«Ні в кого не було навіть думки ухилитися» — військовий ТЦК розповів, як пішов на війну

Був зарахований на військову службу за мобілізацією 4 квітня 2022-го. Потрапив до лав окремого стрілецького батальйону. До того єдиний військовий досвід, який мав Олександр, було проходження строкової служби у 2010-2011 роках. Тоді здобув військову спеціальність радіотелефоніст. Та найбільша потреба в батальйоні тоді була у стрільцях, тож ці обов’язки і виконував сержант.

Тоді ситуація на фронті вимагала негайного поповнення військових підрозділів. Ворог вів активні наступальні дії в семи областях України. І якщо на Київщині просування російської армії Збройним Силам вдалося зупинити, то на Харківщині противник продовжував успішно просуватися, окуповуючи один за одним населені пункти.

Саме на Харківщину і спрямували стрілецький батальйон, де служив Олександр. Підготовка тривала лише два тижні — на більше просто не було часу, пояснює воїн.

— Ми на Харківщині воювали більше року. Спочатку стояли за два кілометри від кордону з Білгородською областю біля села Уди. Коли ми заїжджали, почався обстріл, у машині колесо лопнуло. Нас завезли тоді так. Ніхто нічого толком не розумів. Висадилися, одна група пішла в посадку праворуч, інша — ліворуч. Потрапили, як кажуть, з корабля на бал.

Військовий зізнається: було дуже страшно. І, головне, нічого не зрозуміло. Почувався розгубленим, не був упевнений у власних силах. Шкодував, що мало часу приділяв навчанню. Але морально триматися допомагали думки про дім та злість на ворога.

Періодично змінювали позиції, але це були майже завжди окопи. Перші дев’ять місяців такого поняття, як ротація, в їх підрозділі не було, згадує сержант. Не вистачало людей, які б їх міняли. Максимум два дні на місяць мали, щоб десь попрати одяг та прийняти душ — під час переїздів з одного напрямку на інший.

Штурмових дій не вели, мали іншу задачу — утримання позицій, відбиття ворожих наступів.

Коли у вересні підрозділи ЗСУ пішли в контрнаступ та звільнили Куп’янськ і навколишні населені пункти, стрілецький батальйон перекинули на Куп’янський напрямок.

— Ми поїхали на лівий берег річки Оскіл. Там виконували завдання поблизу сіл Дворічна, Гряниківка, Синьківка та інших. У Гряниківці село поділене надвоє залізничним полотном. Ми на одній стороні, а на іншій стороні були будівлі в сосновому лісі, і там засіли росіяни. Були так близько, що ми чули як вони розмовляють. В приладах нічного бачення намагалися їх вицілювати, але там, окрім людей, ще залишалися свійські тварини, які теж світилися червоним. Це заважало і збивало з пантелику. Ми з ними перестрілювалися, але більшу частину доби нам дошкуляли їхні артобстріли. Одного дня нас добре побили, після того бою дня за три нашу групу вивели, і почалися госпіталі. Там отримали багато поранень, або по декілька сильних контузій — як у мене.

Окрім важких контузій, в Олександра погіршився стан опорно-рухового апарату. Через постійне носіння бронежилета та бронежилета з’явилися ушкодження хребта, внаслідок яких сержант майже втратив можливість рухатися.

Після пів року лікування військовослужбовець пройшов ВЛК та отримав висновок про непридатність до служби в бойових підрозділах. Шукав вакансії в тилових підрозділах на Полтавщині та в липні 2023 року зміг перевестися до Третього відділу Лубенського районного ТЦК та СП в рідні Чорнухи.

Командир відділення взводу охорони виконує завдання з охорони, ходить на чергування. І з неприємним осадом згадує ситуації, коли в перші місяці після переводу доводилося брати участь у заходах оповіщення.

— Немає в людей поваги до війська. Вони дякують комусь там далеко. Коли ж у місті бачать людей у пікселі — все, вдячність закінчується. Починається «чому ти тут, шуруй на фронт і там нас захищай». І це навіть безвідносно до ТЦК. Таке ставлення до всіх, хто проходить військову службу не безпосередньо на лінії зіткнення. Бо в уявленні цивільних, якщо ти не в окопі, ти «не справжній» військовий, — каже сержант. — Таким хочу сказати: так долучайтеся до війська, обирайте посаду «не в окопі», хто вам заважає? Але ж ні, простіше тікати, хейтити і чекати, що хтось інший поставить своє життя на паузу, щоб ти тут жив у звичному комфорті. Але життя країни не можна поставити на паузу! Ти тут народився, навчався, виріс — прийшов час віддавати борг. Це як з батьками: спочатку вони тебе ростять, доглядають за тобою. А коли ти дорослішаєш, вже їм потрібен догляд і допомога. І хтось це робить добровільно, бо розуміє свій обов’язок, а хтось — через суд і аліменти.

#ГероїПолтавщини #вони_захищають_Україну

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП