Власник «офіційно куленепробивного черепа» Роман Хазієв можливо найбільший везунчик Полтавщини

— Поранення після першого разу це вже не страшно. Ти не відчуваєш якогось страшного болю, як щось там крізь тебе проходить — відчуваєш лише удар, — серйозно, але з посмішкою каже він.

Роману 33 роки, але він вже має дуже цікаву історію. Не пошкодуйте свого часу — дочитайте до кінця.

Виріс Роман у Полтаві, любить своє місто, але не любить його мешканців (принаймні — їх пасивну більшість). Він навчався у 25-й школи, потім у 9-му ПТУ і Полтавському аграрному коледжі. Останній не закінчив, тому що напередодні написання дипломної роботи пошкодив праву руку.

— Вони сказали, що обов’язково потрібно бути написано від руки. А я вже приніс їм роздрукований варіант, друкувати я міг. Замість того, щоб домовитися з дівчатами, щоб написали за мене, я сказав «ну й біс із ним, я піду в спецназ». Сказав «не хочу я бути бухгалтером», — сміється військовий.

Дійсно зараз смішно уявити Романа бухгалтером. Та можливо й Україна втратила б дуже хорошого воїна.

На строкову службу потрапив до навчального центру «Десна» у спецвійська

— Але спецвійська виявилися взагалі не тими крутими хлопцями, як показують у фільмах, — розчарувався свого часу Роман, — просто трішки більше стріляли.

Завданням даного підрозділу було прикриття у військовий час ремонтного батальйону під час евакуації техніки з поля бою. Щоправда за всі 10 років російської війни проти України нічого подібного офіцер не спостерігав.

Після строкової служби був учасником «Революцію гідності».

— У мене там буквально з’явилася громадянська позиція. І з початком бойових дій я призвався за мобілізацією і поїхав у 92-у бригаду.

Згадує, що у військкоматі йому дали вибір, до якого з’єднання він хоче приєднатися. Основний критерій для молодого солдата був — якнайшвидше потрапити в зону АТО. В результаті вибір постав між 92-ю і 93-ю механізованими бригадами.

— Я загуглив «92 бригада», а там — почесні найменування, бойовий шлях від Другої світової… я про 93-ю навіть не почав читати, — сміється.

Роман пошкодував про свій вибір, коли 93 бригада відзначилася у боях за Донецький аеропорт. Але саме там він отримав свій позивний «Монгол».

Зрештою він і звільнився з війська «бо у нас в Луганській області бої закінчилися», підписав контракт з 57-ю бригадою.

— На той час 34 бат був якраз у Зайцевому, а я хотів туди потрапити бо там міські бої і це взагалі хардкор. Але доки я призвався, доки я приїхав… в результаті я у Зайцевому пробув одну ніч. І там в цю ніч взагалі тиша була — згадує своє чергове розчарування український воїн.

Через 9 місяців служби у 34-у батальйоні його перевели у розвідувальну роту. Саме у розвідці розкрився весь потенціал Романа Хазієва. Згадує як мінували позиції під самим носом у ворога, ходили в тил до росіян, там же знешкодили снайпера з помічником, як виконували завдання за вказівкою ГУР. Щоправда після того, як ГУР приписало собі одну з операцій Романа у Донецьку, ця взаємодія закінчилася.

— Спочатку ми дізналися з російських новин, що ми важко поранили полковника рф, замкомандира оборони Донецька, а його водій — 200. Потім вже в наших новинах показали, що ГУР провело чудову операцію. А ще через тиждень від них прийшли грамоти. Після того я з ними не працював.

У 2021-у році Роман звільнився за станом здоров’я. На той час він вже командував взводом.

— У мене вже тоді була куча поранень і контузій. В результаті стався нервовий зрив, — коротко зізнається Роман.

Відпочивав воїн недовго. Для такої неординарної особистості, як Роман, і повномасштабне російське вторгнення почалося дещо інакше, ніж для більшості українців. Йому ще 15-го лютого зателефонував побратим, який отримав інвалідність ще під час їх спільної служби у розвідці і запропонував «попрацювати».

— Його списали ще тоді, потім деякий час він воював «під чорним прапором».

Зустрітися мали 25-го лютого у Лисичанську. Звісно ж 24.02.2022 все змінилося — квитки на потяг здали через додаток, знайшли машину і вирушили на місце зустрічі. Звісно ж проблеми зі зв’язком та й повномасштабне російське вторгнення внесли свої корективи — зустрітися з командуванням їм так і не вдалося.

— Нас тимчасово поселили на якійсь тиловій базі, а ще перед цим нам хтось дав РПГ-22 і гранати… Потім по телефону надійшла команда — виїхати і зустріти ворога. А у нас навіть автоматів не було, — зі властивою йому посмішкою згадує Монгол. — Ну нічого, поїхали якимись путівцями, польовими дорогами, нас вісім чоловік. По дорозі зустріли кацапів, які вже переганяли українські машини на росію. Ну, нам машини були потрібніші.

Звісно ж початковий план в процесі реалізації неодноразово корегувався. Група Романа зустрілася з іншою групою, яка мала те ж саме завдання. Керував нею побратим Романа ще з часів АТО, тож вони швидко порозумілися і вирішили працювати разом.

— Вони такі самі як і ми, але у них NLAW-и, Стугна і ще щось схоже на ПЗРК. Були також якісь дробовики, гвинтівки мисливські. Разом нас стало 17 чоловік, розробили більш-менш притомний план. Єдине чого ми не врахували — перевагу ворога у кількості і техніці.

Спочатку проїхала українська техніка — можливо відступала після бою, бо була посічена уламками. Від українських військових зведена група дізналася, що за ними «женеться російський танк». Звісно ж один танк хлопці у засідці взагалі не сприйняли за загрозу і готові були спалити його дотла. Добре що в останній момент, коли вже було чути ревіння двигуна за поворотом дороги, прийшла коротка інформація, що «танк наший». Від танкістів чоловіки дізналися, що за ними вже точно лише окупанти.

— І тут ми почули такий гул техніки, що ми й приблизно не могли порахувати скільки там її. І вона явно наближується, але чомусь дуже повільно. Страшно стало, але що вже поробиш — роботу треба робити… Виїхала передова застава — дві «бехи» і БТР. Наш план спрацював і ми її відразу знищили. Нарешті розжилися стрілецькою зброєю і боєприпасами. «Ну тепер повоюємо», — загорілися від спогадів очі у Монгола.

Ще протягом 40 хвилин засідка чекала на колону — долинав гул техніки, але рухався він дуже повільно. Зрештою стало зрозуміло, що ворожа колона змінила маршрут і рухається в обхід засідки.

— І ми такі «Ого! Нас обходять». Потім зрозуміли що вони нас проїхали. Вирішили доганяти. Якщо коротко — ми з ними десь, усе-таки, розминулися. З одного боку — як можна загубити колону танків? А з іншого — на звук орієнтуватися було важко, а слідів траків було багато — їздили і наші і їхні.

Група повернулася до Сєвєродонецька вже пізно ввечері.

— Це просто зомбі-апокаліпсис — все в диму, літаки літають — незрозуміло чиї, машини всі стоять — десь розбиті, десь просто кинуті, на габаритах і нікого немає, — згадує свої враження від вигляду міста на початку війни.

На своїй тимчасовій базі група забрала речі і вирішила їхати на точку зустрічі з командуванням. Через три доби без сну, нормальної їжі і води стало зрозуміло, що нічого у них не вдасться — інформація приходила весь час різна. Зокрема про те, що наших військ в тому районі вже немає, а вони взагалі в оточенні. З’являлася навіть думка їхати на оборону Києва. Зрештою зустріли українську колону і розділилися — більшість повернулася в Сєвєродонецьк, а Монгол з товаришем — у Полтаву. Вирішили нарешті мобілізуватися і приєднатися офіційно до якогось підрозділу. Через знайомих дізналися де стоїть полтавський батальйон ТРО, туди й призвалися.

— Нас в розвідку призначили, пізніше в Гадяч їздили — за кацапами ганялися і техніку їх забирали. У відрядження їздили під Ізюм і під Харків, а потім вже виїхали з батальйоном.

Перший виїзд підрозділу ТРО був наприкінці 2022-го року на Сумський напрямок. Там пробули буквально місяць — роботи для розвідки було багато, «робота була фізично важка, але не цікава», — зізнається Роман. Після цього підрозділ переїхав під Соледар. Саме там на початку 2023-го року — 15 січня — Роман Хазієв отримав перше важке поранення.

— У нас була позиція під мостом. До нас зайшли два сапера, забрати щось своє. Вони вийшли з-під мосту і їм у спину прилітають кулі. І тут я зрозумів, що нас вже обходять. Я скомандував «у кругову», ми прийняли бій. І тут я помічаю, що хлопці з іншого підрозділу, які були з нами, настільки злякалися, що так і лишилися під мостом. А у нас там близько 600 мін протитанкових, якраз щоб у випадку чого цей міст підірвати, ну і весь наш БК — там прямо склад РАО. Але паніка це страшна штука — якщо ти боїшся, ти не можеш прийняти правильне рішення. І ось ми вп’ятьох тримали позицію, а вони, чоловік 14, — ховалися. В якийсь момент бій став настільки щільний, що всі звуки злилися вже в загальну какофонію — по нам працювала Нона, нас крив АГС, довкола постріли і вибухи. Я вже не розрізняв ні виходів ні прильотів. І тут я бачу метрів за 12 від себе спалах від 120-ї міни і відчуваю наче удар носаком в голову.

Романа вивезли, в процесі евакуації він втратив свідомість. До тями прийшов уже через два дні в госпіталі в Дніпрі. Лікувався кілька місяців, після чого повернувся до свого підрозділу — під Мар’їнку. Через 10 днів вирушив на Авдіївку.

— Я з госпіталя приїхав, комбату доповів, він розпитав як у мене справи, я — як у нього. Він і каже, що збирає групу на Авдіївку. Я відразу й кажу «я хочу»! Це ще зима була — сніг по коліна. А наступного ранку, як ми зайшли на секрет кацапів, сніг розтанув. І дохлі орки довкола. Там було так гидко, що я там жодного разу не бачив навіть крис, — з огидою згадує Монгол, не втрачаючи позитивного настрою. — Буквально в метрі від місця де ми спали по черзі, лежав один — він нам «покемона» з-під Мурманська приніс.

Роман описує свій подальший бойовий шлях як «карусель» — їхав на посилення до Авдіївки, отримував поранення, потрапляв до шпиталю, повертався до Мар’їнки «на відпочинок». Останнє поранення отримав наприкінці осені 2023-го року — куля пройшла по дотичній в лобовій частині голови. «тепер у мене офіційно куленепробивний череп» жартує Монгол у звичному для себе стилі.

— Ми тоді штурмували їх позицію, бій метрів у п’яти прийняли. Вони по нам викидали гранат штук 60. Але гранатами нікого навіть не зачепило. Як так? Досі не знаю. Удача мабуть.

Романа евакуювали в Покровськ. Там він переночував, написав відмову від лікування і поїхав у батальйон.

— У Мар’їнці я нарешті нормально доповів комбату про результати штурму їх позиції — там була цікава інформація, яку ніхто крім мене не знав. Після цього комбат відправив мене до медиків. Загалом я кілька місяців лікувався в різних закладах тут, у Полтаві.

Після повернення з лікування він ще кілька разів «ходив на бойові», але командир сказав «досить».

— Було ще пару виходів «лайтових» під Мар’їнкою, але в Авдіївку я вже не їздив. Я тоді вже дуже сильно затинався, майже нічого не чув — і комбат знову направив мене на госпіталь. Після лікування мене перевели в бригаду. Зараз я займаюся навчанням — як нашого молодняка, так і цивільних. Тренували громади, ДФТГ, ДСНС, поліцію охорони, БЕБ, Лють.

Звичайно ж у такого командира, як Роман Хазієв, є своя думка і стосовно мобілізації, мотивації, користі немотивованих громадян у бою. Загалом мобілізацію він вважає потрібною, тому що Силам оборони однозначно потрібне поповнення, але в той же час відзначає, що не всі вони корисні в бою.

— Є люди, які не хочуть служить. Є навіть такі, що їх призвали, а вони не хочуть нічого вчитися і робити і в результаті беруть, і помирають першими. Але їх можна використовувати інакше. Призивають такого, який не хоче служить. По закону його мають призвати. І хтось повинен це зробити. Але далі він потрапляє в підрозділ, і якщо підрозділ бойовий — з нього там толку не буде. Звісно ж — якщо він не змінить свого ставлення. Це буде баласт, за яким потрібно постійно дивитися. Але з таких можна формувати спеціальні підрозділи — видавати їм броню, аптечки і лопати. І нехай копають оборонні позиції — як на передовій, так і в тилу. Вони ніколи не потраплять на штурм, можливо потраплять в оборону, але то не так страшно, зате у них буде своя робота, на яку у бойових підрозділів не вистачає ні сил, ні часу, ні людей.

«Це спосіб не давати людей, які прийшли помирати, людям, які хочуть виконати завдання» — каже старший лейтенант. За його словами для декого навіть мотивація «вижити» не стає мотивацією обладнати собі позицію, вступити у бій, прикрити товариша тощо.

Проте, як зазначає офіцер, дехто набуває мотивацію вже у підрозділі. «Але для цього повинне змінитися світосприйняття», — зізнається Монгол.

— Здавалося б коли він сидить на передовій йому вже мало б бути байдуже, як він сюди потрапив і хто його і як учив. Але натомість у нього відмовки «мене не навчили», «мені не дали зірку смерті». Але якщо ти не віриш, що тобі потрібно постійно покращувати свою позицію — у тебе ніколи не буде нормальної позиції. Коли ти не спиш і не стріляєш — ти копаєш. Лише так у тебе є шанс вижити, тобто він більший. А якщо він просто сидить в ямі, яка сама утворилася, — його закидають гранатами і беруть у полон.

Роман не приховує своєї неприязні не лише до більшості населення відносно мирного міста Полтава, а й до деяких військових, які виконують свої обов’язки в тилу.

— Коли батальйон вийшов на бойові — тилові служби почали працювати зовсім інакше. Вони бачать поранених, вони знають людей, які загинули, вони самі потрапляють під обстріли і відношення стає геть інше — вони працюють максимально на забезпечення бою, — згадує Монгол.

В той же час в тилу, за його словами, непоодинокі випадки, коли звітність стає важливішою за навчання. Ще гірша ситуація з цивільним населенням. За його словами вони не бачать війни і не хочуть в неї вірити.

— Їм абсолютно байдуже на війну! «Навіщо мені це? До нас це не дійде!» — казали мені на тренуваннях, які я проводив для громад. Як так «не дійде»? Куди ж іще повинне дійти? До самої Полтави? Так ми якраз воюємо там, щоб сюди не дійшло! А вони, таке враження, що чекають, щоб війна прийшла сюди, — обурюється Роман Хазієв.

Старший лейтенант Роман Хазієв є прикладом військового, який від самого початку російської війни проти України не ховався від бою, робив усе, що міг, задля української Перемоги і пройшов шлях від солдата до командира взводу. Він має ряд нагород, серед яких варто відзначити Нагрудний знак «Знак пошани» та медаль «За поранення (важке)» Міністерства оборони України. Також він має колосальний досвід і зараз намагається його максимально передати молодому поповненню і цивільному населенню. Бажаємо йому успіхів у цьому напрямку і раді, що його навченість і досвід допомогли йому повернутися в Полтаву живим.

Служба зв’язків з громадськістю Полтавського обласного ТЦК та СП