«Досі знаходяться люди, які кажуть мені, що я з перших днів «купив собі тепленьке місце» — солдат розповів, через що пройшли «районні тецекашники»

Після школи Дмитро, син кадрового військового, відслужив строкову службу в повітряно-десантних військах. Мріяв стати професійним військовим, служити в серйозних військах — у ДШВ чи морській піхоті. Зі школи готувався: бігав кроси, стріляв з пістолета та автомата, навіть вчився мотати онучі. Та поступився матері, яка дуже просила, щоб цього не робив, бо боялася за його життя.

Тому обрав для себе професію бодигарда. Охороняв політиків, бізнесменів, спортсменів. Зізнається, в період АТО хотів піти у військо — та не пройшов медкомісію через проблеми зі здоров’ям. Згадує, хірург після чотирьох операцій якось сказав йому: «Тобі не можна у військо, бо ти не помреш від поранення — можеш померти раніше від тромбу».

Тому Дмитро допомагав ЗСУ іншим шляхом — активно волонтерив, їздив на Донеччину, привозив необхідні для своїх колишніх товаришів-десантників речі.

Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, був у Києві. І мав усі шанси виїхати за кордон разом зі своїми підопічними. Але відмовився від реальних пропозицій.

Натомість 1 квітня прийшов у Полтавський районний ТЦК та СП з вимогою, щоб його записали до лав окремого зведеного штурмового підрозділу «Одін». Бо там вже були усі «свої пацани» — кум Юрій Левковський, друзі дитинства, та інші вмотивовані на захист України чоловіки. З командиром підрозділу Олександром Логвиненком теж був давно знайомий, і поважав його як людину і як воїна — тому без вагань став під його командування.

— Полковник Логвиненко зробив усе, щоб у нас були найкращі інструктори. З нас готували штурмовиків. Ми свідомо на це пішли, бо розуміли, що треба їхати і навалювати окупантам, — каже Дмитро. — Ось я зараз дивлюся на тих чоловіків, хто «не народжений для війни», хто «я не хочу йти та помирати». Так я теж не хочу помирати на війні! Але усім кажу: мені 50, я робив і буду робити все, що я можу, щоб захистити своїх. І зараз, якщо росіяни попруть на Полтаву, я візьму в руки автомат і робитиму те, чого навчився. Адже солдатами не народжуються, ними стають.

Після декількох тижнів інтенсивних тренувань у навчальному центрі ЗСУ воїни «Одіна» повернулися в рідну Полтаву, щоб зібратися, та наступного дня воїни вирушили для виконання бойових завдань на Бахмутський напрямок Донецької області.

Прибувши, одразу висунулися на позиції. Під ворожими обстрілами облаштовували окопи, ховалися від дронів та снайперів. Та Дмитро Гонтарь називає ті умови як «спокійніші» порівняно з наступним завданням, яке отримали — поблизу Зайцевого. Там, згадує, були важкі бої і останній запам’ятався найбільше — тоді вже встигли попрощатися один з одним.

— Юра Левковський подарував одному хлопцю життя. Той мав залишатися, а ми — виходити. Та у хлопця була проблема зі спиною. І кум сказав, щоб хлопець на псевдо «Голка» виходив разом з усіма, а він залишиться. Звісно, я не міг кума кинути і залишився теж. Нас шестеро було там, коли над окопом зависнув ворожий дрон. Я зрозумів, що зараз почнеться. Кричу куму: «Діставай гранати, швидше!», ми встигли зайняти позиції і на нас пішли «вагнера». Не якісь там «чмобіки», а десантники зі спецпідготовкою, упаковані добре. Бій тривав хвилин 50, хоча мені здалося тоді що це було дуже швидко. Коли все стихло, я підняв очі, а навколо нашого окопу висить величезна хмара диму і пилу. Ми росіянам наваляли добряче: коли ми всі шестеро виходили, я подивився, а в них там валялися «двохсоті», багато крові та використаних турнікетів.

Тоді суміжниками «Одіна» була 72 окрема механізована бригада мені Чорних Запорожців. Дмитро згадує про військових з повагою, як про вправних воїнів. Тим цінніше для нього, каже, була оцінка звитяги його підрозділу. Коли вийшли з бойових, від «чорних запорожців» отримали щире визнання.

По тому було повернення до Полтави, декілька днів перепочинку. І знову — майже місяць навчального центру, де вдосконалювали навички, проводили бойове злагодження.

Потім виконували завдання на Чернігівщині поблизу з державним кордоном. Задачею було виявляти, виманювати та знищувати ворожі ДРГ. «Роботи теж вистачало», — коротко каже солдат.

А потім був ліс на Лиманському напрямку. Ці бої Дмитро теж згадує, як дуже важкі.

— Коли заходили на позицію, від транспорту йшли декілька кілометрів розбомбленим лісом. Над головою кружляли дрони. Нам сказали, що там 19 ворожих бойовиків російської спецури. Наша задача була зайти, зав’язати бій та вибити противника, потім закріпитися і втримати позиції. Розвідник, який нас вів, просто падав від утоми. Тому останню ділянку шляху йшли без нього, відправили хлопця назад. Нас вів наш командир з позивним «Рекрут». Сказав, що ми мабуть будемо всі 200, але мусимо йти, виручати пацанів — було чутно, що бій вже почався. І от ми виходимо на галявину — красивий ліс, сонце світить, а навколо все гуде і вибухає. Ми заскочили і зайняли оборону, я в повний зріст працював з-за дерева.

По наших військових працював ворожий снайпер, який поранив трьох побратимів. І в тому числі кума Юрія. Під свистом куль поліз його витягувати, прикривав собою та вів вогонь. Затяг за бруствер і разом з медиком наклали турнікет та тампонували рани.

— Одному хлопцю дуже сильно спину поранило. Ми надали першу допомогу, але була потрібна термінова евакуація. А транспорт би до нас просто не доїхав. Коротше, я їх трьох повів, ніс їхню зброю. Кум дорогою почав вже «губитися» — багато крові втратив. Прощався зі мною, просив підтримувати його родину. А я психанув і розтормошив його… У мене була радіостанція, я дуже просив транспорт. Не знаю як, але ми пройшли ці кілометри — евак вже чекав.

Переконавшись, що його побратимів повезли в госпіталь, Дмитро повернувся на КСП. Залишив зброю поранених та отримав завдання доставити БК на позицію. Завантажив усе в машину та поїхав. У визначеному місці вже чекав командир з побратимом — разом з ними донесли БК на позицію і Гонтарь залишився там.

Його взводу вдалося закріпитися — ціною неймовірних зусиль утримували позицію «Морпіх» — солдат називає її найскладнішою на тому напрямку. Бо ворог майже безперестанно намагався їх вибити. Українські воїни трималися буквально на силі волі. За декілька діб могли собі дозволити відпочити хіба по 10-15 хвилин, розстеливши каримати на землі в окопах.

— Там окопи були по коліно. І Док каже, що треба йти копати СП-шку. А в мене якась чуйка була. Кажу, ви ідіть, а я вас охоронятиму. І ось «Рекрут» нахиляється, лунає постріл і я бачу, як куля пішла рикошетом по соснах. Кричу «Снайпер!», всі падають і чую, що «Рекрут» повідомляє, що він «триста». Ну, я навалив в бік снайпера з автомата, потім відклав зброю, перехрестився і пішов витягати командира. А він 115 кг вагою. Витягли, перев’язали і хлопці його лісом понесли на ношах на евакуацію.

Ще два дні «одінівці» утримували позицію — поки їх не змінив підрозділ іншої бригади. Дмитро Гонтарь наголошує: «Де б не був „Одін“, як би важко не було, ми ніколи жодної позиції не здали. Але загинуло багато наших. Тому що ворог дуже сильний — вміють вони, с*ки, воювати».

Воїн розповідає, що в запалі боїв контузії мало хто рахує — якщо можеш тримати зброю в руках і бачиш куди стріляти — люди тримаються. Але коли виходили, по них ворог гатив з усього, що мав, хоч дійшли усі без втрат, але сильно контужені. Він сам вже й не пам’ятає, як дійшов до медеваку — ледь не втрачав свідомість. Останній спогад — як його швидко завантажують у машину.

Дмитро, одразу був направлений до госпіталю. Довелося звертатися до хірурга — коли витягував «Рекрута», пошкодив собі суглоб.

Далі була рідна Полтава — повернулися, щоб поховати полеглих, віддавши військові почесті. Далі — знову кордон, потім — Авдіївський напрямок, де взимку тримали позиції «на дачах».

— Там теж добре себе показали. Мені за себе і побратимів не соромно, — каже військовий.

Навесні 2024 року «Одін» повернувся до Полтави. Воїни підрозділу пройшли лікування та реабілітацію, зараз виконують завдання в ТЦК та СП. Адже окремий штурмовий загін повністю складався з військовослужбовців територіальних центрів комплектування Полтавщини.

— Я контужений, у мене з ногами великі проблеми. А досі знаходяться люди, які примудряються мені сказати, що я з перших днів «купив собі тепленьке місце в ТЦК». Пропоную таким спочатку пройти два роки того, через що ми, «районні тецекашники», пройшли. А потім, як повернуться, ми поговоримо про враження. Ну да, я може на вигляд і не рейнджер. Але я всерйоз готувався — дошкуляв інструкторам питаннями, навіть до дрібниць — яку термобілизну брати, на якому боці ніж носити, де і як кріпити турнікети. Я готувався, бо був налаштований вижити. І я вижив.

Зараз Дмитро виконує в ТЦК та СП обов’язки у складі почесної варти. Це, зізнається, найважче: розуміти, скільки життів забрала росія. Бачити, як українці гинуть через її імперські апетити.

Окрім того, його робота — спілкування з мобілізованими чоловіками, які готуються до відправки в навчальні центри.

— Погодувати, організувати побут хлопців, які готуються їхати на навчання. Поговорити з ними, щоб вони не боялися, підняти їх моральний дух. Кажу всім, що треба не боятися, а добре вчитися. Тому що ми протистоїмо добре навченій регулярній армії росії. Війна триває 11-й рік, і тому кожен українець вже мав час підготуватися. Раджу усім: тренуйтеся, навчайтеся медицини та поводження зі зброєю. Бо може так статися, що окупанти дійдуть сюди. І тоді у вас не буде виправдань — бронь чи відстрочка, мова йтиме про фізичне виживання вас та ваших близьких. У перші дні в Києві я бачив, як люди хапали будь-яку зброю — рушниці, пістолети та навіть ножі, і об’єднувалися, рішуче йшли бити росіян практично з голими руками. У нас зараз є зброя, але дуже не вистачає цієї єдності та рішучості. Не бійтеся, вчіться і приходьте, допоможіть нам. Щоб ми з вами потім з чистим сумлінням усі разом святкували Перемогу.

#вони_захищають_Україну #warriorsТЦК

Група комунікації Полтавського обласного ТЦК та СП