«Перший штурм наш був якраз на Великдень»: Отаман з ТЦК розповів про службу в штурмовому підрозділі

За цивільним фахом автокранівник, вже декілька років займався власним фермерським господарством — вирощував агропродукцію, розводив рибу в ставку. Після строкової служби, яку проходив ще у 1986 році, не думав, що знову доведеться повернутися до війська. Та все змінив повномасштабний російський наступ у 2022 році.

— Я швидко привів до ладу справи, зібрався та 1 березня прийшов у ТЦК в Машівці, де мобілізувався до ЗСУ. Хоча не дуже хотіли брати, бо болячок вистачає: гіпертонія, цукровий діабет, вага 140 кг. Щоранку роками мушу випити жменю таблеток. Та все одно ж треба захищати Батьківщину — хто, як не ми? А не думав про складнощі, треба — та й пішов, — розповідає сержант Бойко.

Спочатку Олександра зарахували до лав роти охорони Восьмого відділу Полтавського районного ТЦК та СП. Та за декілька днів до відділу приїхали представники окремого зведеного штурмового загону «Одін» і Бойку запропонували долучитися до його лав. Погодився.

— Свідомо обрав штурмовий загін. Там багато знайомих вже було. Ми з хлопцями з військкомату разом пішли. Розумів, що це може бути квиток в один кінець. Але що було робити?

Сформований підрозділ відправили на злагодження у навчальний центр на Чернігівщині. Упродовж трьох тижнів Олександр разом з товаришами опановували ази військової науки: поводження зі зброєю, стрілецька справа, тактична медицина, інженерна справа, тактика — в тому числі навички штурмових дій в різних умовах ландшафту та забудови.

— Звісно, мені було важко з такою вагою. Але мав мотивацію, чому я там. І хлопці були поруч — не міг же я їх підвести. Розумів, якщо один дасть слабинку — буде важко усім. А це мої друзі, ми ж не можемо один одного підводити.

Взвод Бойка був направлений для виконання бойових завдань на Сумщину поруч з російським кордоном. Їх задачею було утримувати позиції, запобігаючи можливому проникненню ДРГ противника. Обстріли траплялися, але безпосередніх бойових дій вести в той період не доводилося, зазначає сержант. Та з надлишком цей «спокій» був компенсований на наступному місці виконання — в околицях Лиману, в Серебрянському лісництві.

— Перший штурм наш був якраз на Великдень. Отримали наказ штурмувати позицію, яку зайняли росіяни. Заходили лісом декілька кілометрів. Несли тільки БК та воду — їжі не брали. Розраховували на 4-5 хвилин бою, а він тривав більше 20, — розповідає сержант. — Ми взагалі очікували в іншому місці зустріти противника. Йшли лісом, і один з наших побачив, що ледь не зайшли в пастку. З лівого боку практично пройшли російську позицію і вони могли взяти нас у кільце, влаштували засідку. Їх було близько 80, а нас 27. Та ми все одно відбили те, що мали.

Коли у воїнів закінчився БК, довелося відходити, щоб поповнити запас. Потім «Отаман» та п’ятеро його товаришів повернулися на позицію.

Намагалися забрати тіла побратимів, які загинули безпосередньо біля ворожих окопів. Та безуспішно — противник не давав носа висунути, постійно обстрілювали мінами, робили скиди з дронів. Так ушістьох три доби трималися, без їжі та з мінімальним запасом води. Інша група відійшла на запасну позицію.

Олександр зазначає, що тоді страху за себе не відчував. Хвилювався за те, щоб виконати завдання, та за побратимів. Штурмові дії були не найскладніші, пояснює воїн. Важче стало, коли позиції, які щойно взяли під контроль, ворог почав щільно крити мінами, а над головою постійно висіли ворожі дрони. Скидали вибухівку та газові гранати — українським воїнам було непереливки. Рятувалися за допомогою зволоженої тканини, яку накладали на обличчя, згадує Олександр.

— Коли нас почали обходити з болота, я і старшина перекинулися на той бік, щоб нас не взяли в кільце. Можна сказати, робили все холоднокровно. Бо там гарячитися не можна, якщо емоції візьмуть верх, або будеш тікати — то вже все. Ми трималися, бо дуже хотілося, та й хочеться зараз, Перемоги, щоб на нашій землі не було агресорів. Настрій такий є і зараз, та здоров’я вже взагалі немає після бойових травм.

Загалом у складі підрозділу «Отаман» утримував ту позицію декілька тижнів. Мінялися з побратимами раз на 3-4 дні, була можливість відійти на декілька кілометрів в тил, щоб відіспатися, прийняти душ та попрати одяг. За два тижні по тому під час чергової ротації Олександр отримав контузію та поранення.

— Брав із собою з дому рушницю, щоб збивати дрони. І так виходило, що де дрон зникає, туди насипали їхні міномети. Коли вкотре нас почали інтенсивно крити, я був біля окопу. Поруч розірвалися три міни. Більш-менш був цілий, але увесь опух, нудило і голова паморочилася. Хлопці кажуть, поки ти ще можеш іти, ми тебе виведемо, бо потім вже чи зможемо винести. Допомогли вийти — лісом кілометрів 5 ішли. І то всю дорогу мінами крили і дрон кружляв. Заляжу, перечекаю — вроді тихо. Починаю йти — знову. Але зміг вийти до нашого «запасного» району, там вже машиною вивезли в Лиман, а звідти в Краматорськ… Лікували в декількох госпіталях, поки не повернувся в Полтаву.

Після декількох місяців лікування та реабілітації Олександр повернувся до Восьмого відділу Полтавського районного ТЦК та СП в Машівку. Стан здоров’я вимагає постійного лікування, тож періодично доводиться повертатися в госпіталь, зізнається воїн.

Поки що не розглядає можливість звільнення з лав ЗСУ — бо бачить, що цивільні чоловіки не поспішають ставати до захисту країни.

— Не хочуть чоловіки йти сюди, захищати свої сім’ї — матерів, дітей, жінок. Вони навпаки за своїх жінок ховаються. Не знаю, як у них совісті вистачає! Я так не можу.

Серед обов’язків «Отамана» зараз, окрім охорони, є й оповіщення громадян. Доводиться багато спілкуватися з військовозобов’язаними, перевіряти документи, виписувати повістки на уточнення даних чи проходження ВЛК.

Найскладніше, відзначає сержант, це коли люди не розуміють, що таке військовий обов’язок. Починають скандалити, ображати, принижувати. Часто питають, чому сам не воює.

— Настільки в душі обидно, що я і за себе, і за них воював, проливав кров, а вони мало того що ховаються, так ще й недовольні: «Морди повід’їдали, ідіть самі воюйте». Та ідіть самі повоюйте, ми своє вже відвоювали! — каже сержант. — Якщо ти любиш свою родину, своїх дітей, ти маєш іти їх захищати. Якби ж росіяни не звірствували, то ще якось би позиція була зрозуміла. А вони ж приходять і знищують усе. Невже людям не доходить, що вони вже нічого не зможуть зробити, коли сюди дійде ворог? Треба бити його якнайдалі від власного дому. Тоді, коли ми з хлопцями все кинули і пішли в ЗСУ, ніхто з нас не зважав на свій страх — як можна думати про особисте, коли мова про виживання країни? Якби ніхто з нас не став у стрій тоді, тут би зараз було набагато гірше і страшніше, бо ворог би докотився дуже швидко. Тому кажу кожному: та будь ти мужиком, зберися і піди виконай свій обов’язок — і перед країною, і перед рідними, і перед собою. 

Група комунікації Полтавського обласного ТЦК та СП