«Вони чекали, поки почнемо відступати. А ми не відступали» — військовий розповів про бій, за який нагороджений «Золотим хрестом»

«Ніколи не служив раніше. 24 лютого 2022 року їхав з Одеси на Дніпро розвантажуватися. Ночував на заправці якраз у фурі, відкрив штори з машини і побачив весь ажіотаж на заправках, що відбувалося в ті перші дні.

З трудом розвантажився в Дніпрі — все забито ж було машинами, довелося чергу розігнати, щоб під’їхати розвантажитися там. Дістався до Кременчука опівночі. Забрав батько машиною додому, до Глобиного.

Майже не спав, зібрав речі в невеликий наплічник і близько 5-ї ранку був під військкоматом. Дружина не дуже добре спершу сприйняла цю новину — нашій доньці тоді було 5 років. Але я наполіг.

Тоді були черги під ТЦК великі, та я достоявся і вже 25-го після обіду прийняв присягу в Глобинському ТЦК. Потрапив в роту охорони. Пішов туди, бо планував дім свій обороняти: тоді було незрозуміло, чого очікувати, як далеко зайдуть росіяни.

За деякий час ми з товаришем по службі почали просити взводного, щоб нас перевели кудись у бойовий підрозділ. І от десь на початку травня телефонує командир: «Віталік, ти готовий? В Лубнах формується зведена рота ТЦК».

Звісно, я був готовий! На Лубенщині нас тренували 40 днів — ганяли будь здоров. Підготовка була якісна, ніхто ж не розумів, куди нас переміщають і які задачі доведеться виконувати.

Потім відправили на кордон — де сходяться межі України, Білорусі й росії. Тоді ми охороняли аеродроми, були в роті зі знищення шахедів. Ще до цих мобільних вогневих груп, які зараз є, створювали маленькі свої такі групи й виїжджали по тривогах на певні позиції. Працювали зі своїми тепловізорами, спеціально купляли лазери, щоб «вести» шахедів — робота була переважно вночі.

В певний момент приїхали з навчального центру, запропонували піти в контррозвідку, і нас набралося 15 добровольців із роти. Поїхали на навчання, але не добули до кінця — начальник навчального центру вишикував нас і повідомив, що маємо повертатися назад у свою роту та виїжджати на Донеччину.

Так ми за добу попали на Донеччину, приєдналися до підрозділу «Одін», що був у складі 110-ї ОМБр. 22 січня 2024 року нас направили обороняти Авдіївку.

Я був головним водієм у своєму взводі, посада — солдат-стрілець. Приїхали близько 16-ї години, і одразу нам поставили задачу: на 17.00 потрібно 10 добровольців на підсилення, бо нашим складно утримувати позиції.

Ну ми з хлопцями переглянулися, підняли руки, зібралися, грубо кажучи, в колектив, і пішли. Було дуже багато адреналіну, думки розбігалися: які брати з собою речі, що нам знадобиться, кому зателефонувати і сказати, що не буду на зв’язку. Вагався, телефонувати дружині, чи батькам, кого з них можна менше травмувати, але ж рідні мають знати, де я. Обрав дружину — вона морально стійкіша. А вона вже наступного дня акуратно сказала батькам.

Позиція наша була на околиці Авдіївки в приватному секторі, це дачі. Туди дуже важко було заходити: дуже багато дронів в небі — не наших.

Дуже багато речей треба було нести на собі: БК, воду, засоби захисту, зброю, тепловізори, павербанки, батареї, рацію — все необхідне. Там, куди ми йшли, хлопці були без боєприпасів, без води. Мали взяти для себе та занести їм.

Коли провідник заводив, зайшли зробити привал в одній з дач, тому що дуже важко було нести все — і нас трохи привалило: ворожий дрон скоригував по нас арту. Обійшлося без поранених. Один наш не встиг вискочити — ми вже думали, взагалі погана історія… але відкопали, нормально — контужений, але цілий і при тямі.

Швидко повилазили, забрали речі й дійшли до своєї позиції. Там буквально в перші 15 хвилин прийняли перший бій. Стрілецький — ворог був прямо перед нами, на вулиці купи будівельного сміття, побитих дерев. І кругом сітка рабиця, в якій можна заплутатися.

Але зайшли, нам пощастило. Та щойно дали відсіч ворогу, почався обстріл дронами. Кожні 10-15 хвилин скидали ВОГи, та зрештою зрозуміли, що так нас не дістати — в домі на тій позиції був невеликий погріб.

Не знаю, чому вони нас нічим важчим не «розібрали» одразу, чому дронами мучили п’ять діб. Та розуміли, що нас треба викурити якось із погреба — і почали скидати газ.

У нас при собі вже не було протигазів, тому що несли велику вагу. Так вийшло, що один залишив дорогою свій хімзахист, другий… а потім вже всі видихнулися, і просто десь покидали дорогою на привалі, несли вже речі найнеобхідніші.

Коли ми рацією повідомили про газову атаку, нам сказали, що можна рятуватися вологою серветкою, притримати цей весь газ, або вологою ганчіркою, вона теж добре витирає. Цим і рятувалися.

Не знаю, що то був за газ. Обличчя пекло дуже сильно, очі різало і ні вдихнуть, ні видихнуть. Потім кашляєш дуже довго, дихалку забивало так, що це просто нестерпно. Ти нічого не бачиш, просто лізеш наверх, з газу. Цей боєприпас вибухає на висоті 5 метрів, а газ осідає вниз. І ти намагаєшся вилізти десь в якесь вікно, шукаєш свіжого повітря.

Погріб був дуже тісний, десь півтора на метр, і в ньому була ще нірка викопана маленька. Ми в ній всі ховалися, але ж потім вилазили, коли газ скидали. І в цей момент одразу нам кидали ВОГ. Та ми вже вивчили, як скидає дрон: перед тим затихає, дзижчить не так активно, а коли спрацьовує скид, дуже добре чути клацання. Тобто секунд п’ять у часі є, щоб ти хоч і був чумний, але пірнув в той погріб назад.

Ну і так ми протрималися 5 діб. Дуже щільно «крили» — не могли носа висунути, подивитися, що навколо відбувається. І в цей момент нас обійшли, ззаду за нашою позицією засіли в сусідньому будинку. Вони чекали, поки почнемо відступати.

А ми не відступали. І в нашу маленьку дачку залетіла FPV — нас засипало уламками будинку. Хвилин з 40 вибиралися з-під завалів, почали переміщатися. Треба було подолати декілька метрів городу, відкритої ділянки, щоб зайти на сусідню позицію — в тил. Та з того боку нас зустріли, почали розстрілювали як в тирі.

Так вийшло, що вибігли на цей огород врозсипну, а я біг першим. Отримав поранення, побратими там залишилися… З першої кулі не повірив, що стріляють не наші. Думав, що то наша позиція, почав хлопців гукати в рацію та візуально контакт налагоджувати, але звідти лунали постріли.

Після першого пострілу впав — отримав поранення у стегно навиліт. Але ще не зрозумів, що відбувається. Піднявся й почав кричати «Свої!» та впіймав другу кулю — в броню, а осколки висипалися вниз.

Тоді вже зрозумів: треба лежати й не подавати виду, що живий, поки тривала стрілянина. Тобто наші навіть ніхто не встигли відстрілюватися — хто назад побіг на ту завалену дачу, хтось залишився на городі.

Дочекався, поки стихла стрільба, обернувся — навколо вже немає нікого. Почув, як в будинку порожній магазин упав на підлогу. Я цей звук добре знаю — коли він падає, бринить пружина. Зрозумів, що це мій шанс, підірвався і побіг на цю дачу, щоб перебігти й попасти до своїх. Використав момент, поки ворог перезаряджався, щоб забратися з лінії вогню.

І мені це вдалося. Ворог був правіше від мене, за 7-6 метрів, вогонь вівся з вікна будинку. Від кута будівлі йшла сітка, що розмежовує ділянки. Я зрозумів, що маю пробігти цю хату — вікно, де кацапи засіли, і бачив далі глуху стіну, тобто вони не зможуть по мені стріляти. Треба було «лише» пробігти 5-7 метрів та подолати двометровий паркан.

Не знаю, як її переступив — вище мого зросту була. А я зі зброєю, в броніку та шоломі, з усіма навісами. Розігнався, зробив здоровий стрибок однією ногою, сітка нагнулася, я переступив і побіг дальше. Це мене врятувало, дістався до своїх на позицію. Cкоригували нашу арту туди — вони швидко спрацювали та запалили росіян. А мене хлопці перев’язали, дали знеболювальне. Зайняв позицію біля вікна — тримати оборону в очікуванні евакуації.

Поки артою запалили їм хату, оці двоє москалів чумних вилізли назовні. Один побратим хотів їх сам, до нього ближче було, але погукав мене. Закрив я там «питання». Хвилин за 10 прийшов провідник, що нас виводив — військовий, який знає всі тропи і місця для відпочинку та схронів.

Вивів пішки до першого транспорту, це джип військовий. Ним вивезли на початок безпечної зони — точку евакуації. Далі — медевак, госпіталь, реабілітація.

Нас же тоді з трьох позицій лише двоє вийшло — я та мій побратим. За той тиждень, що ми там трималися, мені дали нагороду «Золотий хрест».

В мене питають тут цивільні — чи страшно було, і як я все те витримав. У мене постійно дружина з дитиною були в думках. Я не був налаштований там залишитися. Коли дехто з побратимів тоді казали, що звідти ще треба примудритися вийти, і навряд чи нам це вдасться, я вже думав, як я вийду і що робитиму далі. Тобто, думав трохи інакше, ніж інші.

Кожного разу, коли ми мінялися, був час буквально хвилин 20-30 просто посидіти: в погребі лід розтопити, щоб попити, тому що вода позамерзала. Постійно згадував дитину та дружину, найкращі моменти життя.

Коли лежав на городі й чекав, поки закінчиться стрільба, теж думав про родину. Що не може все закінчитися отак прямо там, і що я їх не залишу. І вийшло, що це не кінець, слава Богу.

Лікувався спочатку в госпіталі в Покровську, потім в Дніпрі, далі Кривий Ріг. Після реабілітації служу в ТЦК у Глобиному. Зараз працюю водієм — я ж за фахом водій і трохи автослюсар, а в автопарку критично не вистачає робочих рук. А спочатку виконував заходи оповіщення.

Багато говорив з чоловіками, пояснював про необхідність мобілізації. Багатьох людей вдавалося переконати — якщо це не агресивно налаштовані жінки.

Було, йде повз нас якась жіночка, і як почне розповідати «підіть самі повоюйте»… А я стою, буквально півтора місяця після госпіталя, мені дуже це було неприємно. Чоловіки траплялися спокійніші й адекватніші, а жінки починали проявляти агресію. Але ж не будеш кожному розказувати свою ситуацію, що й до чого. В душі кипіло, перевертало усього.

В Глобиному було спокійніше, а Кременчук дуже складне місто. Якось повернувся в наш автобус на емоціях і сказав, що більше не можу це робити, тому що у мене психіка не витримує. Тоді офіцери зрозуміли, що мене треба перевести на іншу роботу, тому що морально дуже складно.

Але й були навпаки, приємні моменти. Це, як правило, теж жінки, але старшого віку. Просто так підходили і казали «дякую». Навіть, було, одна жінка починала нам грубить, а інша розверталася і ставала на захист. В однієї чоловік теж військовий, і вона це все прекрасно розуміла, тож пояснила все, по полицях розклала.

Зустрічали й добровольців, які саме підходили і просилися, щоб їм повістку вручили. Було, люди хотіли пригостити чимось — кавою елементарно… Звісно, були хороші моменти. Але негативу більше: починали тікати, пальцями тикали тощо.

Намагаюся пояснити чоловікам, які всіляко ухиляються: зрозумійте, що добровольці вже закінчуються. Нас дуже мало, практично не залишилося — нас вибили. І якщо вони будуть і далі тікати від мобілізації, казати, що це їх не стосується, то ще за певне час — думаю, що дуже швидко — це торкнеться усіх, наших та їхніх родин, кожної домівки. І тоді ми вже не зможемо зробити нічого.

Хочу донести до людей дуже важливу річ. Часто пишуть в соцмережах «ті, хто хотів воювати — вже пішли і воюють». Я, мої товариші та тисячі простих людей пішли у військо не тому що ми хотіли саме воювати, а щоб вигнати ворога з нашої землі та захистити близьких. Конкретно я пішов, щоб захистити свій дім, свою дружину і свою дитину, щоб не прийшла якась падла і не знущалася над ними.

Тож зараз нам треба зібратися і всім якось дати відсіч ворогу. Тому що мотивованих залишилось дуже мало, а нам потрібна допомога — ми вже й так стримуємо ворога всі ці роки».

Ольга СТЕНЬКО