«Мав бажання захищати Батьківщину, а не бути просто військовим» — військовослужбовець ТЦК розповів про службу у штурмовому підрозділі

Строкову службу служив ще в СРСР, закінчив військове училище в росії, по тому служив в органах внутрішніх справ у Дніпропетровську. Звільнився 1994-го та зайнявся приватним бізнесом.

Коли росія напала на Україну в 2014-му хотів піти добровольцем. Та в родині була маленька донечка і дружина поставила перед вибором: або військова служба, або — родина.

— Сказала, вибирай: або АТО, або ми з дочкою. А як був перший день великої війни, вона сама знайшла мій військовий квиток, — зізнається головний сержант.

Того ж дня він прийшов до Миргородського районного ТЦК та СП і одразу був зарахований до його роти охорони на посаду головного сержанта. Займався тут формуванням і підготовкою особового складу. Навчав майбутніх воїнів стріляти, організовував постачання зброї та боєприпасів, адже тоді були порушені логістичні ланцюги.

— Менеджер залишається у будь-якій ситуації менеджером, — каже про це військовий. — Скажу чесно, я не обирав, куди йти служити. Я прийшов у ТЦК, мене записали — ніхто не питав про особисті побажання.

Коли возив групи мобілізованих по військових частинах та навчальних центрах, просився до них на переведення. Але отримував відмову.

Влітку почув, що в Полтавському районному ТЦК та СП сформований окремий зведений штурмовий загін «Одін», до якого набирали виключно військовослужбовців територіальних центрів комплектування Полтавщини. Подав документи до цього підрозділу та був зарахований до його лав у жовтні.

— Інших не було варіантів — мене в жодну частину не брали за віком. А «Одін» це зведений підрозділ ТЦК — тобто, я вже в ТЦК. Набирали добровольців, всіх охочих. Я мав бажання захищати Батьківщину, а не бути просто військовим. Маю його і зараз, та вже стан здоров’я не дозволяє.

Після навчання та злагодження підрозділу Іван у складі «Одіну» виконував завдання на Чернігівщині біля кордону: запобігали проникненню ворожих ДРГ. У квітні нове завдання — на Донеччині неподалік Лиману в Серебрянському лісництві.

Попри сержантське звання, Зуйков у загоні «Одін» був піхотинцем — кулеметником. Згадує, що його споряджений кулемет важив майже 12 кг. Якось перед самим виходом зважився на вагах — у броні, з кулеметом, БК, рюкзаком та запасом води важив 155 кг. При тому, що його власна вага — 78.

— Тоді інші взводи наші штурмували російські позиції. Я безпосередньо участі у штурмі не брав — як правило, туди ходили молодші й міцніші хлопці. Мій товариш, якому було 50, брав участь і отримав важке поранення. При тому, що він дядько спортивний, сказав, що, мабуть, старикам тут робити нічого.

Його група заходила на відбиті у ворога позиції, щоб їх утримувати. Працювали на цьому напрямку з 14 квітня по 24 травня, заходили на 2-4 дні почергово з іншою групою. Тоді одінівці були у розпорядженні 58 бригади, тож і на ротацію виходили разом з ними.

У Серебрянському лісництві Іван отримав дві важкі контузії. Першу — 27 квітня.

— Це була чергова ротація. Ми заходили і нас дорогою до СП-шки починав «розбирати» танк, а тоді під дроном нас обстрілювали з мінометів. Один хлопець загинув — ішов прямо за мною метрів за два, міна йому в ноги прилетіла. Мені просто пощастило, що не зачепило осколками. Але контузило сильно, тому звідти одразу вивезли — прокапали в медпункті 5 днів. Після того наступний раз зайшов на позицію уночі проти 4 травня. Удень мені прилетіло удруге — граната з гранатомета. Знову пощастило, що розірвалася сантиметрах в 40 біля голови — вдарилася об бруствер, а я був трохи нижче його рівня. Це мене врятувало. Тоді не було можливості для евакуації, я два дні чекав. На щастя, штурмів не було активних — переважно обстріли. То більше лежав в окопі, на знеболювальних був, бо стан залишав бажати кращого.

Коли 6 травня надійшов наказ на евакуацію, Іван перші 400 метрів подолав «на чотирьох костях» — згадує, йти було важко, бо ще тягнув свою зброю. Коли дістався до сусідньої позиції в лісі, побратими взяли зброю, допомогли зняти бронежилет — і отак майже 4 км лісом ішов до точки евакуації. А там вже підібрав медевак.

Після контузій стан здоров’я воїна погіршився, тому до активних бойових дій його вже не залучали. Коли підрозділ вивели з Донеччини, спочатку виконував завдання на Чернігівщині, потім — на Сумщині, на кордоні з росією в районі Тьоткіного.

Через втому та постійні обстріли здоров’я Івана остаточно дало збій — його з позицій відправили на лікування до госпіталю в іншу область. Тож коли на початку зими «Одін» вирушив на Авдіївський напрямок, він не потрапив до бойової групи.

— Я їх доганяв, але мене вже не було в БР-ці, тому наказали повертатися на місце постійної служби в Миргород.

Іван був змушений повернутися до виконання обов’язків у Миргородський районний ТЦК та СП. Тут його діяльність, як головного сержанта роти охорони, переважно організаційного характеру. Однак, за необхідності, бере участь у заходах оповіщення громадян: «Наша задача — видати повістки, і ми їх видаємо. Є люди, які не хочуть їх отримувати, тоді на них складається акт відмови».

Головний сержант користується заслуженим авторитетом серед своїх підлеглих та командирів. Пишається своїм званням, адже розуміє, що сержанти — кістяк війська.

— Не було би нормальних сержантів — не було би дієздатної армії. У мене є офіцерське звання після навчання в командному училищі. А коли була мобілізація, мені було без різниці ким воювати, абсолютно. Я йшов землю захищати, а не керувати, — зізнається військовий. — Контролюю особовий склад, намагаюся вирішувати їх соціальні, побутові проблеми, підтримувати моральний стан. Стараюсь, щоб люди називали мене командиром не просто тому, що старший за званням. Приємно, що поважають.

На День Незалежності України головний сержант Іван Зуйков отримав відзнаку «Золотий Хрест» за проявлену мужність і успішне виконання завдань під час бою. Таку нагороду вручають військовослужбовцям за визначні вчинки. Воїн не розкриває подробиць, скромно каже що «просто робив те що мав робити».

Хоча Іван має підстави, щоб звільнитися за сімейними обставинами, не поспішає цього робити. Бо, зізнається, розуміє, що ворог може дійти до його рідного міста. І якщо так станеться, воліє зустрічати окупантів у строю з побратимами, маючи в руках зброю.

— Найголовніша моя мотивація — захист Батьківщини. І в мене вона нікуди не ділася. Я прекрасно розумію, що захищаю не якихось умовних «дітей депутатів», а свою реальну сім’ю, яка тут перебуває. І не в моїх правилах чекати, поки хтось це зробить за мене.

#вони_захищають_Україну #warriorsТЦК

Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП