Розмір тексту

До 120-річчя українського націоналіста й праведника народів світу Івана Вовчука (Федора Вовка)

Професор Іван Вовчук, (Федір Вовк, псевдо — Голубенко), віцепрезидент УГВР
Професор Іван Вовчук, (Федір Вовк, псевдо — Голубенко), віцепрезидент УГВР

Думка з приводу появи майбутніх нових книг: «…Новітній націоналізм є отою новою релігією, що на наших очах зводить рішаючий, безоглядний та геройський бій за виключне право формувати обличчя світу, за виключне право творити життя…»

2023-ий рік… — 23-ій рік третього тисячоліття нашої цивілізованої ери… — Але в центрі Європи не вщухає кривава й жорстока війна, розв’язана минулоріч путінською імперсько-азійською московщиною супроти українського народу й нашої Незалежної Держави, на нашій землі точиться безкомпромісовий бій за існування української нації. 2023-ий — суворий по-воєнному рік — до того ж ювілейний… Патріотична й національно-свідома громадськість на материку, зважаючи на виняткові обставини повномасштабної війни, поки що не на державному рівні, — відзначає два вимовні ювілеї — 140 років від дня народження політичного діяча філософа, ідеолога українського інтеґрального націоналізму Дмитра Донцова та 120-річчя полтавця з походження Івана Вовчука (Федора Івановича Вовка) — українського громадського й політичного діяча, віцепрезидента підпільного українського парламенту УГВР, члена Проводу Закордонних Частин ОУН й довголітнього очільника Організацію Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ).

Згідно з матеріалами відкритих джерел, — Іван Федорович Вовчук, (правдиве ім’я, прізвище та по-батькові — Федір Іванович Вовк) народився в бідній селянській родині Івана Васильовича і Марії Захарівни Вовк. В 1926 року закінчив Харківський університет і працював співробітником Науково-дослідного інституту рослинництва в Харкові. Потім працював головним зоотехніком радгоспу «Ґіґант», директором школи на Харківщині. Влітку в 1936 р. він переїхав з родиною в м.Нікополь.

Вовк Федір — директор школи у довоєнному Нікополі
Шкандель, пані Єлизавета, перша дружина Федора Вовка

Його дружиною була Єлизавета Максимівна Шкандель, 1902 року народження, за фахом педагогиня, і син Вадим, 1926 р. народження. Федір Вовк був призначений директором новозбудованої СШ №9. Під його керівництвом був організований навчально-виховний процес і позашкільна робота на високому рівні. У середині вересня 1941 року, після відступу совєцьких військ від Дніпра, німецьке військове командування в Нікополі почало формувати міське та районне управління з числа місцевих жителів. Майже одночасно в місто проникли члени Південної Похідної групи ОУН-Б Климишин Микола і Целевич-Стецюк Уляна (з дому — Дида). Вони вже знали з розповідей вчителів, які проживали в Західній Україні, а до війни відвідували Нікополь. Вони розшукали його і запропонували влаштуватися на роботу до Нікопольської районної управи на посаду керівника сільгоспуправи. У жовтні 1941 року Федір Вовк брав участь у створенні Нікопольського осередку «Просвіта» імені Тараса Шевченка та його діяльності до літа 1942 року, коли Товариство було заборонено німецьким ґебітскомісаріатом.

Директор школи Федір Вовк з учнями та вчителями Нікопольської школи №9 (Січеславівщина). Світлина поч. 1940-их років

Федір Вовк створив таємний осередок Організації Українських націоналістів. Нікопольська окружна організація мала завдання проводити на Нікопольщині підпільну, організаційну та агітаційну діяльність за ідею Української Самостійної Соборної Держави. Федір Вовк був Нікопольським районним (тереновим) провідником ОУН (р) і підтримував зв’язок з Нікопольським окружним провідником ОУН (р) «Тиміш» і крайовим провідником ОУН (р) Південно-східних Українських Земель в Січеславі (Дніпропетровську) (тепер — м.Дніпро) Василем Куком (він же — «Леміш», «полковник Коваль»). Маючи можливість відвідувати села та громадські господарства Нікопольського ґебітскомісаріату, Федір Вовк під час організації посівних кампаній і збору врожаю, залучив до таємної антинімецької діяльності десятки нікопольців. У складі осередку ОУН, який він очолював, було до 40 чоловік. Федір Вовк сприяв створенню восени 1941 року Нікопольської аґрошколи, де навчалося до 300 юнаків, організував виробництво сільськогосподарської техніки для обробки землі в промисловій артілі, за допомогою спільників таємно приховував частину хліба для населення, сприяв переховування молоді від вивезення до Третього Райху (Німеччини). За свідченнями членів ОУН (р), Ф.І.Вовк був заарештований ґестапо за підозрою в саботажі, але після тортур вчитель був відпущений. Під час проведення німецької зондеркомандою винищення єврейського населення Нікополя восени 1941 р., Ф.І.Вовк разом зі своєю дружиною Є.М.Шкандель і вчителькою М.П.Мізіною врятували від розстрілу вчительку Сару Бакст, її матір і двох синів, їх переховували певний час в Нікополі, а потім організували перевезення в безпечне місце.

6-Праведники світу — Федір Вовк (Іван Вовчук), Марія Мізіна, Єлизавета Шкандель. — Світлина з ресурсу Яд-Вашем (Ізраїль)

У 1998 році Національний інститут «Яд Вашем» в Ізраїлі присвоїв Ф.І.Вовку, Є.М.Шкандель, М.П.Мізіній звання «Праведники народів світу». У жовтні 1943 року у зв’язку з викриттям німецької службою безпеки підпілля ОУН в окупованому німцями місті Нікополі, Ф.І.Вовк з сім’єю та групою молодих членів ОУН виїхали під виглядом біженців в Західну Україну. Під час перебування на Галичині Ф.І.Вовк підтримував зв’язки з керівництвом ОУН на Українських Землях, командуванням УПА, Ініціятивним Комітетом для створення представництва українського народу УГВР (очільник — Лев Шанковський). Він отримав псевдо «Іван Федорович Вовчук», який мав до кінця життя. — Іван Федорович Вовчук «Голубенко) брав участь в організації та проведенні 11-15 липня 1944 р року першого Великого Збору Української Головної Визвольної Ради (УГВР: Кирило Осьмак — президент, Василь Мудрий — перший, доктор Іван Гриньох — другий, Іван Вовчук — третій віцепрезиденти, Роман Шухевич («Роман Лозовський) — Голова генерального секретаріяту, він же був вже на той час командувачем УПА. Великий Збір УГВР затвердив Присягу вояка УПА та інші документи. УГВР мало своїм завданням керувати всією Національно-визвольною боротьбою українського народу, представляти верховний політичний центр усієї України та українців за її межами. У серпні 1944 року переходить на територію Словаччини. Звідси, після Словацького національного повстання — на територію Третього Райху (Німеччини), де проживав у важких матеріальних умовах.- Взимку 1945–1946 рр. І.Ф.Вовчук перебував у таборі Карлсфельд, неподалік баварської столиці Мюнхену (Західна Німеччина). Виконуючи доручення ОУН, працював редактором часопису «Визвольна політика». У лютому 1946 року членами ОУН під керівництвом Степана Бандери був створений Закордонний Центр ОУН, а пізніше — й Закордонні Частини ОУН, членом Проводу яких став І.Ф.Вовчук. Він був також кооптований до Провіду ЗЧ ОУН. Іван Вовчук в 1946–1949 рр. був також у складі Закордонного Представництва УГВР (ЗП УГВР). На доручення Проводу ЗЧ ОУН І.Ф.Вовчук в 1949-1950 рр. перебував на посаді Голови Центрального Представництва Української Еміґрації у Західній Німеччині (ЦПУЕН), брав участь в роботі редколеґії мюнхенського тижневика «Українська трибуна». Тут, на чужині, він розшукав свого сина Вадима. У 1946 році померла дружина Ф.І.Вовчука Єлизавета Максимівна Шкандель під прибраним прізвищем Марії Вовчук.

Вовчук, проф.Іван — Голова ООЧСУ, — (світлину надав Лозинський, д-р Аскольд, Н.Й., ЗСА)
Вовчук (Вовк Федір)

У 1950 році за завданням Проводу ЗЧ ОУН І.Ф.Вовчук перебирається до ЗСА (США). Він став редактором газети «Національна трибуна» (1950-1952), а від 1953 року очолював ООЧСУ, як Голова її Головної Управи. При цьому він залишався членом Проводу ЗЧ ОУН Степана Бандери. — І.Ф.Вовчук також очолив видавництво «Вісник» й однойменний журнал, через який проводив інформаційну роботу серед українців діяспори та громадян іноземних держав про стан в окупованій совєтами Україною та боротьбу націонал-визвольного руху за її Незалежність.

Головна Управа ООЧСУ, 1954 рік. — По центру в першому ряді сидить Голова проф. Іван Вовчук
Іван Вовчук (сидить в темному, перший ряд) серед капели українських бандуристок в Америці (ЗСА), — світлина, ймовірно, 1960-их років
Вовчук, професор Іван (стоїть у першому ряді по центру) серед СУМ-івців у ЗСА

Він був автором багатьох наукових та аналітичних статей в українській пресі й сприяв виданню багатьох творів ідеологів українського націоналізму у «Віснику ООЧСУ». — І.Ф.Вовчук брав участь в організації та проведенні багатьох масових суспільно-політичних акцій: 20-річчя Великого Голодомору в Україні (1953), 100-річчя народження Івана Франка (1956), 300-річчя перемоги української й татарської армії над московитським військом під Конотопом та ін. — У жовтні 1959 року брав участь в похоронах Провідника ЗЧ ОУН Степана Бандери, підступно вбитого в Мюнхені аґентом МҐБ СССР Сташинським. — Протягом двох термінів був Головою політичної Ради Українського Конґресового Комітету Америки (УККА). У 60-70-х рр. XX століття професор І.Ф.Вовчук прикладав зусилля в своїй політичній діяльності в двох напрямах: Розкриття колоніальної політики московського керівництва КПСС і СССР щодо України через численні статті, доповіді, виступи. Зокрема, характерним прикладом є його виступ на II Конґресі Світового Конґресу Вільних Українців (СКВУ) в листопаді 1973 року в Торонто перед більше ніж 1000 делеґатів з усіх країн української діяспори та інших.

Доповідь Івана Вовчука, виголошена на Другому Світовому Конгресі Вільних Українців (СКВУ), в Торонто, 1 листопада 1973 року (обкладинка брошури)
Маніфестація українців в Нью-Йорку (ЗСА), — третій з ліва крокує проф. Іван Вовчук
Керівники та чолові член ЗЧ ОУН — НН, НН, проф.Степан Ленкавський, НН, проф.Іван Вовчук

Консолідації всіх національно-політичних угруповань української громадськости за кордоном і відстоювання головного принципу ОУН: у боротьбі за самостійну Українську державу, спиратися на сили власного народу. Як член Проводу ЗЧ ОУН, він був найближчим соратником не тільки Степана Бандери, але й — Степана Ленкавського, Ярослава Стецька, співпрацював з пресовими органами ЗЧ ОУН «Шлях перемоги», «Гомін України», «Визвольний Шлях». — 14 травня 1979 року, понад 44 роки тому, після важкої хвороби професор Іван Федорович Вовчук (правдиве ім’я та прізвище– Федір Іванович Вовк), уродженець історичної Полтавщини, помер і був похований через три дні поблизу Піттсбурґу (ЗСА) (США) на українському цвинтарі Святої Трійці… — За цими короткими й скупими біографічними інформаціями виявляємо насичене, плідне, часто — небезпечне життя та кипучу діяльність українського патріота-державника, вірного сина України козацького роду, полтавця з походження св.пам. Федора Вовка, сина Івана.

32-Олександр Панченко при місці Вічного спочинку д-ра Дмитра Донцова, — Саут Бавнд Брук (ЗСА), — 2016-ий рік

Докладніші відомості про старшого сина Федора Вовка (Івана Вовчука) та Єлизавети Шкандель (Вовк) св.пам. пана Вадима (Вальтера) Вовчука тепер довідуємося із Некролоґу Вальтера Вовчука (2011) — Палм Біч Гарденс, Фльорида, Ню Йорк — The Journal News (legacy.com): «…Колишній житель Патнем-Веллі Вальтер (Вадим) Вовчук помер †23 березня 2011 року в Палм-Біч-Гарденс, Флорида. Він народився 7 липня 1924 року в Нікополі, Україна, в родині Федора та Єлизавети Вовків. Навчання Вадима в школі №9 було перервано в 1941 році нападом нацистської Німеччини на совєцький союз. У підлітковому віці він приєднався до українського руху опору, боровся проти нацистської, а згодом проти радянської окупації. Кінець Другої світової війни застав Вадима в таборі для переміщених осіб Ді Пі у Реґенсбурзі, Західна Німеччина, в американській зоні. У Реґенсбурзі Вальтер навчався в коледжі, грав у більярд з американськими солдатами та познайомився з Марією Животченко. Вальтер (Вадим) і Марія одружилися в Реґенсбурзі, Західна Німеччина, 13 травня 1948 року. Його мрія еміґрувати до Сполучених Штатів (ЗСА) здійснилася у вересні 1949 року, коли Вальтер і Марія прибули до Бостонської гавані на борту транспортного корабля, що повертався з Европи. У 1959 році його найняв на посаду початкового рівня Волтер Г. Легге, засновник Walter G. Legge Co., у Пікскіллі, стейт Ню Йорк. Робота Вальтера для пана Леґґа проходила від початкової ланки до хіміка та керівника заводу. Уолтер пішов у відставку з посади президента та генерального директора Walter G. Legge Co. — У 1998 році в ізраїльському консульстві в Ню Йорку Вальтер був удостоєний честі прийняти медаль Яд Вашем і почесну грамоту, присуджену посмертно його батькам Федору та Єлизаветі Вовкам як «Праведникам народів світу». Під час Великого особистого ризику родина Вальтера врятувала та дала притулок єврейській родині від неминучої страти з боку нацистських окупаційних військ у Нікополі під час Другої світової війни. У Вальтера було багато інтересів. Він любив садівництво, обробку дерева, підводне плавання, катання на човні та подорожі. — У нього залишилася Марія Вовчук, його дружина, з якою він прожив 62 роки. Залишив трьох дітей Ігоря Вовчука (сл.п.), Любу Шукерс та Елізабет Бауер; та 4 онуки. Онуки: Ігор (сл.п.), Люба, Ліза, Юрко, Борис, Зеновий.

Подружжя Вовчуків
Іван Вовчук, Лідія Вовчук, зі своїм сином Андрієм Вовчуком

Молодший чин Федора Івановича Вовка (Івана Вовчука) та його другої дружини Лідії (з дому — Михайлишин, з роду Радзикевичів I Пясецький) (*31.12.1919-†13.09.2002) св.пам. Андрій Вовчук (*22 березня 1948 року — †23 жовтня 2022 року) — народився 22 березня 1948 року в таборі для переміщених осіб поблизу Мюнхена, Західна Німеччина. Bін еміґрував до ЗСА (США) на початку 1950-х років, коли вони змінили прізвище на Вовчук. Його схильність і інтерес до дизайну машин значно сприяли його прогресивному зростанню в організації, запровадивши численні ключові запатентовані інновації та вдосконалення систем. Він закінчив свою кар’єру інженером-консультантом, обслуговуючи клієнтів капітального обладнання, випробувань і систем виробництва електроенергії. На додаток до своїх досягнень інженерного дизайну, Андрій був майстром економічного розвитку «Шість сиґм» і створив провідну структуру впровадження під назвою «Прискорені зміни на користь» (ACG). В останні роки життя Андрій разом із трьома синами працював над просуванням оборонних інновацій США (ЗСА) в Інституті цивільно-військових інновацій (CMI2). Ця інноваційна некомерційна організація отримала значну користь від його широких знань й досвіду постійного вдосконалення. Його трудова етика, цінності та любов до української культури та спадщини, які він прищепив своїм дітям, є постійним натхненням для роботи Фундації «Вовк». Андрій (Ендрю) Вовчук несподівано помер 23 жовтня 2022 року у своєму будинку в Кері, стейт Північна Кароляйна (ЗСА).

Родина Вовчуків за океаном у ЗСА

Про св.пам. Івана Вовчука я почав писати ще від кінця 1990-их років, у своїх книгах: «Українська Головна Визвольна Рада» (Велика-Багачка — Лохвиця, 2000), «Микола Лебедь. Життя, діяльність, державно-правові погляди» (в-во «Кобеляки», 2001), «Мирослав Прокоп. Нарис політичного портрету» (в-во «Гадяч», 2002), як також так чи інакше згадував проф.Івана Вовчука, здебільшого як віцепрезидента УГВР, у своїх пізніших книгах — «Українська Головна Визвольна Рада. — ГС ЗС УГВР — ЗП УГВР — Середовище УГВР. Документи, інформації, словник імен (2002), «Організація Українських Націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення. Науково-популярний нарис» (2003), «Українська Головна Визвольна Рада. — ГС ЗС УГВР — ЗП УГВР — Середовище УГВР. Правно-політичний аспект» (2004), «Краєві позиції та фінанси ОУН і УПА. Допомога українським політв’язням» (2006), й, зрештою, — у своїй крайній книзі у цій царині п.н.»Український демократичний націоналізм в минулому, дії, персоналіях та історичній перспективі. — Постаті і портрети: ЗП (Середовище) УГВР — ОУН за кордоном. Нариси, статті, рефлексії, есе» (2018).

Майже 25 років тому, передмовлюючи мою першу книгу «Українська Головна Визвольна Рада» (1998), інший член-засновник та член Президії УГВР Мирослав Прокоп (*1913-†2003) зазначав, що «…особлива вартість праці Олександра Панченка в тому, що він розглядає Українську Головну Визвольну Раду не тільки як верховне політичне керівництво організованої визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни, отже, як формацію революційного типу, про що вже існує деяка література, — але передусім як структуру державно-правного характеру і визначує її місце в історії держави і права України 20 століття, — а цей аспект УГВР досі досліджений дуже мало…. — Конкретно автор аналізує історичні передумови постання УГВР, юридичні принципи її творення, організаційну побудову, її устрій і плятформу, її місце серед діючих українських сил, її подібність і відмінність в порівнянні із її попередниками періоду української демократичної революції 1917 й наступних років та часово ближчими формаціями, як екзильний уряд УНР і його Українська Національна Рада, Українське Тимчасове Правління 1941 року, УНРада 1948 року…».

0-Так може виглядати майбутня книга на пошану Івана Вовчука (Федра Вовка)

Щойно мені стало відомо з перевірених джерел, що в одній із великих міжнародних видавничих фірм, готується до друку книга з робочою назвою «Іван ВОВЧУК (Федір Вовк) — український націоналіст, праведник народів світу, людина й борець за волю. — Постать на тлі Доби визвольних змагань». Це про нього Голова Проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН) (б) — (ЗЧ ОУН) Ярослав Стецько, який говорив, що «…Незабутній був полум’яним патріотом, людиною глибокої думки, небуденним інтелектуалом, непересічним знавцем революційно-визвольних процесів в Україні й в російській імперії. Він був гордістю революційної ОУН. Його праці для підпільної України, як теж для інтелектуальної української еліти знаходили глибокий відгомін серед патріотичних кіл України. Його головна, ширшим колам невідома, творчість була скерована довгі роки, у плянах Проводу ОУН, на відтинок ідейно-політичного бою проти російського імперіялізму і комунізму в Україні й в цілій імперії. Своїми есеями і статтями він завдавав дошкульних ударів большевицькому окупантові, російським наїзникам. …Це була велика і многогранна індивідуальність. Непересічний націоналістичний суспільно-політичний діяч, незвичайно передбачливий ум, який інколи у своїх проєкціях, задумах і плянах випереджував своїх співпрацівників. …Був високої якости пориваючим промовцем і вдумливим аналітиком світово-політичних — процесів і значення місця в них України, як революційної проблеми світу. — Це був гордий націоналіст-революціонер, який ніколи не схилив прапора революційної ОУН. Як жив скромно, так і відійшов з цього світу з таким же своїм останнім бажанням — поховати його скромно близько своїх Рідних. Він відійшов у вічність до своїх Друзів Романа Шухевича і Степана Бандери, ідеям яких остався вірним до останнього свого віддиху…». — «…Генерал політичної самостійницької думки. Політичний письменник-аналітик. Видатний журналіст і редактор багатьох видань. Талановитий промовець. Гідний син козацького Вовчукового (українського!) роду; якому ніколи не буде переводу! Як він сам казав — „Вовкового роду“. — писав український письменник, поет, громадський діяч на еміґрації Леонід Полтава (Пархомович), -Ми багато його читали. Але не менше читала і буде читати Нескорена Україна, для якої він, на доручення Проводу Революційної ОУН, писав окремі праці. Москва, крім лайки — нічого йому не могла протиставити. Немов досвідчений хірург, він розтинав кожний московськобольшевицький з’їзд, кожне рішення імперської КПСС, виводячи на чисту воду кожний черговий підступ окупанта нашої Батьківщини. Вихідною точкою була завжди Україна, і власне через неї він бачив комплекс світових проблем. У вільній Україні будуть надруковані, його аналітичні праці, а тепер вони виконують свою роботу і в машинописі. — За кордоном статті сл. п. проф. Івана Вовчука легко знайти в багатьох числах журналу „Визвольний Шлях“, „Вісник ООЧСУ“, який він довший час редаґував, у „Шляху Перемоги“, в газетах „Українському Народному Слові“, якого також був редактором, і в „Національній Трибуні“ (1950-52 рр.), яку тахож редаґував. Не раз на велелюдних здвигах і злетах під розпеченим сонцем; частина людей мандрувала із площі ген у затінок дерев. Та ось хвилею ішло між народом: „Козак, наш козак буде промовляти!“ — і йшли люди під нестерпне сонце, ставали щільними лавами перед трибуною, ловлячи кожне слово тієї спокійної, мудрої принципової людини…».

Чоловий діяч українського націоналістичного підпілля з рамени ОУН (б) на Донбасі в часі Другої світової війни, Голова Середовища УГВР, мій давній приятель св.пам. Євген Стахів (Волдвік, ЗСА), зазначав: «…Нашим духовним лідером мав бути Іван Вовчук — член УГВР, за фахом учитель, колишній директор десятирічки, здається, в Нікополі… На початку Бандера погодився бути членом Української національної ради. Делеґацію до УНРади бандерівського крила очолював Іван Вовчук…». — Професор Василь Омельченко з Українського Конґресового Комітету Америки, наголошував: «…Славної пам’яті проф. Вовчук так вірно служив святим ідеям боротьби за українську державну незалежність — усе своє життя — спочатку на Україні, а потім на еміґрації….Ціла українська еміґрація втратила людину, яка віддала себе цілком справі українського національного визволення в боротьбі з поневолювачами України. Цю втрату не можна заступити, бо проф. Вовчук підходив до справи української національної боротьби, маючи добру науково-ідеологічну зброю…».

Онук Юрій

Я писав якось, що в історичному місті Полтаві якраз у рік 120-річчя від дня народження було названо вулицю на честь Івана Вовчука (Федора Івановича Вовка). — Однак, як виявилось, приблизно в цей час на теренах Північної Америки, у ЗСА, було створено фундацію «Vovk Foundation (www.vovkfoundation.org)», засновниками якої стали Юрій, Борис та Зеновий Вовчуки. — Серед статутних завдань Фонду Вовків є, серед іншого, — надання можливостей студентам, підприємцям, інженерам та науковцям підвищити стипендію та працювати в умовах невиправданого та дикого вторгнення в Україну московських терористів, збирати кошти для відшкодування величезних матеріальних втрат промислової, наукової та освітньої інфраструктури, поширювати відомості про Україну, її історію й культуру та про український націоналізм. — У одному із пресрелізів «Vovk Foundation» зазначається: «…Нам випала честь бути визнаним протягом вихідних ТОП-100 підприємців США з українським походженням на зірковому заході в Ню Йорку…»

Й насамкінець. — Відзначаючи у 2023-ьому по-воєнному суворому році два вимовні ювілеї — 140 років від дня народження політичного діяча філософа, ідеолога українського інтеґрального націоналізму, уродженця тимсовово окупованого рашистами Мелітополя Дмитра Донцова та 120-річчя полтавця з походження, який працював у Нікополі на Січеславщині Івана Вовчука, пригадався мені вислів Дмитра Штикала, коли він прямо сказав про те, що «…націоналізм є релігією, при чому релігією такого ж масштабу і такого ж характеру, як християнство…». Власне зміст багатьох праць Д.Штикала — це співвідношення між націоналізмом й християнством, можливість на певних умовах союзу між ними, — він писав: «…Хрест і меч — символ церкви і нації! Хрест — що є мечем, меч — що є хрестом! Хрест меча — ось гармонія і синтеза християнізму й націоналізму! Під цим знаком й Україна йде назустріч своєму Завтра. Іде назустріч своїй історичній долі, своєму історичному післанництву (місії). Це історичне післанництво України — це і є на сумежі Заходу і Сходу, на пограниччі двох світів — творити нове життя…».

Св.пам. Івана Вовчука (Федора Вовка), якого з-поміж нами немає понад 44 роки, дійсно можна віднести до числа незламних Борців за Українську Незалежність, Самобутність, Собоність й Окремішність до провідних носіїв ідей Самостійности та Державности України у ХХ-ому столітті, Людей мужнього чину зі славної коґорти членів революційної ОУН, які своєю кров’ю здобували Волю і Державність нашого народу. — Думається, що ця теза буде визначальною й у майбутній книзі з нагоди прийдешнього 120-річчя від дня Його народження, яке Воююча Україна буде відзначати 18 вересня 2023-го року Божого в тяжких умовинах повномасштабної війни нашого героїчного народу проти світового зла — московщини, у такій кривавій, але в перспективі точно переможній боротьбі за існування української нації, одним із чолових представників якої був незабутній полтавець з походження, один із провідників українських націоналістів-революціонерів й праведник народів світу

Олександр ПАНЧЕНКО, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області*

*Переважна більшість світлин походить із родинного архіву панства Вовчуків (Вовків) (ЗСА)

Національна пам’ять

Редактор проекту: Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті

983

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему