на MaxPro. Не знаю, як його звати, але він заслужив звання Героя. Вів вогонь до останнього моменту, хоча там всередині вже все вибухало. Ми його теж забрали, на евакуацію привезли, — розповідає молодший сержант.

Олександр з екіпажем залишилися в найближчій посадці разом з піхотинцями. Пізніше, за декілька днів, його підбиту машину вдалося витягти, а згодом і відремонтувати та повернути у бойовий стан. Та він цього вже не побачив — в наступному бою отримав важкі поранення.

5 червня Олександра та його навідника і механіка долучили до екіпажів двох боєздатних танків — ними, як більш вправними фахівцями, замінили старших за віком солдатів.

— Спочатку нам довелося ховатися в посадці від обстрілу. Хотіли виїхати, швидко відстрілятися і втекти. Наш танк, яким командував Стас, поїхав першим. Встигли випустити три снаряди, коли нам в бік щось потужно прилетіло — може, ПТУР. Мене контузило. І потім другий приліт по нас, і одразу третій. Я опритомнів на землі — не знаю, як опинився там, чи мене витягнув хтось, чи викинуло. Я просто лежав, коли Ярик залетів своєю машиною. Бо зі Стасом вони друзі дитинства. Для нього те, що він тоді загинув, було дуже важко. Ярик вискочив з машини, підповз до мене, «нагодував» трохи лящами, щоб я отямився. Він мені жестами показав, щоб я ліз до нього на танк і він мене вивезе. Щойно я забрався, по цьому танку теж прилетіло, а мене знову на землю кинуло. А танк загорівся…

Воїни опинилися посеред голого поля. Вибиралися повзком. Олександр відчув, що поранений в руку, і побратим наклав йому турнікет. Поки повзли, ворог гатив по них з артилерії та мінометів. Порожнюку уламками посікло ноги та спину.

Вже майже біля посадки зустрів своїх механіка та навідника — їм теж вдалося вибратися з підбитого танка. В якийсь момент Олександр почав втрачати свідомість, а коли товариші його приводили до тями, кричав їм, щоб кинули його. Але вони не піддавалися: мотивували, що має вижити заради сина, дружини, матері…

— А потім, коли ми вже до посадки залишалося з метрів триста, можна було пробігтися. Від обстрілу піднялася пилюка, під її маскуванням вирішили піднятися. Я побіг, а по мені відкрив вогонь кулеметник. У мене ніби друге дихання відкрилося: кулі лягали під ноги, щойно я піднімав берці над землею. Відчував, як у підошву б’є земля. Я просто біг, не думав ні про що, вже змирився з думкою, що можу загинути, але не зупинявся. Страшно не було в той момент — все на адреналіні.

Коли дісталися до посадки, знову почався обстріл. Ярослав по рації викликав броню і за лічені хвилини машина вже чекала на краю посадки. Пораненого молодшого сержанта вивезли з лінії бойового зіткнення, передали далі на евак. Згадує, що загалом на тому полі провів п’ять годин.

В лікарні після першої операції, коли дістали найбільші уламки зі спини, відходив від наркозу важко, зізнається воїн. Йому ввижалося, що він ще на полі бою, і має витягнути побратимів, може врятувати. Пізніше один з сусідів по лікарняній палаті зізнався, що спершу прийняв Олександра за ворога: у того були чорні від опіків і кіптяви обличчя та руки, а очі — вузькі, ніби в бурята. Це тому, що очі набрякли від влучання дрібних осколків, пояснює молодший сержант.

Загалом лікувався упродовж пів року, переніс декілька операцій, в тому числі з пересадки шкіри.

— Коли після нового року виписався з чергової лікарні та повернувся до служби, мене перевели до 58 ОМБр. Я приїжджав до навчальних центрів відбирати поповнення для війська та супроводжував новобранців до місця служби. Просився назад, хотілося назад до своїх хлопців в артилерію. Але подивилися мої діагнози, на слуховий апарат, і сказали, щоб забув про це. Відправили ще раз на лікування, а потім сказали брати відношення десь в тилову частину. Так я потрапив до ТЦК. Переведений був у Решетилівку в березні 2024-го.

Тут молодший сержант на посаді старшого стрільця взводу охорони виконує поточні обов’язки. Вже встиг пройти навчання на оператора дрона — ще розглядає можливість повернутися до бойової роботи. А ще думає про переведення у навчальний центр, щоб ділитися своїм досвідом з рекрутами. Адже вміє працювати з танками й добре знається на особливостях Т-72 та Т-64.

— Я хочу, щоб хлопці верталися живими. Щоб знали, як правильно вибрати позицію, вести вогонь, вибратися. У мене є досвід, яким хочу ділитися. Звісно, багато хто боїться йти у військо — страх це нормально. Але побороти його можна під час навчання, якщо добре тренуватися, вникати в усе. Бо боятися мобілізації, ховатися — це не життя, а існування. Але найбільший страх, в якому мало хто собі зараз зізнається, що росіяни, не дай Бог, прорвуть оборону і прийдуть прямо до наших будинків, до наших дітей, — вважає воїн. — А ще мені соромно бачити, коли добровольцями на війну йдуть хлопці по 18-19 років, і в цей час 30-40 річні ховаються. Це ж ганьба! Не уявляю, як вони з цим житимуть. У той час, коли майбутнє їх родин захищають, по суті, однолітки їх дітей. Мені боляче думати, що мій син застав цю війну, і я докладатиму максимум зусиль, щоб закінчити цю війну якомога швидше. Звісно, нашою Перемогою.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП