«На вулиці отримав повістку на оновлення даних. Прийшов, пройшов ВЛК та був мобілізований» — «Санта» з ТЦК запрошує чоловіків на військову службу

Мав професію водія тролейбуса, потім був приватним підприємцем, згодом зібрав бригаду — копали криниці. «Так, я екстремальний чоловік. Таку роботу виконувати не кожному дано — у когось там клаустрофобія, чи ще щось. А мені подобалося спускатися метрів на 15», — сміється 59-річний житомирянин Сергій.

У війську з 20 грудня 2022 року.

— То була зима, коли небагато роботи — відпочивав. На вулиці отримав повістку на оновлення даних. Прийшов, пройшов ВЛК та був мобілізований. Далі — Біла Церква. Спочатку мав потрапити до 72-ї бригади, але тоді як раз формувалася нова бригада — 44-та. На навчаннях був спочатку у Гончарівському — на БЗВП. Потім нас відрядили на навчання до Польщі. Там з нами працювали французькі та бельгійські інструктори. Повернулися в Україну — і знову на два тижні на полігон, на бойове злагодження, — розповідає солдат. — У радянській армії я ще в 83-85 служив і попав в бригаду особливого призначення ВДВ. Служив у Німеччині. Просто такі в мене фізичні дані, що я ще міг тягатися з молодими. На всіх навчаннях, на полігонах, принаймні старався не уступати у швидкості та витривалості.

Навесні бригада висунулася в район виконання завдання — на Лиманський напрямок. Посада Сергія була стрілець. Також працював за кулеметом — опанував роботу з Browning під час навчання у Польщі.

Упродовж літа брав участь у бойових діях. Переважно, це оборона та утримання позицій, каже воїн. Найбільше дошкуляли не атаки ворога, а постійні обстріли. Каже, багато хто з побратимів панікував, коли уперше потрапляв під обстріл позицій.

Та тут, зазначає солдат, головне не розгубитися: згадати все, чому вчили в навчальному центрі та максимально зберігати холодний розум.

— Ну, мабуть, я по життю такий, як, якщо я ту криницю на 10-15 метрів лазив просто без страховки, то і тут не розгубився. А в деяких хлопців був шок. Але паніка — це найгірше, що може бути. Це треба зупиняти — бо якщо один побіжить, побіжать усі. Але я своїм прикладом показував — як старший. Питали: «Санта, що робити?». Кажу, ляж під дерево, ховайся і чекай. Бо як побіжиш — то все. І це завжди спрацьовувало. Це не якийсь героїзм, а життєвий досвід.

На початку серпня його підрозділ отримав завдання висунутися в район населеного пункту Новоселівка неподалік Лиману, закріпитися та тримати позиції.

Під час руху на позиції 5 серпня групу атакували ворожі дрони, потім почався мінометний обстріл, який значно ускладнив пересування. Коли група дісталася околиці населеного пункту, їх зустрів ворог, який встиг закріпитися.

В цьому бою «Санта» дістав поранення, коли майже поруч розірвалася ворожа міна. Наскрізні поранення руки та ноги з пошкодженням м’яких тканин. Шлях до медеваку подолав самостійно, увесь вантаж — зброю та БК — ніс понад 5 км.

— До евака я сам добрався. Пер на собі усе — бронік, автомат, БК. Ішов чисто на адреналіні. Сам собі наклав турнікет, щось забинтував. Розрізав на собі форму, але щоб зняти бронік і рюкзак, треба було докласти суперзусилля. Боявся зупинитися — йшов, поки були сили. Коли дістався до медиків, мене почало трусити. Хлопці здивувалися, як я взагалі дійшов, — згадує Сергій.

Коли його евакуювали в лікарню на Харківщину, один з лікарів зауважив, що просто дивом кістки залишилися цілі — поранення були досить серйозні. Однак, нерви були перебиті — відтоді у «Санти» на все життя майже нерухомою залишилася права рука. Пальці не відчуває й досі.

Лікувався два місяці, за цей час змінив п’ять госпіталів. Потому повернувся у свою частину. Та на бойові виходи вже його побратими з собою не брали. Залишався в бліндажі, топив пічку, організовував побут, зберігав документи товаришів, які йшли у бій.

— А потім на початку березня мені повідомили, що переводять на Полтавщину в ТЦК. Потрапив у місто Пирятин, де було місце. Переводитися до Житомира не хочу, тут знайшов спільну мову з побратимами та командиром, — пояснює воїн. — Якщо чесно, що тут складно — що там було складно. Але мені простіше було на «нулі», ніж тут. Там чітко знаєш, хто свої, а хто — ворог. А тут, де усі вроді свої, виявляється, що ворог тепер — я. Просто коли у спину тобі посилають прокльони та образи, йдеш і не розумієш, за що це все, чим заслужив таке відношення. Чи тим, як валялися в багнюці під обстрілами, чи відморожували ноги в окопах, чи як ворога били, щоб не пройшов у тил.

За висновком МСЕК Сергій Мороз має ІІІ групу інвалідності. Міг би хоч зараз звільнитися. Але його товариші по службі просять «Санту» не йти з військової служби — цінують та поважають як старшого товариша. Воїн прийняв рішення прослужити ще сім місяців — у червні, коли йому виповниться 60 років, буде звільнений за віком.

Зараз виконує завдання з охорони території, іноді працює на блокпостах та бере участь у заходах з оповіщення громадян. Воїн дивується, чому військовозобов’язані, які починають розповідати їм про «незаконну» перевірку документів та згадують Конституцію, водночас «забувають» про статтю 65, в якій ідеться, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України, які мають відбувати військову службу відповідно до закону.

— Часто доводиться спілкуватися з такими людьми. А ще мені кажуть, що я маю бути не тут, а на війні. І буцімто я ніколи не воював. Відповідаю що, по-перше, він так говорить про мене, якого не знає — ні про мій досвід, ні де я був. І що в нас немає людей, які просто прийшли з вулиці без бойового досвіду. У нас тут усі, хто були «трьохсоті». І тут у кожного своя військова історія, — розповідає солдат. — Окей, ви для себе вирішили, що не хочете йти на війну. Бо у вас робота, родина… А що робити тим чоловікам, які вже там? Тим, хто захищає вас роками, дає вам можливість щоранку прокидатися вдома у своєму ліжку, ходити на роботу… У них теж є матері, які їх чекають удома, жінки та діти. Невже ви справді думаєте, що ці чоловіки народилися з автоматами в руках, а ви народилися для життя в тилу? Ні! У справі захисту країни так не працює: тут або всі — або ніхто! За вашою логікою тоді ми все кидаємо, повертаємося додому… і що далі? Хай приходять росіяни, відрізають голови, кидають вас на підвал і катують — просто тому, що можуть? Вас ніхто не питатиме, чи були ви в ЗСУ, для них ви українець — значить, ворог. Не може бути так, що один живе в окопах і бігає по посадках з автоматом, а інший сидить удома під телевізором і з дивану вигукує «Слава Україні!».

#вони_захищають_Україну #warriorsТЦК

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП