«Я там був, а тепер піди попробуй ще й ти»: військовослужбовець ТЦК розповів про свій бойовий шлях

Строкову службу відслужив наприкінці 1980-х. Після чого довгий час працював у будівельній галузі — робив ремонти.

Коли 2014-го росія розв’язала війну проти України, одразу пішов добровольцем до військкомату. Свідомо попросився до 92-ї окремої механізованої бригади, бо там було багато земляків. Так став артилеристом.

Тоді бригада виконувала бойові завдання переважно на Луганщині. Володимир згадує, що за добу їх розрахунок вистрілював в середньому 200 снарядів. «Рекорд наприкінці листопада 2014-го — за добу вистріляли 986», — посміхається воїн.

Саме завдяки щільному прицільному вогню артилерії 92-ї бригади вдалося зупинити просування ворога на даному напрямку.

За рік звільнився з лав ЗСУ. Повернувся до рідного села, продовжив працювати на будівництвах.

Та 24 лютого 2022-го від самого ранку з речами прибув до Третього відділу Миргородського районного ТЦК та СП, а о 19:00 вже у складі 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького вирушили в район зосередження на Бахмутському напрямку.

— Тоді не було часу на навчання та бойове злагодження. Нас оділи-обули, автомати дали. І вже 1 березня ми були на «нулі». Мене зарахували в мінометний розрахунок, але тоді в піхоті дуже не вистачало людей, тому нас прикомандирували до піхоти. Там під Новолуганським у посадці 150 днів стояли — на тих позиціях, що ще з 2015 року були. Воювали з бурятами і «вагнерами» — от ті вміли воювати, були добре навчені. Пощастило, що серед нас були переважно АТОвці, ми розуміли що робити і теж воювати вміли. Та все одно було важко — нашу бригаду дуже потріпали. Коли нас поміняла 72-га бригада, ми вийшли на доукомплектування в Київську область, вже там повернувся на посаду мінометника, — розповідає Володимир.

На позиції за Іванковом підрозділ Володимира зайшов у серпні. Стояли в лісі неподалік кордону з Білоруссю, основним завданням була протидія ворожим ДРГ. Окрім того, проводили злагодження — тоді бригаду активно доукомплектовували поповненням.

За місяць — Харківщина. Воїни 30-ї ОМБр брали активну участь у звільненні Ізюма та інших населених пунктів на Лиманському напрямку.

— Там ми кілометрів 70 за три дні пройшли. Навіть не всі назви населених пунктів знаю — ми рухалися переважно вночі, з посадки в посадку. принаймні, наша батарея. Читати вказівники були ніколи і ніде.

Бої за Ізюм старший солдат вважає найскладнішими, в яких брав участь. Та пам’ятає кожну битву — особливо, коли гинули побратими. За кожного з них мстився ворогові влучними пострілами.

Його мотивація — захищати свою родину та усіх інших українських дітей від російської нелюді. Ще коли були на Київщині, бачили Бучу та Ірпінь, спілкувалися з місцевими. Найбільше вразила одна історія.

— Місцеві порозповідали про себе та своїх земляків. Про те, як їм жилося коли «асвабадітєлі» прийшли до їх домівок. Багато страшного. Але найбільше мене шокувала історія про те як росіяни зґвалтували 9-річну дівчинку, — згадує Володимир.

Про це важко думати як людині, і як двічі батьку, зізнається. За те й воював — щоб окупанти не прийшли до його рідного села та не знущалися з родини.

Новий рік «зустрічали» на позиціях під Зайцевим. Потім були Міньківка та Оріхово-Василівка. В тому районі й отримав поранення в березні 2023-го.

— 23 березня о 7 ранку наша піхота пішла в наступ, ми їх підтримували мінометним вогнем. І прилетіло — по нас працювала ворожа арта. Всі живі, слава Богу. Поранило мене і ще одного хлопця.

Володимир отримав сліпе уламкове поранення лівого плечового суглоба, сам собі наклав турнікет. Побратими викликали евакуацію, яка приїхала буквально за 15 хвилин. Далі був довгий шлях медичної евакуації: стабпункт, госпіталі. Витягти уламок лікарям вдалося лише на четвертий день — вже в Лозовій.

Розпечений шматок металу перебив кістку, пошкодив нерви. Загалом лікування та реабілітація тривали більш як чотири місяці, підраховує старший солдат. Та повністю відновити рухомість лівої руки так і не вдалося — пальці практично не слухаються й досі.

27 серпня Володимир Доброскок повернувся до свого підрозділу в район Бахмута на посаду мінометника та взявся за бойову роботу. Це було непросто, оскільки одна рука майже не працювала. Це помітив заступник командира з МПЗ та запропонував воїну перевестися в інший підрозділ.

— Вже 12 жовтня я був у 72-й бригаді. Тоді там якраз формували підрозділ ППО — мобільну протишахедну групу. Спочатку набрали таких самих, як я — після поранень, покалічених. Пройшли перепідготовку — три тижні нас в «Десні» вчили. Мене поставили на кулемет Браунінг, що на машинах стоять. Працювали на Чернігівщині. Воно теж не просто — посеред поля на морозі, стоїш ждеш, іноді годинами.

Попри те, що практично однією рукою працював за кулеметом — і тут Володимир має здобутки: на особистому рахунку два знищених шахеди. Якщо порівнювати увесь військовий досвід, то найскладніше було в піхоті та мінометному розрахунку, зізнається воїн. А от драйву вистачало кругом: і в арті, і за кулеметом.

В міру того, як протишахедні групи доукомплектовувалися поповненням з числа мобілізованих і навчених солдатів, військовослужбовців із травмами внаслідок поранень переводили в тилові підрозділи. Так 8 січня нинішнього року Володимир був переведений до Миргородського районного ТЦК та СП. З огляду на те, що він родом з Білоцерківки, за розподілом потрапив до найближчого відділу — у Велику Багачку.

Серед щоденних обов’язків є й оповіщення. З огляду на сільську місцевість, на вулицях повістки не роздають. Натомість розвозять їх за конкретними адресами, відповідно до списку, вже складеному в ТЦК. Доводилося роздавати і знайомим. Навіть куму — той служити не пішов, бо оформив догляд за хворою сусідкою. Але відтоді — навіть не вітається, зізнається Володимир.

— Морально складно. Мене часто питають «А чому ти не там?», таким кажу: «Я там був, а тепер піди попробуй ще й ти», — розповідає військовий. — ТЦК-шників не люблять. Думають, шо ми тут ховаємося від війни. І на поранення наші люди не зважають. Коли я був у ЗСУ, мені дякували, писали слова підтримки. А тепер все помінялося: суцільні звинувачення. Ну це ясно: бо простіше написати «дякую ЗСУ за захист» в соцмережах і продовжити жити цивільним життям, ніж прийти і допомогти цим самим Збройним Силам. А отим хто ховається по своїх підвалах від мобілізації, я б дуже хотів організувати екскурсії в міста, які були окуповані та звільнені ЗСУ. Хай заглянуть в очі мешканцям Бучі чи порозпитують жителів Ізюма. І уявлять на місці закатованих жертв своїх рідних. Може тоді нарешті зрозуміють, за що і за кого треба воювати.

#вони_захищають_Україну #warriorsТЦК

Група комунікації Полтавського обласного ТЦК та СП