Патрони вулиць Полтавської громади: 13 грудня 1877 року народився «український Моцарт» Микола Леонтович

Навчався на священника, але перемогла любов до музики

У 1898 закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію, втім любов до музики визначила йому іншу професію — вчителя музики. Всю свою педагогічну діяльність присвячував утворенню хорових колективів серед учнів, збиранню музичного фольклору.

Реакційна система освіти Російської імперії не сприймала національного просвітницького руху на українських землях. Пропозиції Миколи Леонтовича щодо внесення змін до шкільних програм приводили до постійної зміни роботи, а згодом і звільнення. Головною причиною невизнання його, як педагога, називали те, що був «вільнодумним порушником спокою». Зокрема, праця з багатонаціональним колективом дітей шахтарів у містечку Гришине на Донеччині підказала необхідність композитору Леонтовичу поповнити навчальний музичний матеріал творами інших народів. Вірменські, чеські, татарські та німецькі пісні в його обробці стали окрасою хорового репертуару. Микола Леонтович виробив власну музичну педагогіку: слухання музики, заучування пісень напам’ять, мелодійні вправи на слух без нот, виконання ритмічних вправ та співання мелодій по нотах, ритмічні та мелодійні диктанти, розвиток самостійної музичної творчості учнів шляхом складання ними мелодій та їхніх варіантів з різним ритмом.

Микола Леонтович постійно підвищував свій музично-професійний рівень, у 1904 році отримав звання реґента церковних хорів. Окрім того, упродовж 12 років він був учнем Болеслава Яворського — відомого вченого-теоретика, прекрасного знавця поліфонії. Композиторська діяльність Миколи Леонтовича набула довершених форм, тому й зацікавила музичних викладачів, які почали включати його твори до репертуарів різних хорів. Особливої популярності набули «Над річкою бережком», «Мала мати одну дочку», Дударик», «Козака несуть», «Ой з-за гори кам’яної», які тепер є частиною світової хорової класики. У 1905 році переїхав на Донеччину працювати вчителем музики у залізничній школі, де організував хор робітників.

Праця на відродження культури в УНР

У 1918 році після проголошення 4 Універсалом Української Центральної Ради незалежності Української Народної Республіки (УНР) Микола Леонтович у Києві викладав хорове диригування у новоствореному Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка та у Народній консерваторії. Як інспектор музичного відділу Народного комісаріату освіти він опікувався першим державним українським оркестром, національною хоровою капелою. Окрім того, читав лекції у школах та гімназіях, уклав педагогічні посібники «Нотна грамота» та «Підручник для навчання в школах народних», із запалом поринув у нові дослідження й експерименти з проблем співвідношення кольору й музики. Музично-педагогічна спадщина Миколи Леонтовича налічує понад 200 авторських обробок і перекладів народних пісень для хорового співу, одноактну оперу «На русалчин Великдень», яка через передчасну смерть композитора так і не була завершена.

Під час окупації Києва 31 серпня 1919 року армією білої росії Антона Денікіна, білогвардійці почали переслідувати українську інтелігенцію й шукали Леонтовича, щоб його заарештувати. Через це змушений утікати до Тульчина. Засновує першу в Тульчині музичну школу. У 1919—1920 роках працює над першим великим симфонічним твором — народно-фантастичною оперою «На русалчин великдень» за однойменною казкою Бориса Грінченка. Восени 1920 року в Тульчині відбулися гастролі хорової капели під керівництвом Кирила Стеценка та Павла Тичини як другого диригента. Під час концертів капели виконувалися твори Леонтовича.

Автор всесвітньовідомого «Щедрика»

Однією із наймасштабніших і найгеніальніших творінь Миколи Леонтовича є обробка «Щедрика». До речі, у 1916 році він створив останню версію «Щедрика», яка виконана зі сцени хором студентів Київського університету під керівництвом Олександра Кошиця.

Завдяки гастролям Української Республіканської Капели Олександра Кошиця «Щедрик» Миколи Леонтовича здобув популярність у світі. 24 березня 1919 року Українська Республіканська Капела, організована Музичним відділом Головного управління Мистецтв та Національної культури УНР, виїжджає для артистичної подорожі світом. За ініціативи Голови Директорії УНР, уродженця Полтави Симона Петлюри український хор відряджався для промоції ідеї культурного й політичного суверенітету України на міжнародній арені. Нова «культурна» чи «закордонна армія» Петлюри, як називали Капелу в неформальних документах проекту, мала прорвати російську інформаційну блокаду у світі і заявити, що Україна — не Росія і український народ з його прадавньою національною культурою має право на окреме культурне і політичне існування. Світові гастролі Української Республіканської Капели тривали впродовж 5-ти з половиною років. За цей час український хор відвідав 17 країн світу, понад 200 міст на 3-х континентах, охопивши сотні тисяч слухачів. Було проведено понад 600 концертів у світових музичних центрах. Зокрема з 1919 по 1922 роки Капела побувала в таких країнах Європи: Чехословаччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Велика Британія, Німеччина, Польща, Іспанія. Її виступи мали значний резонанс, про що свідчать понад 1300 відгуків у закордонній пресі, сотні відгуків VIP-персон. Зокрема, королева Бельгії захоплено висловилась: «Вперше в житті таке чую. Мої симпатії на боці вашого народу». З 1922 по 1924 роки тривали гастролі в Північній та Південній Америці: США, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Уругвай, Куба, Тринідад і Тобаго. 5 жовтня 1921 року «Щедрик» Леонтовича петлюрівська капела презентувала на концерті в Карнегі Холлі у Нью-Йорку.

За успіхами Капели Кошиця спостерігав Голова Директорії Симон Петлюра. У листі до Олександра Кошиця від 5 лютого 1923 р. він писав: «Милий і дорогий Маестро Олександре Антоновичу! Вважаю за свій обов’язок висловити те почуття морального задоволення, яке викликається відомостями про успіхи Капели, запевнити, що таке ж саме почуття відчуває кожен українець, коли довідується про успіхи Ваших виступів… Розносите цю Славу мало вже не по цілому всесвіту. Маніфестуєте красу і чарівну силу рідної пісні, а разом і творчу глибину та різнобарвність емоціональну нації, що на схід Божий породила її та не забула одночасно породити і виплекати тих, хто так художнє-геніально демонструє — під Вашою кермою — душу нації. Діяльність Капели, з мого погляду, є історичною — хай же свідомість такої ваги „праці“ Капели дасть і Вам, і всім членам її моральне задоволення і сили для дальшої праці. Можу запевнити, що ми тут в „Старому“ світі стежимо за Вашими виступами, радіємо славі Вашій і шлемо свої найкращі чуття і благословенство у Вашій, незамінній для нашої справи, діяльності!».

Мелодія, створена Леонтовичем за мотивами української народної щедрівки стане всесвітньовідомою і символом Різдва у багатьох країнах. Англомовна версія «Щедрика» — колядка «Carol of the Bells» звучала у фільмах «Міцний горішок -2», «Один вдома», «Гаррі Поттер». У 1936 році Пітер Вільховський (родом з України), який працював для радіо NBC, пише англійську версію слів до «Щедрика» — «Carol of the Bells».

Жорстоке вбивство українського музичного Генія

Українська революція 1917-21 рр., зазнала поразки, УНР була окупована ленінською росією. Тож російсько-більшовицькій владі, яка у 20-х роках прагнула зміцнити свою владу в Україні, відомий композитор, який популяризував українську музику і фольклор, був небезпечний, адже його творчість будила національну свідомість. Жорстоке вбивство українського композитора відбулося на Різдво на очах його батька-священника. 23 січня 1921 року до Леонтовичів у село Марківці на Поділлі заїхали двоє незнайомців, які напросилися на ночівлю. Один з них був фурман підводи Федір Грабчак, а другий — людина у шкірянці і з обрізом через плече та посвідченням оперуповноваженого Вінницького ЧК на ім’я Афанасія Грищенка. Вночі чекіст Грищенко вистрілом у груди вбив Леонтовича, який помер, стікаючи кров’ю…

Смерть Миколи Дмитровича обурила українське суспільство, адже вбивць ніхто не шукав. Багато науковців діаспори і журналістів перейнялися долею талановитого композитора, які почали досліджувати життя і діяльність Миколи Леонтовича. Радянська влада провела цілу кампанію із приховування слідів свого злочину. Секретар Міністерства внутрішніх справ УРСР Іван Головченко ініціював видання спогадів родичів Леонтовича, де зумисно фальсифікували факти смерті композитора, а головне поширили офіційну версію вбивства — петлюрівсько-розбійний напад.

Лише наприкінці ХХ століття у часи здобуття Україною незалежності вдалося дізнатися правду з архівних документів. Кандидат музикознавства Валентина Кузик опублікувала рапорт міліції Гайсинського повіту, де засвідчено, що вбивство відомого українського композитора — справа рук агентів системи більшовицького совєтського індивідуального терору, яку застосовувала червона росія до багатьох видатних діячів української культури.

За матеріалами офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті