22-річний полтавець розповів, за що отримав нагороду «Золотий хрест»

Разом з батьком на початку повномасштабного вторгнення звернулися до ТЦК та СП, пройшли військово-лікарську комісію. Батьку вдалося мобілізуватися, а Богдану спершу відмовили — через його молодий вік.

Декілька разів безуспішно намагався мобілізуватися, а коли виповнилося 20, поїхав до Кременчуцького РТЦК та СП, де йому нарешті вдалося потрапити до лав ЗСУ.

— Я пішов, тому що в мене маленька донька, родина — хочу їх захищати, щоб у них все було добре. Якщо ніхто не йтиме у військо, то що потім буде? Будемо тут триколором махати? Я такого не хочу допускати навіть у думках.

Наприкінці навчання Богдан розглядав службу декількох підрозділах, та зрештою обрав 47-у окрему механізовану бригаду «Маґура».

Спочатку був кулеметником штурмового підрозділу. Виконували завдання на Запорізькому напрямку. Зізнається, що йому подобалася його робота — попри те, що було складно.

— Кожен раз було страшно — звісно, ніхто не хоче померти. Та коли треба було їхати штурмувати — їхали і штурмували, і в полон брали. Бо це наша робота, і ми маємо виконувати її добре, і в будь-якій ситуації триматися до останнього. Завжди думаю про свою родину — заради них я у війську. Я воюю заради них, а не заради держави. Спочатку думаю про сім’ю, а потім вже про країну. І третя мотивація — мої побратими. Ходили в штурми ми завжди в одному складі, у кожного своя була роль. Мій побратим Карат був старший групи, а я був поводирем — завжди йшов першим, вивчав маршрут, вів групу в бій. Я ніколи не відмовлявся від штурму чи оборони — тому що йдуть мої хлопці. А ми з ними як брати — одна сім’я.

Про свою службу в штурмовому підрозділі військовий говорить в минулому часі. Бо торік отримав поранення, після якого повноцінно брати участь у штурмових діях не має можливості через стан здоров’я.

— Ми підірвалися на мінах, коли їхали в «Бредлі», це остаточно ушатало моє здоров’я, почало серце шалити та ще багато нюансів, — зізнається солдат. — Офіційних важких контузій у мене було дві — після танкового обстрілу і оце на «Бредлі», а разом з легкими то, мабуть, сім. Але їх ніхто не рахує.

Після лікування Богдан повернувся до бригади, та вже на іншу посаду. Коли 47-му перемістили для виконання бойових завдань в район Авдіївки, воїн став оператором БпЛА, і вже у складі підрозділу аеророзвідки допомагає побратимам-піхотинцям з неба.

— У підрозділі БпЛА, по-перше, безпечніше — бо ми стоїмо трохи далі. Якщо ти піхотинець, то ти або штурмуєш, або стоїш в обороні. Але в мене на це немає вже здоров’я. Мені допоміг командир, він у мене дуже класний, і до своїх людей ставиться, як до синів — от просто дуже хороша людина.

Навчався керувати БпЛА Богдан у товаришів по службі. Каже, взяв пульт у руки, і у нього одразу почало виходити. На поїздку до навчального центру не було часу — оператори безпілотників зараз у війську на вагу золота, одна з дуже затребуваних спеціальностей.

Солдат відзначає, що піхота — найпотужніший рід військ, але водночас це найважча робота. Утім, і в аеророзвідці теж не легко: буває, наприклад, що доводиться не спати по 2-3 доби.

— Хлопцям треба допомагати: дивитися, контролювати, щоб до них не підійшли. Тут у кожного свої задачі. Супровід «Бредлі», спостереження за позиціями нашими — наприклад, коли йде ротація, треба завести або вивести наших людей. Роблю скиди: можу нашим хлопцям кидати батарейки, рацію, водичку, а по кацапам кидаю бомби. За ці 8 місяців, що я в аеророзвідці, певно, з сотню вже знищив.

Нещодавно Богдан Борисенко за проявлену мужність і успішне виконання завдань під час бою отримав відзнаку Головнокомандувача Збройних сил України — нагрудний знак «Золотий Хрест».

Солдат зізнається, що нагородження стало для нього цілковитою несподіванкою. Навіть не знає, за що саме отримав відзнаку. Припускає, що за участь у бойових діях на Запорізькому напрямку. Зокрема, за той день, коли сам отримав поранення — тоді в критичних умовах, попри сильну контузію, не розгубився і врятував життя побратимам.

— Коли ми підірвалися на міні, я витягував людей з «Бредлі». Нашого мехвода поранило — осколком артерію перебило. Витяг його з люка, надав допомогу, викликав транспорт для евакуації. Поки ми чекали, був приліт прямо по нам — ворог побачив, що ми підірвалися, і почали насипати з арти та міномета. Командир наш загинув, поранило навідницю — у нас навідником була жінка. Я надав їй допомогу.

Богдан згадує, що коли біг зустрічати евакуаційний транспорт, вони запалили дими, щоб замаскувати пересування. В результаті вдалося всіх евакуювати. Зрештою багато хто з поранених вижив, зокрема і мехвод — зараз повернувся до війська.

Солдат Борисенко зазначає, що про своє рішення мобілізуватися ніколи не шкодував. І служитиме доти, доки в цьому буде потреба, як і його батько. Та от щоб у військо йшов його старший брат — не хоче. Бо на нього зараз ліг сімейний бізнес з вантажних перевезень, а також усі турботи з піклування про родини.

— Я служу, батько служить. Я б не хотів, щоб і брат пішов у армію — тому що треба якось справедливо вирішувати. Чому одна сім’я повністю повинна служити, а в інших — взагалі ніхто? У нас мужиків дуже багато, які могли б воювати, просто вони бояться і сидять вдома. Думають, може все якось обійдеться, якщо сидіти перед телевізором і балакати в колі сім’ї, що десь хтось не так робить. Та встань — піди допоможи пацанам! Я воюю вже майже два роки, батько — третій рік. Може, нас поміняти нарешті пора? Ми теж хочемо вдома посидіти, дивитися телевізор і нічого не робити. Коли йду містом у формі, люди на мене так дивляться, ніби я… не знаю хто. Взагалі ставлення цивільних до військових дуже демотивує.

Водночас Богдан зазначає, що є чимало людей, які його підтримують. Не лише словами подяки, але й реальною допомогою. Так, однокласники допомогли зібрати гроші на авто для аеророзвідки, завдяки їм вдалося купити машину.

Та на фронті авто не живуть довго і зараз його підрозділ збирає кошти на ремонт автівки та інші потреби.

• Допомогти підрозділу Богдана можна на банку: https://send.monobank.ua/jar/7YLxLnCgRM
• Номер картки банки 5375 4112 2088 5573

Ольга СТЕНЬКО