«Аби іванівські десантники знали, що їх крошить ТЦК, то їм би було дуже соромно» — Вовк розповів про свій бойовий досвід

Дмитро після закінчення військової кафедри Полтавського військового інституту зв’язку 2008 року отримав звання молодший лейтенант запасу. Та до війська не пішов — у той час це було «не модно». Працював на залізниці старшим електромеханіком.

Ще на початку російсько-української війни 2014-го отримав дзвінок з військкомату про те, що він у резерві.

— Відмічався в військкоматі, війна тривала, і вже всі думали, що буде мир. А потім у 22-му на початку лютого зателефонували і спитали, чи можуть на мене розраховувати, якщо почнеться велика війна. Сказав, що можуть. А 24 лютого ранком сказали прибути з речами. Я повідомив на роботі, заїхав додому поставити машину і прибув у ТЦК. Зрозумів так, що той підрозділ, куди мене хотіли направити, вже неактуальний. Бо ніхто в перші дні не розумів, куди встигнуть дійти російські війська, і де можна і вже не можна проїхати. Тому мене зарахували в роту охорони районного ТЦК, — розповідає старший лейтенант.

Тоді військовослужбовці Полтавського районного ТЦК організовували оборону району, облаштовували блокпости та фортифікації, охороняли важливі об’єкти. Та готувалися зі зброєю в руках зустрічати ворожі колони, якби ті здійснили свої плани і дійшли до Полтави.

Та коли стало ясно, що загарбникам дали відсіч на Гадяччині і Полтава залишається тиловим містом, Дмитра та його взвод відправили на навчання на Чернігівщину.

На той момент при Полтавському районному ТЦК та СП вже формувався окремий зведений штурмовий загін «Одін». До його лав записували виключно військовослужбовців ТЦК та СП області.

У складі «Одіна» Дмитро вперше поїхав на виконання бойового завдання на Донеччину, в район Бахмута.

— Наприкінці червня ми були вже на позиції в окопах, у посадці біля Вуглегірської ТЕЦ. Тоді я уперше побачив війну. Заїжджаємо в Бахмут — бачу «гриби» вибухів. Думаю, ну, це ж війна, нічого страшного. Стояли на позиціях 7 днів. Боїв як таких не було — по нас противник стріляв, але здалека. Це, може, нас і врятувало, бо це був у більшості з нас перший досвід. Звісно, всі дійшли, всі залишилися живі. Потім ми вийшли на пару днів і зайшли знову, але вже на посадку з іншого боку, там закріпилися.

Командир поділив свій взвод на дві групи для виконання завдань. Перша група зайшла на позиції, а за п’ять днів їх замінила друга. На цій позиції військовим вдалося закріпитися, попри інтенсивний обстріл — ворог, серед іншого, застосував фосфорні боєприпаси, які пошкодили транспорт. Та завдяки вчасному маневру перша група уникнула серйозних втрат.

Дмитро ходив на усі бойові завдання разом зі своїми хлопцями, був постійно з ними в окопах, які теж копав власноруч.

На наступній позиції, в районі Кодеми, його взвод стримав декілька ворожих штурмів — тоді в підрозділу була лише стрілецька зброя. Але завдяки силі волі та злагодженим діям солдатів вдалося успішно протистояти противнику, який мав чисельну перевагу.

По тому «Одін» вивели на доукомплектування та посилення у Полтаву. Покращили технічну базу — зокрема, налагодили зв’язок та забезпечили підрозділи приладами спостереження. А також пройшли бойове злагодження в одному з навчальних центрів, після чого одінівці декілька місяців виконували завдання з охорони державного кордону на Чернігівщині.

Звідти у квітні штурмовий загін перекинули на Донеччину на Лиманський напрямок. Там у Серебрянському лісництві на Великдень відбили та зайняли позиції.

— Отримав задачу зайти зі своїм взводом і змінити штурмову групу на позиціях, де вони закріпилися. Ми трималися там 6 днів. Нас інтенсивно штурмували, підрозділ зазнав втрат. На жаль, не вдалося забрати усіх загиблих. Це мій особистий біль, — каже офіцер. — Коли виходили, я йшов останнім. Під дощем, 6 діб не спали — ми всі були виснажені. Неподалік була захована моя машина. Солдат, що виносив майно та зброю поранених, попросив допомогти. Ми завантажили все в авто і коли виїжджали, то уперше в житті побачив, як на позицію прилітає КАБ.

В лісі деревина розлітається на друзки і перетворюється на смертельні елементи ураження, розповідає Дмитро. Врятувало їх з побратимом те, що були в пониженні рельєфу — хвиля пройшла над машиною.

Загалом на Лиманському напрямку загін «Одін» пробув майже два місяці. Воїни змогли виконати поставлену задачу, попри те, що їх противником були добре навчені російські десантники, які застосовували широкий арсенал озброєння.

— Застосовували проти нас авіацію, «гради», артилерію, міномети. На штурми вони просто йшли, вишикувавшись ланцюгом. Звісно, було розуміння, що або ми, або — вони. А в нас уже був бойовий досвід, тому нам вдавалося відбивати штурми. Я пишаюся своїми хлопцями! Ще тоді казав їм: аби іванівські десантники знали, що їх крошить ТЦК, то їм би було дуже соромно.

Після Лиману підрозділ знову вивели на охорону державного кордону. Спочатку на Чернігівщину, потім — на Сумщину. На ділянку, на яку напередодні зайшла ворожа ДРГ. Та Вовк зазначає, що під час їх кількамісячного патрулювання вогневих контактів та спроб несанкціонованого перетину кордону не було. Облаштували бліндаж, утеплили і готувалися зимувати, коли надійшло нове бойове розпорядження: висуватися в район Авдіївки.

Їхали всі в напрузі, бо розуміли, що ситуація навколо Авдіївки важка. Дорогою на Донеччину проїжджали рідну Полтаву, але не було часу навіть побути вдома, згадує старший лейтенант.

— Наші позиції були в напіврозбитих дачах на околиці міста, на передньому краю оборони. Стільки ворожих дронів, як там, я ніколи раніше не бачив. Вони в небі висіли десятками, як рій бджіл. Там було дуже важко. Мене залишили на командному пункті, я за моніторами працював, а також вирішував питання забезпечення підрозділів. Фізично це трохи легше. Але морально дуже важко: постійно багато термінових задач, велика відповідальність за своїх людей. Бо ми разом з першого дня на війні, знаю про кожного не лише родину, а і як звати їх домашніх улюбленців — ми всі були як одна велика дружна родина. Робив максимально, що міг, для збереження особового складу.

Групи декілька разів потрапляли в оточення. Але завдяки добре налагодженому зв’язку з командуванням та вдало і швидко прийнятим рішенням вдалося вивести групи буквально під носом у противника.

 — Хлопці цілих 11 днів пробули на морозі -22. Трималися на силі волі. Це практично нереально, але вони витримали. Я вважаю, що кожен з них — Герой України. Продемонстрували найвищу мужність і звитягу. В тій місії у нас було багато втрат. В останні дні, коли ми виходили з цього напрямку, були масивні обстріли: за день по 110-120 КАБів прилітало. Це окрім іншого озброєння, яке по нас працювало. Мені пощастило: відбувся контузією, — веде далі офіцер.

Після повернення до Полтави та лікування Дмитро, як і інші воїни «Одіна», повернувся до виконання своїх службових обов’язків у складі Полтавського районного ТЦК та СП.

За родом діяльності старшому лейтенанту доводиться чимало спілкуватися з військовозобов’язаними чоловіками та їх родичами. Зізнається, що відчуває брак розуміння громадянами ситуації в країні.

— Буває, мені кажуть «іди сам воюй». Відповідаю, що я воював, поки вони тут жили собі в комфорті в тилу. А у відповідь «погано воював, якщо балакаєш». У цих людях, вважаю, говорить страх. Бояться щось змінювати в житті, не можуть наважитися на дорослий вчинок громадянина. Є такі, що потім змінюють свою думку, але не всі, на жаль. Ще питають «а чому саме я?». Кажу, дивіться: я пішов сам, щоб у вас були ці права і свободи. Але у вас є ж і обов’язки. Кожен громадянин України має свої права і свободи тільки завдяки тому, що він виконує свої обов’язки. Якщо хочете жити в нашій державі, щоб у вас були такі права і свободи, демократія — так для цього треба працювати, за це треба воювати, і потім відбудувати країну. А ні — то прийде росія, встановить тоталітарний режим, і ніхто навіть спілкуватися з вами не буде.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП