«Війна — це не тільки з автомата стріляти. Війна — це все. Абсолютно все», — Герой України Іван Чорний

З 20-річного віку Іван проживав у Вроцлаві, Польща. Мав карту побуту, працював на заводі, грав у місцевій аматорській футбольній команді. Будував плани на майбутнє: з простого робітника став майстром. Поїхав за кордон, зізнається, не стільки заради заробітку, скільки заради подорожей. Так, 14 березня 2022 планував романтичну подорож зі своєю дівчиною до Парижу. Та 24 лютого все перекреслив дзвінок від племінниці: «Почалася велика війна!».

— Я не роздумував. Спакував наплічник, поміняв кошти, закупив продукти для своєї дівчини, проплатив житло на декілька місяців, щоб до неї могли приїхати з України рідні з дітьми. На роботі звістку, що я їду, сприйняли нормально, швидко розрахували, виплатили все. Поїхав на вокзал. Тоді були скасовані всі рейси. Ми з моїм другом Максом, з яким навчалися разом в інтернаті ще, вибиралися в Україну практично порожнім автобусом. Друзі та родичі мені дзвонили і намагалися відмовити від повернення. Тоді я просто вимкнув телефон.

До рідного села Велика Рублівка на Котелевщині Іван добирався кілька діб. Побачився з рідними та наступного дня вирушив до найближчого територіального центру комплектування. Там здивувалися — бо з рідного краю Іван поїхав призовником, щойно пройшовши приписку.

Як і всі, відстояв чергу під ТЦК та коли потрапив усередину і подав документи, попри очікування, не одразу був записаний до війська. Бо не мав взагалі не лише досвіду військової служби, але й і жодних знань з цієї теми — ніколи до того зброю в руках не тримав. Два тижні не було звісток від ТЦК, але хлопець був зайнятий: разом з місцевими будували блокпости, носили пісок, укріплювали.

А потім разом з другом поїхали до Полтави, прямо в розташування 116-ї окремої бригади територіальної оборони, куди й мобілізувалися.

Їх взвод навчали якісно та регулярно, підкреслює воїн: на полігоні вправлялися з різним озброєнням — крім особистої зброї стріляли з гранатомета, та різних кулеметів, навчилися їх розбирати та збирати. У вільний від нарядів час вчилися переміщуватися, вивчали інженерну справу та тактичну медицину. Найголовніше, що було бажання вчитися та опановувати важливі навички, наголошує старший солдат.

У січні 2023 року надійшов наказ висуватися на Донеччину.

— Були чутки про виїзд на Бахмут, і я зарахувався до цієї розвідувально-тактичної групи. Не одразу попав на першу лінію, у мене там перші пару днів свої задачі були. А потім зайшли в Парасковіївку, і там я познайомився з «Васильком». Це командир інженерної роти — він просто найкращий. Відібрав п’ять чоловіків, і для мене велика честь, що я потрапив у ту п’ятірку. Я на це дивлюсь, як виклик — я ж мужчина.

Село тоді було в сірій зоні, група заїжджала по дорозі, яку прострілював ворожий танк. Залетіли швидко, ледь встигли вискочить з броні, як вже попали під мінометний обстріл.

Захисник зізнається: було страшно усім. Однак, був впевнений у собі, адже добре навчався, і ніколи не втрачав мотивації.

— Я приїхав у перші дні, аби захистити рідних, і от вийшло так, що поїхав на Бахмут. Я став на цей шлях, який треба до кінця йти. Я б не міг, аби моя сестра, рідні взагалі, читали, що я налажав. Тут уже треба бути мужчиною, навіть в такій ситуації важкій.

Іван розповідає, що комроти «Васильок» був на «нулі» разом зі своїм підрозділом. І всі рішення приймав, перебуваючи разом зі своїми солдатами. Хоча, зізнається воїн, у соцмережах колись йому писали, що такого бути не може, щоб командир був не в штабі десь, а на позиціях.

— Коли починають казати, що «я не йду воювати, тому що командири сидять десь в штабах, а солдатів за людей не вважають», і кудись там наосліп відправляють, я розповідаю про власний досвід і завжди кажу: командири відповідають за своїх людей. Але мене, наприклад, коли хтось кудись відправляє, я не боюся підійти, уточнити для чого, подивитись карту, відео або фотографії, щоб у мене були засоби зв’язку і все інше. А не просто сісти в машину і їхати, невідомо куди. Тобто, кожен сам відповідальний за своє життя і безпеку.

В Парасковіївці їх групі треба було пройти шість п’ятиповерхівок, щоб дістатися на позицію. Проходили цю ділянку зо три години. В небі висів ворожий дрон, коригував обстріли, а воїни пересувалися по черзі, перебігаючи з під’їзду до під’їзду.

Коли перебігали залізничні колії пощастило — не було жодного обстрілу. Вдосвіта дісталися на позиції. За дві години по тому Іван змінив товариша на спостережному посту. Коли почався мінометний обстріл, воїни перемістилися у погріб.

— І з того моменту я зрозумів, що таке «нуль» і що таке взагалі війна. Уперше побачив ворога наживо, і це були найманці «Вагнера». У перший же день був мій перший стрілецький бій. Я тоді стріляв, а у них по мені не вийшло — я був спритніший.

Ту позицію Іван з побратимами утримували 12 днів. По черзі копали окопи — поки один відстрілюється, інший копає, а потім змінювалися.

На той момент село Парасковіївка було дуже важливим для наших Сил Оборони, адже за нею була дорога на Бахмут — транспортна артерія для війська. І дуже важливо було тримати цю дорогу під контролем.

Практично увесь час перебували в окопах, зізнається старший солдат. Бо для того, щоб змінитися і піти в погріб на відпочинок, треба було подолати відкритий простір, який прострілювався. Тому спали уривками прямо на позиції.

Воїн відзначає, що умови були важкі: температура коливалася близько нуля, вдень земля зі снігом перетворювалася на сльоту, а на ніч опускався мороз. Постійно мокрий одяг та взуття, від яких було холодно і які додавали ваги. Не було розуміння, коли прийде зміна.

— Про комфорт тоді взагалі ніхто не думав. Трималися всі завдяки колективу: просто жартували якось між собою. Служили разом з перших дів, все робили разом. Там взагалі всі красавчики, ніхто не нив, соплі не розпускав, усі просто робили свою роботу.

Коли тероборонівцям прийшла на зміну інша бригада, полтавські воїни організовано вийшли з «нуля». Іван Чорний вийшов без поранень. Контузій тоді не рахував — не усвідомлював, хоча й нудило та боліла голова. Але таке, каже, було в усіх, і ніхто не звертав на це тоді уваги — головне було виконати завдання та вийти. Командування подякувало воїнам, що добре виконали завдання.

Для Івана це було важливо, зізнається, бо переживав, чи зможе виконати все, чи не розгубиться у відповідальний момент — дуже боявся підвести хлопців.

— Коли вийшли, я нарешті вийшов на зв’язок з рідними, і за цими емоціями все взагалі відступило на другий план. Бо я їм сказав, що ми не в Бахмут поїхали, а в Сумську область щось там охороняти. Мене на зв’язку не було днів вісім. Рідні вже петицію хотіли писати. Коли зателефонував, було чути стрілкотню і вибухи, сестра не повірила, що я в Сумах. Довелося зізнатися, що під Бахмутом. На це сказала, шо як додому приїду, вона мене приб’є, — посміхається воїн.

Після виходу з Парасковіївки тероборонці мали деякий час на відновлення — відпочинок, ремонт техніки тощо. А потім знову повернулися на Донеччину: в район Авдіївки та Мар’їнки.

Іван майже чотири місяці виконував завдання на Мар’їнському напрямку в складі інженерної роти. Переважно, проводив мінування території. А ще від підлеглих командир вимагав постійного розвитку та самовдосконалення, тож воїн у свій вільний час навчився літати на дроні зі скидами.

Про саперну справу Іван говорить із захватом. Хоча зізнається: фізично важко. Бо треба, окрім засобів захисту, запасу БК та зброї, нести ще дві міни — а це близько 20 кг, і проходити пішки чималу дистанцію.

Під Мар’їнкою допомагав 72-й бригаді з мінуванням. Тоді багато ворожої техніки підірвалося на встановлених тероборонівцями мінах — що значно ускладнило просування противника на тому напрямку.

— В липні нам прийшла задача, нас терміново забрали з позиції на штурм в Авдіївку. Я в це не повірив взагалі — ну який штурм, думаю. Але окей — штурм так штурм. І так само командир поїхав з нами, шістьма солдатами. Той перший раз ми це зробили невдало, просто навіть не дійшли до якогось контакту, бо сильні обстріли були. Тоді чекали і перейшли на дрони –просто подивилися, як виглядає те, що треба робити. І краще було це все робити дронами і трішки заспокоювати саму ситуацію. Тоді хлопці загинули, якраз ми приїхали в перший день. Росіяни влучили в машину евакуації, у мене на очах пацани загинули. І десь місяці зо два я літав на дронах зі скидами.

Іван наполегливо тренувався літати: на відпочинок на два дні брав дрон і в селі на ньому вчився літати. Чіпляв гранату без запалу, клав шину, підіймався на 100 м і старався влучити в ціль. Згодом вже виїжджав на виконання завдань в район коксохіму і вже працював і як розвідка, і зі скидами.

Його наполегливість дала хороші результати: вдалося завдати ворогу суттєвих втрат. Зокрема, знайшов і спалив великий склад БК, потім вдалося виявити та знищити ворожу позицію АГС, яка тривожила побратимів.

На початку жовтня його групу перемістили на іншу ділянку — по інший бік терикона, в бік Красногорівки. Позиція розташовувалася в посадці, звідти більше тижня літав на дроні, а також ходив на мінування.

За 70 м від «нуля» разом з колегами поклали за два дні пів тисячі мін, чим, врятували багато життів побратимів. За два дні на мінах підірвалася перша російська техніка — танк і БТР. Потім Іван ходив на «нуль», довелося відбивати штурми разом з піхотинцями.

— А потім було 19 жовтня, один з найбільших штурмів Авдіївки на цю посадку, від терикона до нас заїхало 5 колон, здається, загалом близько 50 одиниць техніки. Перші 10 зайшли ранком. Частину знищила наша артилерія та дрони, три на мінах підірвалися. Я залишався далі в тих окопах, бо треба було відновлювати цю мінну лінію оборони. Вийшло, що я тоді був єдиним там сапером, хто ходив мінувати те поле. У мене було двоє помічників, але вони скоріше допомагали носити, ніж мінували.

Треба було вибігати, встановлювати міни — і все це під прямим стрілецьким вогнем. Найкоротша дистанція до позицій ворога на полі від посадки була 20 м.

Було декілька спроб штурму російських окопів — і розвідка приходила, і спецпідрозділ — але штурми були безуспішними. Бо у відкритому полі українські воїни одразу потрапляли під прямий стрілецький вогонь росіян.

— Дійшло діло до ночі, в мене була своя ідея, аби не просто йти в лоб, а їх відволікти, обманути і зробити все що треба. Запропонував в командиру, та до ранку рішення не було, а вже починало світати. Якби був ще штурм, то росіяни вже просто заїхали б у посадку, і ми тоді проти їх техніки нічого не зробили. Ми всі виснажені були, бо там два дні таких обстрілів і боїв було дуже важких, що там і фосфор був, усе летіло в ту посадку. І потім, коли зранку вже часу не було чекати, мені дали дозвіл.

Іван попросив аеророзвідників, аби вони дроном підлетіли максимально швидко і максимально низько опустились від крайніх позицій ворога. Це була чиста авантюра, зізнається, був розрахунок не те, що противник просто переключить увагу на дрон. І поки туди всі дивитимуться, солдат забіжить їм за спину.

— І в мене це вийшло! Поки вони дивилися на дрон, я вискочив з посадки і забіг їм в тил, впав у воронку і чекав, чи по мені не будуть вести вогонь. Потім піднявся, а вони вже на посадку дивляться. Підійшов ззаду і деяких буквально з двох кроків знищив, комусь гранату закинув. Серед тих, кого я знищив, ще снайпер був — на підтвердження забрав його СВД. Мене помітили, і в мене один не попав з 4 метрів, це є на відео з дрона. Потім почався обстріл, через пів години я таки замінував під прямим стрілецьким вогнем, бо далі залишались позиції поряд, які не встиг знищити.

Коли виходив, товариші допомогли, прострілювали позиції ворога, щоб ті не могли голову підняти.

Іван виходив у свою посадку, хапав міни, ішов кидав на поле — або повз чи лежав, і знову повертався. Йому навіть вдалося захопити полоненого та забрати з собою на свою позицію.

— Допитав його, бо було цікаво, скільки ще в полі, чи є поранені, хто вони і яка мотивація. А ще метрів на 200 вглиб їх території, стояв, здавалося, цілий БТР — ми захотіли його забрати. І, як казав цей полонений, там був всього лише один на охороні. Ми вирішили забрати техніку. Найшли Сашу — хлопчину, який уміє їздити, дочекалися сутінок і пішли. Я перший, за мною — полонений, якого я роздягнув до трусів, і за мною йшов Саша.

Домовилися між собою так: я підхожу максимально тихо і непомітно до техніки, бо я в тепловізор придивився, там нікого не було. Але все вийшло дуже добре, я підійшов тихенько, стукнув по цій техніці і почув, що там не один росіянин, вони почали переговорюватися.

В результаті, з БТРа, який виявився пошкодженим, витягли ще чотирьох росіян. Івана з товаришем врятувало те, що противних не зрозумів чисельність українців. Військовий почав імпровізувати: нібито віддавав команди підлеглим, щоб заходили ліворуч і праворуч. Росіяни повикидали автомати та вийшли назовні, каже воїн. Їх обеззброїли, зв’язали руки.

— Вони, коли дізналися, шо ми вдвох із Сашком і з нами роздітий полонений, офігіли. Ми теж трохи офігіли, коли дізналися, що це за підрозділ: 15-та окрема гвардійська мотострілкова бригада, так звані «чорні гусари» — дуже серйозні були. Єдині, хто в росії має статус «миротворчої». Вони звання гвардійської отримали у травні 2022 року після катування людей на Київщині і штурму Чернігова. Кацапи там сиділи — ховалися. Думали, що вони в тилу за 200 м від «нуля» в безпеці. Їм заборонили повертатися назад, бо були практично цілі. Тож вони намагалися облаштувати якісь позиції і чекали підкріплення.

Коли цих полонених вивезли, вони дали цінні свідчення — показали місця свого розташування та місце, де за Красногорівкою захована їх техніка. В результаті кількадесят одиниць ворожих бронемашин успішно вразили ЗСУ.

Одразу після успішного виконання операції Івана Чорного повезли у штаб, де командири батальйону та бригади дякували йому особисто. Пізніше отримав відео, на якому Головнокомандувач Валерій Залужний особисто подякував за виявлений героїзм. І вже 25 жовтня представив солдата до нагороди.

— Я робив це не заради нагороди. Тоді було розуміння, що якщо цього не зробити, у нас просто не було шансів. Коли я повернувся після цього, взагалі не розумів, як так вийшло, що залишився цілий: жодного ушкодження. Розумів, що це дуже важливо, але щоб так все вийшло… Я простий солдат, а мені дякує головнокомандувач, що це дуже цінно — звісно, мені це було приємно. Коли ішов у військо, не думав про нагороди чи славу. Для мене від початку було важливо лише, щоб ворог не дійшов до рідного дому, а були в кількадесят кілометрів — в Охтирці. Коли їх звідти вигнали, з’явилося розуміння, що рідні у відносній безпеці, все буде добре і все в порядку. А далі прагнув, аби хлопці, з ким служив, були цілі, здорові. І щоб просто закінчилася ця війна, бо це дуже страшно, а ще й гинуть і страждають зовсім невинні люди, цивільні.

Івану Чорному запропонували переведення у 10 окрему гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс». Встиг з’їздити на навчання, отримав сертифікати оператора БпЛА. Та після повернення в зону бойових дій отримав поранення.

Під час евакуації тяжкопораненого побратима поруч влучив снаряд з танка, осколок потрапив Івану в ногу. Важкопоранених залишили чекати підкріплення, хто мав легші поранення мав іти сам. І так Чорний сам вийшов під обстрілами та скидами на точку евакуації.

–Мене в Авдіївці поранили. Тоді дуже сильний натиск був, втрачені позиції, на яких я тримав оборону, треба було їх відбити. Не вийшло, інтенсивний обстріл був — артилерія і танк нас буквально рівняли з землею. Лікувався два місяці, наново вчився ходити. Лікарі сказали, що на штурми мені більше не можна. Але було дуже багато роботи, тому ще не раз ходив на штурми. А на початку березня мене забрали з позицій з дуже високим тиском.

Лікувався близько місяця, далі — три тижні психологічної реабілітації. Старший солдат пройшов ВЛК та отримав висновок про те, що може служити в тилових частинах або ТЦК та СП. Зараз перебуває у відпустці — удруге за два з половиною роки, та шукає можливість повернутися до рідної частини.

— Сказали шукати відношення в тилову частину. Але я себе в тилу не бачу. Прошу, щоб у 116-й мені зробили відношення і я повернувся назад до хлопців. Думаю, можна буде виконувати якусь корисну роботу і поєднувати це з лікуванням. Після тих всіх подій мені буде важко всидіти у Полтаві, коли мої друзі в товариші будуть там, хочу разом з ними бути. Там мої друзі, рідна бригада — це як повернутися додому. Впевнений, що можу ще багато користі принести, бо війна не закінчується, все складно — дуже потрібні воїни.

І сподіваюся, зможу, дай Бог, після Перемоги, робити максимально корисну роботу для країни, щоб було хороше життя, аби мої діти не знали, що таке війна і не думали на тим, що їм треба їхати кудись за кордон, аби заробити кошти чи краще жити. І от, в першу чергу, я буду думати над цим і робити таку корисну роботу.

Насправді нами зараз пишається увесь світ. Ми Збройні Сили України, ми просто найсильніша нація, я так вважаю. В нас потужні предки — козаки, які ніколи нікого не боялись. А ми — їх славні нащадки. Зараз маємо бути разом, об’єднуватися, бо ми, українці — найсміливіші у світі. Маємо бути собою, бути разом — і тоді буде й Перемога, й краще життя. Поборемо і зовнішніх ворогів, і внутрішніх, і разом розбудуємо те життя, про яке мріємо.

Можна бути волонтером, збирати дрони, ремонтувати техніку, у тому ж війську бути в забезпеченні, в логістиці — знайти своє місце. Зараз є можливість на сайті обрати свою військову професію.

Завжди є знайомі, які вже служать — можна звернутися до них і знайти, як можна бути корисним. І коли людина приносить величезну користь, бо виконує те, в чому є професіоналом у цивільному житті — то це прекрасно, бо допомагає нам своєю роботою не менше, ніж ті, хто виконує бойову роботу. Війна — це не тільки з автомата стріляти. Війна — це все. Абсолютно все.

Ольга СТЕНЬКО