«Треба відповідати, в першу чергу, за себе»: воїн закликає долучатися до Сил оборони України

У першій половині 1990-х проходив строкову службу, мав військову спеціальність стрілець. Коли росія вдерлася в Україну в 2014-му, добровольцем пішов у військкомат. Був мобілізований до лав 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка, де прослужив загалом півтора року. Виконував бойові завдання на Луганщині.

По тому повернувся до своєї цивільної професії — наладчик агрегатних станків на заводі. Та в перші дні повномасштабного російського вторгнення зрозумів, що знову час брати зброю до рук.

За власним бажанням звернувся до Кременчуцького районного ТЦК та СП, був мобілізований і після короткого навчання, вже у квітні 2022 року у складі 32-го окремого стрілецького батальйону зайняв позиції в селі Уди на Харківщині.

В селі підрозділ Сергія базувався з тиждень, коли одного вечора почалися сильні обстріли. На будівлі цілу ніч сипалися російські «гради». Удень воїни наводили лад, а наступної ночі все повторювалося. А коли будівля, де був штаб, загорілася, надійшла команда на відступ.

— Там ми держали позиції. Наша називалася «Вовк», розташовувалася в лісі. Неподалік була позиція СПГ — протитанкових гранатометів. Вони деколи стріляли по позиціях ворога, до яких було півтора кілометра, а ми збоку їх прикривали. Одного вечора наш пост побачив ворожу ДРГ, яка пробиралася лісом. Хотіли зайти в тил і вибити СПГ нашу. Не очікували, що там є прикриття. Ми їх зустріли, почалася перестрілка. Коли вони зрозуміли, на кого напоролися і що нас реально більше, почали відходити. Ми декількох ворогів нейтралізували, — згадує військовий.

Це був його перший стрілецький бій під час повномасштабної війни. Але не найперший у житті. «За часів АТО теж довелося повоювати нормально», — пояснює воїн. Та додає, що дії в умовах бою вже були відпрацьовані до автоматизму. Навички не лише здобув під час попередньої військової служби, але й натреновував у кожну вільну хвилину. За посадою в бойовій частині Сергій був гранатометником. Тож, окрім стрілецької зброї, майстерно вправляється з гранатометами.

З бойових завдань, зізнається воїн, був один момент, який його найбільше емоційно вразив.

— Дуже вразив один момент… В моїй душі з’явилася щира ненависть і бажання помсти, коли в позицію наших кулеметників росіяни влучили з танка. Я був серед тих, хто виносив їхні розірвані тіла. Усвідомив, що до того моменту я ненависті до ворога, як такої, не відчував. А то прямо переповнили емоції, — згадує солдат.

У важкі моменти дуже допомагала підтримка побратимів та відчуття плеча, адже військова дружба — найсильніша, каже Сергій. А ще має особисту мотивацію: розуміє, що його особисті зусилля — це важливий внесок у спільну справу захисту рідної країни.

— Я з дитинства читав книжки патріотичні. Про воїнів, козаків, про боротьбу за волю й незалежність, тому мені це надавало сил, — пояснює воїн.

У грудні 2022 року підрозділ Сергія виконував бойове завдання поблизу села Синьківка на Харківщині. Над українськими позиціями в «зеленці» постійно кружляли ворожі безпілотники. Цілодобово робили скиди ВОГів.

Один з вибухів розділив життя воїна на «до» та «після»: ворожий боєприпас розірвався зовсім поруч, спричинивши множинні осколкові поранення. Разом з Сергієм ушкодження дістали двоє його товаришів по підрозділу.

— Добре, що вчасно мені надали допомогу. Щоб вийти звідси, мене побратими на брезентових ношах несли тропами через ліс цілих 7 км. Я дуже їм вдячний, що винесли на безпечну територію, викликали нашу машину, яка мене евакуювала, — каже військовий.

Декілька місяців Сергія Бойка лікували в госпіталях. По тому була медична реабілітація та відпустка на відновлення. Далі — ВЛК, за висновком якої солдата визнали придатним до військової служби в тилових частинах.

Зараз проходить службу в роті охорони Кременчуцького районного ТЦК та СП. Виконував завдання з охорони об’єктів, забезпечував пропускний режим на блокпостах. Також доводилося брати участь у заходах оповіщення громадян.

— Було, і на вулицях роздавав повістки. Але переважно працюємо за адресами. Не скажу, що це легко. Деякі люди адекватно реагують, але не всі, не всі, на жаль. Багато хто взагалі не розуміє, що треба підтримувати воїнів, які поранені, які вже втомилися воювати без відпочинку, їм потрібна підміна, — каже солдат. — Звісно, доводилося пояснювати і переконувати. Коли починають розповідати про «хай депутати воюють», я кажу людям, що треба відповідати, в першу чергу, за себе. І що це ж наша земля, де поховані наші предки — діди-прадіди. І якщо їх могили топтатимуть своїми чоботами вороги, то що буде з нашими жінками, дітьми та онуками? Треба завжди залишатися чоловіком. А захищати рідних — це наш обов’язок.

Група комунікації Полтавського обласного ТЦК та СП