До 80-річчя УГВР: вимір Полтавщини
Цьогоріч з ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно з Постановою Верховної Ради на державному рівні відзначається знакова дата — 80-річчя з часу проголошення створення Української головної визвольної ради (УГВР). Часто це формування називають «повстанський парламент» чи «підпільний парламент». Також існує більш нормативне визначення — передпарламент. Так чи інакше саме УГВР стала тією надпартійною політичною формацією, яка намагалась консолідувати українців різних політичних переконань у спільну боротьбу проти німецького нацизму та російського імперіалізму й радянського більшовизму. 80 років тому, 15 липня 1944 року було проголошено створення УГВР як головного органу воюючої України, який керував національно-визвольним рухом за незалежність з 1944 року і представляв всі патріотичні сили. Перший з’їзд УГВР можна без перебільшення назвати історичним. В умовах жорстокої війни, в якій УПА воювала як проти СРСР, так і проти гітлерівської Німеччини, об’єднати патріотів було складно.15 липня 1944 року уродженця селища Шишаки Миргородського повіту Полтавщини Кирила Осьмака обрали Президентом Української Самостійної Соборної Держави. Віце-президентами УГВР стали ексвіцеспікер польського сейму Василь Мудрий, священник о. Іван Гриньох та Іван Вовчук (справжнє прізвище Федір Вовк) — теж виходець із Полтавщини, з села Очеретувате Хорольського повіту. Також до УГВР належала уродженка села Старі Санжари (нині Ново-Санжарська громада Полтавського району) Катерина Мешко.
Майбутній президент УГВР Кирило Осьмак
Майбутній президент УГВР Кирило Осьмак народився 9 травня 1890 року у Шишаках на Полтавщині. Походив з козацько-міщанської родини. Після закінчення народної школи в рідному селі навчався чотири роки в повітовій школі Миргорода, а потім у Полтавському реальному училищі. У віці 20 років вступив до Московського сільськогосподарського інституту, навчання він поєднував з журналістикою — співпрацював з журналом «Украинская жизнь», який редагував Симон Петлюра. У березні 1917 року разом із іншими українськими патріотами стає фундатором Української Центральної Ради (УЦР). У Генеральному секретаріаті земельних справ УЦР очолював видавничий відділ. За Директорії працював при уряді УНР. У 1922 році поринає у сільськогосподарську науку: очолює українське Термінологічне бюро сільськогосподарського наукового комітету, готує словник українських сільськогосподарських термінів — їх було класифіковано понад сорок тисяч. Уперше заарештований більшовиками 1929 року, потрапив на нари як учасник «контрреволюційної організації правих українських націоналістів». Науковця вислали за межі республіки, присвоївши йому тавро «соціально небезпечного елемента. Осьмак поїхав у Курськ, на батьківщину батька, де продовжив співпрацю з Академією Наук як позаштатний працівник.1930-го — другий арешт у горезвісній справі Спілки визволення України. За вироком суду йому присудили 3 роки концтабору, які згодом замінено на адмінзаслання до Сиктивкара. У 1938 році відбувся третій арешт. На волю вийшов у 1940-му.
У березні 1940 року створює бюро Всеукраїнської спілки сільськогосподарської кооперації й долучається до Української Національної Ради. Пише і видає листівки «До збройної боротьби!» і «Злочини німецьких загарбників на Україні», публіцистичні праці «Україна — колонія Москви», «Покладаймося на власні сили», «Колектив як засіб поневолення українського селянства» та інші. Восени 1943 року переїздить до Львова.
Долучився до підготовки програмних документів УГВР, які були остаточно затверджені 10 червня 1944 року: Універсал, Платформа, Устрій. Назву «Універсал» запропонував саме Осьмак, щоб провести історичну паралель з універсалами гетьманів і Центральної Ради. З 11 липня 1944 року поблизу лісництва в селі Сприня, біля підніжжя гори Виділок на Самбірщині, протягом п’яти днів відбувався Великий збір УГВР. Після дебатів затверджено, крім програмних документів, присягу вояка УПА. Осьмак отримав псевда «Марко Горянський», «Гірняк». «Наша мета — Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях. Наш шлях — революційно-визвольна боротьба проти всіх займанців і гнобителів українського народу. Будемо боротися за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі. На вівтар цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя». Це — слова присяги, яку склав Президент УГВР Кирило Осьмак. Як писав потім командувач УПА Роман Шухевич: «Глибока тиша запанувала на залі нарад, коли голова президії УГВР став перед головою Великого Збору УГВР, поклав руку на український державний герб та почав повторювати слова присяги. То присягав президент України перед усім українським народом». На основі архівних джерел історики встановили повноваження очільника УГВР. «Президент мав репрезентувати УГВР перед зовнішнім світом. До повноважень входили скликання і закриття Великого Збору УГВР, ведення засідань Президії і головування на конференціях УГВР, затвердження за поданням Голови генерального Секретаріату УГВР генеральних секретарів з окремих справ, затвердження за поданням генерального Судді двох членів генерального Суду, а на подання генерального Контрольного — двох членів Контрольної Колегії. Президент мав також затверджувати закордонних делегатів УГВР, а також приймав присягу від членів Президії, Голови генерального Секретаріату, генеральних секретарів».
Кирила Осьмака заарештували сталінські органи безпеки та присудили 25 років ув’язнення. Помер у віці 70 років, 16 травня 1960 року у російській тюрмі-катівні «Владімірскій централ», де утримували особливо небезпечних для СССР в’язнів. Був похований біля мурів тюрми під номером 5753, і тільки у 2004-му перепохований у Києві на Байковому кладовищі.
Майбутній віце-президент УГВР і діяч ОУН Федір Вовк
народився 1903 року у селі Очеретувате (нині належить до Семенівської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області). Федір Іванович на початку Другої світової жив у Нікополі. До приходу німців він працював директором школи, а під нацистською окупацією — головним агрономом земельної управи Нікопольської округи.
Влітку 1941-го року в регіоні з’явилася похідна група ОУН (б), до складу якої увійшов Федір Вовк. Він став керівником ОУН на Нікопольщині, почав розбудовувати підпільну мережу, яка нараховувала близько 100 членів. Як посадовець місцевої управи він подавав німецькій адміністрації занижені цифри збору врожаїв, аби приховані рештки розподілити між людьми. Підробляв документи і рятував від примусового вивозу на роботу до Німеччини. Коли почалися переслідування євреїв, Федір Вовк разом з дружиною врятував родину своєї колишньої колежанки вчительки Сари Бакст. Уже після смерті свого рятівника Сара дала свідчення для інституту «ЯдВашем» в Ізраїлі, спеціальна комісія у 1998 році визнала Федора Вовка та його дружину Праведниками народів світу. Комуністичні спецслужби намагалися тримати у своєму фокусі Федора Вовка, зокрема у «Довідці про стан боротьби з учасниками оунівського підпілля» станом на жовтень 1953-го йшлося про «розшук видатного українського націоналіста Вовка Федора, який у 1943 році з сином Вадимом та дружиною утекли в Західну Україну…».
З наближенням радянських військ до Нікополя Вовк вирушив на Галичину. 1944-го року його обирають віце-президентом Української головної визвольної ради.
За дорученням українського підпілля Федір Вовк виїхав до Словаччини, згодом до Німеччини. В еміграції він редагував часописи, має близьке спілкування зі Степаном Бандерою. У цей час Федір Вовк більше відомий на псевдо «Іван Вовчук» живе у Мюнхені і за документами на це ім’я у 1950-му році емігрує до США.
Протягом двох термінів був Головою політичної Ради (Українського Конгресового Комітету Америки). Оприлюднював правду про колоніальну політику московського керівництва КПРС і СРСР щодо України через численні статті, доповіді, виступи. А ще докладав зусиль до об’єднання всіх угруповань української громадськості за кордоном.
14 травня 1979 року після важкої хвороби віце-президент УГВР Федір Вовк (Іван Вовк) помер і був похований через три дні поблизу Піттсбурга (США) на українському цвинтарі Святої Трійці. На могилу полтавця Голова ОУН Ярослав Стецько поклав грудку землі з Канева, з могили Кобзаря.
Катерина Мешко — діячку ОУН і членкиня УГВР
Діячка УГВР і ОУН Катерина Мешко (псевда «Озерська», «Верещак») народилася 1913 року в Старих Санжарах на Полтавщині (нині це село належить до Новосанжарської селищної територіальної громади Полтавського району).
Члени її родини були нащадками козаків, свідомими патріотами України, тому й стали жертвами більшовицького режиму. Старший брат матері — політичний діяч Олександр Янко, депутат Центральної Ради УНР, розстріляний НКВД у 1938 році. Батьки відійшли від хліборобства та стали купцями і підприємцями в Старих Санжарах. Батько був діячем Української автокефальної церкви (УАПЦ). Розстріляний чекістами в рідному селі навесні 1921 року, а старший брат Євген невдовзі загинув у повстанських лавах місцевого отамана Івана Біленького. Сестра Оксана Мешко — дисидентка, багато разів арештована та етапована таборами за проукраїнську діяльність.
Після розгрому родини Катерині довелося виїхати до Харкова, жити й навчатися у дядька, де й закінчила п’ятирічку. Опісля переїхала до сестри Оксани в Дніпропетровськ (нині м. Дніпро), навчалася в середній школі. На Січеславщині (тимчасова, досі недекомунізована назва — на Дніпропетровщині) особисто бачила ліквідацію російськими більшовиками УАПЦ, колективізацію сіл та Голодомор-геноцид. Згодом працювала токаркою на металургійному заводі в Дніпропетровську, навчалася на робітфаку.
1937-го виїхала в Москву, де закінчила електромеханічний інститут МЕМІІТ, а коли в 1941 році повернулася до Дніпропетровська, була прикро вражена хаотичним відступом Червоної Армії з міста і масштабною переправою німців через Дніпро.
Опинившись у німецькій окупації, Катерина дивом уникнула перших арештів та розстрілів ОУНівців-мельниківців та інших свідомих українців німецькими гестапівцями. Згодом вона почала працювати в обласній управі, а потім вступила в бандерівську ОУН (б), яка діяла підпільно на строго конспіративних засадах. 1942 року очолила обласний провід ОУН у Ворошиловграді. Водночас допомагала референту пропаганди крайового проводу Південно-Східних земель Омеляну Лоґушу. З ним згодом одружилася. Опісля була провідницею ОУН Криму. У 1943 разом з Омеляном Лоґушем перебралася на Волинь, працювала в крайовому проводі. В листопаді 1943 року організувала Першу конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії в селі Будераж Здолбунівського району на Рівненщині.
Олег ПУСТОВГАР, регіональний представник УІНП в Полтавській області (за матеріалами офіційного сайту УІНП та книги «Вояки Української повстанської армії родом з Наддніпрянської України. Книга перша»)
