Двічі назавжди прощався з родиною: військовий розповів про свою службу в підрозділі ТЦК

У 1990-х вчився в Інституті зв’язку, та не довчився. Не шкодує, що так вийшло: зрештою, вважає, не це головне.

— Два відмінника з нашого курсу в Росії залишились, а порушники дисципліни, такі як я, пішли воювати за Україну. Мій товариш, з яким нас в самоходці зловили — командир батальйону. А я зараз молодший сержант. Направду я дуже вдячний тим своїм командирам, що ганяли нас. Молодці, так і потрібно — щоб з нас, хуліганів, зробити щось путнє.

По тому Юрій працював охоронцем, будівельником, столяром а згодом відкрили з дружиною власний бізнес. Коли в 2014-му росія почала збройну агресію проти України, Юрій якраз лікував травму ноги, а потім, каже, «все потроху стихло», тому не задумувався, що доведеться йти до війська.

— Ну а коли повномасштабне розпочалось, тут я зрозумів, що все, прийшов час, тут вже без варіантів. Пішов не 24-го — у березні пішли разом з кумом. Загалом, три мої кума всі воюють на різних посадах і при різних званнях. Та це не важливо: на війні там звань немає. Є повага, субординація. Але так, щоб хтось в окопі, козиряв званням — ні, там керує той, хто більше розуміє ситуацію, — каже молодший сержант.

Начальника Полтавського районного ТЦК та СП полковника Олександра Логвиненка Юрій Левковський знає багато років — ще з інституту зв’язку, де навчалися на різних курсах. Тому без коливань пішов напряму до нього і попросився в підрозділ, що якраз формувався — окремий штурмовий загін «Одін».

— У мене здоров’я в принципі небагато, а зараз ще менше стало. Ходиш, можеш автомат тримати, стріляти — іди, ти ж чоловік. Не можеш — іди роби щось з усіх сил, на загальну справу. У нас у підрозділі багато інвалідів, і я вважаю, що це не «відмазка». У війську хтось повинен готувати хлопцям їсти, заряджати телефони та акумулятори, підвозити БК — в підрозділі завжди робота знайдеться.

Тоді, на загальному сплеску патріотизму, згадує військовий, багато добровольців ішли у військо саме в штурмові підрозділи — хотіли власноруч ворога вигнати якнайшвидше. Зараз настрої кардинально змінилися, вважає Юрій.

— Загинути від ворожого обстрілу так само є великий шанс десь в тилу, навіть у власному будинку. Скільки вже цивільних так померло… Там ти хоч маєш чим захиститися — є зброя, є броня, є знання і досвід. І часто з найлютіших «заруб» виходили без жодної подряпини.

Спочатку штурмовий загін «Одін» пройшов навчання та бойове злагодження на Чернігівщині. А потім підрозділ перекинули під Бахмут. Від позиції, яку зайняли Юрій з кумом Дмитром, до ворога було 50 метрів.

Саме там прийняв свій перший бій — бійців «Одіна» відрядили до 72 бригади. Це дало найкращий бойовий досвід під опікою досвідчених військових. Зізнається, що саме там усвідомив, що він на війні.

Там українським силам протистояв професійний ворог — добре навчені бойовики загону Вагнера. Влаштовували українцям пастки — непомітно пересувалися, а в момент атаки вискакували з заздалегідь наритих нор.

Юрій називає дивом ситуації, коли з важкого бою підрозділ виходить без втрат. Хоча, звісно, значну роль відіграє навченість. Військовий підкреслює: якісне навчання — запорука успіху. І тут треба не чекати коли хтось навчить, а докладати, серед іншого, власних зусиль.

— Немає мабуть такої професії, де тебе взяли за вуха, притягли, навчили через «не хочу». У нас був час, наприклад, звикнути до зброї. Тобто кожну вільну хвилину заряджаєш патрони. Ще й відволікає від того, що я, наприклад, я дуже домашній — для мене це стрес піти з дому, дуже сумував. І от ти постійно заряджаєш-розряджаєш, покращуєш навички. На Донбасі вночі дуже темно. Пам’ятаю, після першого «заміса» потрібно було заряджатися, а нічого не видно. Я пробую і розумію, що взагалі не проблема — тому що в мене вже все напрацьовано до автоматизму.

Декілька воїнів отримали неважкі поранення. Вийшли з позиції організовано, виконавши поставлену задачу. Коли повернулися в розташування, побратими зустріли їх як героїв.

— Кажуть, «ми вже за вас тут чуємо таке з бригади, що ви насипаєте нормально, пацани полтавці — красавчики», — згадує військовий.

Коли повернувся з Бахмуту, на нього чекала складна розмова з дружиною. Бо їй казав, що охороняють техніку на віддаленні від зони бойових дій. Та його кохана відчувала, коли чоловік був у небезпеці.

— Не міг їй нічого відповісти. Коли ми приїхали, нас зустріло телебачення, написали пост на Фейсбук, що штурмовий загін «Одін» повернувся з Бахмуту. Дивлюся, вона лайкнула. І майже одразу зателефонувала. Сльози були, образилася, що не сказав. Питаю, якщо б знала — що б це змінило? Тільки б сильніше переживала. А вона й так все розуміла, відчувала — у нас телепатичний зв’язок якийсь.

Принагідно Юрій Левковський дякує не лише власній дружині, але усім жінкам, які чекають своїх рідних з війни.

— Я вважаю, що дружинам учасників бойових дій набагато важче психологічно. Хочу подякувати всім дружинам, які чекають, які моляться, які все для цього роблять. Бо от я от сиджу на позиції, взяв мівінки, запарив, курю в цей час, чи ми пішли повоювали, а дружина — переживає постійно. Усі жінки розуміють, що чоловіки їм не все розповідають.

Після повернення з Донецької області «Одін» виконував завдання на Чернігівщині та на Сумському напрямку. Навесні 2023-го виїхали в район Лиману.

Задача була — штурумувати, зайняти та утримувати позиції в Серебрянському лісі. Коли почався штурм, виявилося, що противника більше, ніж очікували. Під землею ховалася значна група ворога.

По українським захисникам працював ворожий снайпер. Саме він поранив Ігора, побратима Левковського. Куля зайшла під бронежилет — у район лівої лопатки.

— Він підняв руку, сказав, що «300», і я поліз до нього. Тягнув, потім ми стартонули — метрів 20 треба було пробігти до наших медиків. Я прикривав по фронту, насипав у бік снайпера, і в мене заклинило патрон. І мені тут же прилетіло — в область серця, під бронік. Це не так, як в кіно — сила величезна, мене крутануло, аж нога хруснула, при падінні зламав лопатку, вдарився головою. Був не страх, а величезна злість, адреналін. Сподівався, що в бронік влучило, та побачив, як пляма розпливається на грудях. Зрозумів, що треба виповзати, намацав автомат. Повз, але втрачав пару разів свідомість. Вирішив бігти — встав, але ноги складаються, ніби хтось підсічку робить.

Останні метри воїна вже витягували побратими. В укритті оглянули, зняли засоби захисту, тампонували рану.

Юрій згадує, що дуже хотілося спати, але концентрувався, щоб не втратити свідомість. Подумки вже вдруге попрощався з життям.

— У голові постійно крутилося «не вийду, не вийду». Не кричав, не матюкався: попав — терпи. Ну, які в мене шанси? Куму кажу: «Братику, ти ж там жінку мою не кидай, дітей підтримай. Бо я зараз потухну». А в нього характер гарячий — кричав на мене, смикав, підіймав. І мене це вибісило — сам на нього почав кричати. І на оцій злості раз — і встаю. Шатаюся, як п’яний, обперся на нього. Він шажок — і я шажок, другий, третій… Та нє, думаю, ще мені, мабуть, не пора. Отак ми утрьох — разом з першим пораненим — і йшли. Пішли не лісом — не перебралися б через повалені дерева — а дорогою. Нас там міг і FPV бахнуть, і міномет. Але дивом обійшлося.

Після майже року лікування молодший сержант Юрій Левковський повернувся до служби в роті охорони Полтавського районного ТЦК та СП.

Увесь цей час був на зв’язку з побратимами, допомагав вирішувати організаційні питання — зокрема, через волонтерів. Його завдання зараз не пов’язані з роботою груп оповіщень. Та декілька разів довелося виходити з повістками. Це, зізнається, значно важче, ніж бойові виходи.

— Я ж на милицях. Але тоді попросили підмінити побратима, який проходив ВЛК. Люди різні траплялися, але нас ніхто не зустрічає, «о, пацани, нарешті ви прийшли». Ті, хто не воював — і не хочуть воювати. Зараз пройшло оновлення даних — то деякі пішли, вже не стали бігати. Розповідаю усім, що це дуже важливо. Нас же чомусь не було потреби ловити й заганяти. Це ж не те, що ми якісь не такі. Ми так само народилися, виросли, жили й працювали. А потім зрозуміли, що без нас — гаплик буде. У чоловіків за ці два з половиною роки було море часу підготуватися, чомусь навчитися, прийняти рішення. Ми ж думали, що поки ми пішли, а інші пацани за цей час як підготуються, як поміняють!..

Юрій додає, що свого часу вони з кумом теж боялися ВЛК. Тільки «по-іншому»: що їх визнають непридатними. Навіть почали шукати, хто зможе написати їм, що придатні. Підкреслює: не те щоб дуже хотіли воювати, але відчували, що їх допомога вкрай потрібна була війську.

Молодший сержант Юрій Левковський має інвалідність у зв’язку з бойовим пораненням. За новим законом, може звільнитися з лав ЗСУ — та не поспішає цього робити, тому що не підготував собі достойну заміну, каже.

— Нас не міняють — тому ми й не списуємося. Тут же в тилу люди втомилися від війни. Але хто подумає про пацанів на «нулі»? Вони не просто втомилися — але щось не кинули автомати і не сказали, «та пішло воно все», бо вони все розуміють. Звісно, я впевнений, що ми переможемо, але ж для цього потрібно щось робити! Тому, чоловіки, якось вже збирайте в кулак свої… нерви і давайте нам допомагайте.

Ольга СТЕНЬКО