Мені не кричать «іди воюй»: військовий ТЦК розповів, як ледь не загинув від вибуху

Обрав 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців, де на той момент проходив військову службу його батько. Здобув перший бойовий досвід в ООС на Авдіївській «промці», брав участь у бойових діях у Волновасі.

Повномасштабне російське вторгнення Антон зустрів у складі свого підрозділу на Київщині. Розповідає, про майбутній наступ російських військ знали, упродовж тижня перебували в повній бойовій готовності.

До столиці прибули вночі 24 лютого, за годину до того, як полетіли перші ворожі ракети. Тоді був страх, зізнається воїн: не розуміли, як розвиватиметься російський наступ. Та і протистояти ракетним обстрілам — завдання не для піхоти.

Вечері підрозділи 72 ОМБр зайняли позиції в районі Ірпеня. Поруч з мостом через річку Ірпінь, який підірвали, щоб не допустити наступ російських військ на Київ.

— Коли почалося, був страх. А перший бій був на адреналіні вже. Я був водієм МТЛБ, оснащеної ЗУ. Але її ми використовували не за призначенням, а для стримування ворожих штурмів. За два роки участі в ООС я такого жодного разу не бачив: там був штурм раз на два-три дні, а то й на тиждень, а в Ірпені просто навала, росіяни перли тисячами — на бронетехніці, на танках, — згадує військовий. — Їх було значно більше, ніж нас. Але вже в нас не було страху. Було розуміння, що маємо роботу і її треба робити. Як кажуть, роби що маєш і хай буде, що буде.

Після того, як Силам оборони України титанічними зусиллями вдалося відкинути окупантську армію за межі Київщини, 1-й батальйон 72 ОМБр, в лавах якого проходив військову службу солдат Баранцов, наприкінці квітня передислокували на Харківщину.

Батальйон мав стати ударною силою українського контрнаступу на окуповану Козачу Лопань. Та потрапив під прицільний вогонь ворога, зазнав суттєвих втрат особового складу і був передислокований. Антон отримав контузію, і поки відбувалося поповнення особового складу та бойове злагодження, встиг пройти лікування в медчастині.

Наступним місцем виконання бойових завдань стала Луганська область. В район Сєвєродонецька «Чорні Запорожці» прибули в червні. Різні підрозділи зайняли позиції між Лисичанськом та Сєвєродонецьком. Екіпаж Баранцова виконував завдання на Лисичанському НПЗ, щоб на його територію не зайшов і не закріпився ворог.

Потім у складі підрозділу їх передислокували на Бахмутський напрямок, де тримали позиції до вересня. У жовтні новим місцем виконання завдань став Вугледар.

— У мого екіпажу в основному була задача зупиняти штурми противника. Наша великокаліберна зброя здатна за 30 секунд вистріляти 250 патронів. Працювали на придушення. Утримували позиції на цьому напрямку декілька місяців. І щоденно відбивали по декілька штурмів. Тоді ще Водяне було наше, — розповідає солдат. —  Назавжди запам’ятав день 23 лютого 2023 року. Ми виїжджали подавляти штурми тричі з 9 ранку до опівдня, кожну годину тоді росіяни штурмували, хвиля за хвилею. О 13-й годині нас засік «Орлан». І в бліндаж, де ми перебували, було пряме влучання.

Тоді техніка була замаскована в лісосмузі, за кількадесят метрів від неї в підземному сховку перебували шестеро військовослужбовців. Потужний прицільний вибух став смертельним для двох солдатів, інші отримали поранення різного ступеня тяжкості. Двоє воїнів внаслідок вибуху втратили верхні кінцівки. Один з них — Антон Баранцов.

— Отримав контузію середньої тяжкості, ліву руку відірвало по плече, важке осколкове поранення ноги, і ще один осколок зупинився під ключицею. Першу допомогу надавав сам собі. Наклав два турнікети — на руку і на ногу. Лежав чекав на евакуацію дві години, — згадує воїн. — Якщо чесно, вже думав, що жінці доведеться капусняк варити та пиріжки пекти. Тому що ми лежали поранені, а нас продовжували «крити». Не сподівався, що нас хтось витягне. Та слава Богу, побратими змогли пробитися і евакуювали нас.

Вдалося вчасно доставити Антона та його поранених товаришів по підрозділу на точку евакуації. Попереду був стабпункт, госпіталі, лікарні, багатомісячне лікування та протезування в Польщі.

Зрештою воїн пройшов ВЛК та був визнаний придатним для служби в тилових підрозділах. У січні 2024 року переведений до Третього відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП в селище Семенівку. В його обов’язки входить ходити в наряди та виконувати оповіщення.

— Люди, з якими ми говоримо, бачать, що я з протезом. Мені не кричать «іди воюй», але хлопцям, що зі мною — так. Хоча вони всі переведені після бойових поранень. Я розумію, що кожна жінка, кожна мати бояться відпустити свого чоловіка, сина, батька на війну. Однак у нас зараз триває велика війна, яку не ми розв’язали, але нам випало її завершувати. Тому до захисту Батьківщини мусить стати кожен чоловік — іншого шляху перемогти окупантів немає. Я бачив, що росіяни творили під Києвом, на Харківщині — їх треба зупинити раз і назавжди, — наголошує солдат Антон Баранцов.

Група комунікації Полтавського обласного ТЦК та СП