«Все одно всім доведеться брати зброю в руки. Питання тільки на чиєму боці» — військовий ТЦК розповів про свій досвід

У 2000 році служив строкову службу в Харкові, був водій-токар. 2015-го отримав повістку та відслужив рік в АТО в лавах 92 ОМБр на посаді мінометника. Виконував завдання на Луганщині у місті Щастя. Тоді з ворогом напряму не стикався — мінометники працювали за 3-4 км від противника,

Після демобілізації Віктор пройшов підготовку в ДШВ — два тижні тренувався з 95 ОДШБ, навіть здійснив стрибок з парашутом. Бо завжди хотів бути десантником, зізнається воїн. Потому повернувся до роботи на залізниці за своїм цивільним фахом — слюсар з рухомого складу 5-го розряду. Де і зустрів початок повномасштабного вторгнення.

Хотів піти до війська, та з роботи не відпускали — був заброньований, на залізниці роботи вистачало.

— Зрештою вдалося переконати начальника, я зібрався та пішов до ТЦК та СП і попросився в десантно-штурмові війська. Мобілізували мене напередодні нового року — 27 грудня 2022-го, тоді якраз відправляли тих, хто йде в ДШВ. Пройшов в учебці фахове навчання на кулеметника. Тоді дуже не вистачало людей і навчали нас 27 днів. Зараз курс БЗВП майже удвічі довший, — продовжує військовий.

Був зарахований до лав 81 окремої аеромобільної бригади, пройшов фахове навчання на кулеметника. Віктор зазначає, що навчання воїнів ДШВ відрізнялося від стандартного курсу БЗВП. Десантників навчали інтенсивніше, їх готували для активних бойових дій — мають вміти бути на вістрі штурмів.

Після навчання солдата направили у місце дислокації бригади в районі виконання завдань. Там ще упродовж тижня пройшов підготовку — бойове злагодження в підрозділі.

І вже 5 лютого 2023 року Віктор пішов на свій перший у лавах підрозділу бойовий вихід в районі населеного пункту Білогорівка на Луганщині. Позиції розташовувалися в посадках.

— Нас вивезли на точку, а далі ми кілометрів з чотири йшли пішки. Несли все на собі — мій вантаж був близько 70 кг. Це кулемет, БК, вода, харчі. Йшли вздовж річки, дуже слизько було. Деякі місця доводилося перебігати швидко. На підходах нас зустрів провідник, ми зайшли на позицію, щоб змінити хлопців, які були там по 20-25 днів. Йшли і не знали, як надовго. Тоді дуже не вистачало людей, а хлопців треба було міняти.

На позиціях довелося багато копати, згадує старший солдат. Погода не дуже сприяла таким роботам — нічний мороз удень нерідко змінювався сльотою. З побратимами підтримували один одного, працювали злагоджено та дружно. Хоча стріляти теж доводилося — до ворога було кількасот метрів і ворожі ДРГ намагалися підібратися якнайближче до наших позицій.

Перші дні, зізнається військовий, було морально складно. Навіть спати практично не міг — до окопів з росіянами було не більше 100 метрів, було чути, як вони перемовляться між собою. Та з часом звик і вже спокійно ходив на чергування.

Після 8 днів безпосередньо на «нулі» підрозділ змінила інша група, а Віктор та його побратими мали можливість тиждень відпочити та відновити сили за 20 кілометрів від лінії бойового зіткнення.

Потому — знову пішли на бойове чергування. Сумно не було, каже воїн: щодня й обстріли, і перестрілки — нашим захисникам доводилося відбивати штурми.

— Ми заходили на різні позиції, таким чином вивчили всю ту місцевість. Другий раз я зайшов на 20 днів, потім вийшов і встиг відпочити «аж» пів дня, коли отримав наказ знову йти на «нуль». Пробув там ще місяць. І коли нас нарешті поміняли, ми вийшли на відпочинок і стали готуватися до штурму.

Неподалік наших позицій «працював» ворожий кулеметник, який постійно обстрілював групи, коли мінялися з поповненням та приносили провізію і БК. Перед підрозділом була поставлена задача: під час штурму знищити ворога та змусити його кулемет замовкнути.

— Назавжди запам’ятав той день 24 травня. Погода була складна, дощило. Спочатку по них працював наш АГС, і росіяни поховалися по своїх норах. Ми вдосвіта тихенько підійшли, о 4 ранку почали штурм. Накосили їх тоді багато — не давали голову підняти. Штурм був успішним — ми таки вибили їхнього кулеметника. І змогли не лише захопити, а й утримати ту позицію. Але я дістав поранення: мене той кулеметник поранив у ногу та руку. Перебило кістки. Хлопці наші добре спрацювали: один одразу наклав турнікет, інший добив того кулеметника. А потім мене витягли звідти — під вогнем, ризикуючи своїми життями.

Далі була медична евакуація, стабпункт у Лимані та лікарні — Харків, Суми, Київ… За довгих шість місяців Віктор переніс декілька операцій, безліч перев’язок, складний період реабілітації. Назавжди воїну залишився «сувенір» від війни — титанова пластина в нозі.

Після виписки з госпіталю пройшов ВЛК та отримав висновок про непридатність до служби в ДШВ та придатність до служби в тилових частинах. У бригаді порадили шукати місце для переводу. Взяв відношення і за два місяці перевівся служити на рідну Полтавщину.

— У Полтавському обласному ТЦК та СП виконую завдання з охорони, ходжу в наряди. Доводилося виходити й на оповіщення. Проводимо з людьми роз’яснювальну роботу про те, чому треба поповнювати лави ЗСУ. Я думаю, такі заходи також і для того, щоб ми трохи бойовий дух підняли людям. Щоб люди бачили, що ми воювали, щоб ми могли розповісти їм про війну. Прикро, та більшість цивільного населення не усвідомлюють, що поки вони тут п’ють каву та ходять по магазинах, війна триває. Неможливо увесь час ховатися за чиїмись спинами. І якщо ти не хочеш іти на війну, то може дуже швидко статися, що війна прийде до тебе. Я впевнений: якщо росія, Боже збав, добереться до Полтавщини, тут буде потужна партизанщина — ми просто так ворогові свою землю не віддамо. А для тих, хто сповідує принцип «яка різниця в якій країні бути» у мене неприємне повідомлення: росія не дозволить вільно жити українським чоловікам. Ті, кого одразу не вб’ють, потраплять або на підвали, або підуть штурмувати українські позиції. Тобто, все одно всім доведеться брати зброю в руки. Питання тільки на чиєму боці.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП