«Хлопці носили з собою рентгенівські знімки та виписку з лікарні» — військовий розповів про досвід вручення повісток

Одружений, виховують з дружиною двох доньок. За цивільним фахом — вчитель. Працював у полтавській ЗОШ №26 з 2008-го. Спочатку — вчителем трудового навчання, а у 2016-му взяв додатково викладання предмета «Захист України», тоді якраз з’явилася вакансія.

Строкову службу не служив — про війну знав переважно з навчальних матеріалів, новин та розповідей військових, які поверталися з АТО.

— Тоді армія — це був зовсім інший світ для мене. Давайте відверто: тоді це була не та армія, яка зараз. І я себе взагалі не уявляв у війську. Та може це вік, спілкування з атовцями, чи ситуація складалася на той момент, але у травні 2021-го вирішив записатися резервістом у 116 бригаду ТрО. Мені сказали, що все супер, але оскільки маю вищу освіту, краще, щоб я закінчив військову кафедру і прийшов уже офіцером.

1 вересня 2021 року Анатолій вступив на військову кафедру у своїй альма-матер — Полтавському педуніверситеті. Готувався за два роки, закінчивши навчання, стати резервістом. Та все змінили події 24 лютого 2022-го.

Ранком, дізнавшись про повномасштабний напад росії, зв’язався з товаришами. Домовилися, що зустрічаються в місці розташування 146-го батальйону ТрО.

Тоді під міським ТЦК в Полтаві стояла довжелезна черга з добровольців, тому не витрачав час — зателефонував дружині, щоб зібрала свої і його речі. Завіз її дітьми в будинок за місто та поїхав записуватися в тероборону безпосередньо в частину.

— Ще зранку встиг провести три онлайн-уроки «Захисту України». Умовні, тому що більшість дітей були в паніці, багато хто збирався на евакуацію. Але дітям потрібна була підтримка, і оці пів годинки уроку, які я зміг їм виділити, поки збирався сам, для них були дуже важливі. Основна задача була їх просто заспокоїти й трошки пригальмувати ту паніку, яка панувала в перші дні.

По тому вчителювання поставив на паузу: на час військової служби його, як й інших колег, відсторонили від викладання.

Наступного дня в частині отримали зброю. Та не спорядження — його катастрофічно не вистачало в перший місяць великої війни. Кому пощастило отримати бронежилет, їхав в бронежилеті. Шоломи воїнам видали вже коли повернулися з першої ротації — у червні. За допомогою звернувся до своїх випускників, членів військово-спортивного центру «Воїн». Спорядження, яке передавали учні, ділили між побратимами: РПС, підсумки, магазини тощо.

Вже глибокої ночі 25 лютого дізналися, що виїжджають на місце виконання завдань — на межу Полтавської та Сумської областей. Працювали на блокпості, здійснювали контрольно-пропускні заходи. А людей тоді було дуже багато — з сумського напрямку постійно їхали цивільні, які тікали від російської армії, що окуповувала та нещадно обстрілювала населені пункти Сумщини.

Щоб продовжувати навчання на військовій кафедрі, одразу завантажив усі конспекти, які були доступні. Довелося поєднувати військову службу і навчання: у короткі години відпочинку штудіював військову науку, заліки та екзамени складав дистанційно.

А ще разом з товаришами приділяли чимало часу самопідготовці з військової справи. У той час не було можливості направляти новобранців у навчальні центри, тому вчилися в інструкторів — колишніх атовців та черпали інформацію з мережі Інтернет.

— Тобто це був виключно саморозвиток. Все, що ми мали, з тим і прийшли, як люди абсолютно не військові. А навчання на 100-ту ВОС (військово-облікова спеціальність «стрілець», основна обов’язкова у ЗСУ) проходив вже на Новояворівському полігоні в серпні. Тоді ж навчився керувати дроном. Вчили хлопці з ГУР нас пару тижнів, був у нас «аж» один дрон. Тоді ця тема лише набирала обертів. А навесні 2022-го ми про таке не те що мріяти не могли — навіть не знали.

Після блокпостів його підрозділ спрямували в Полтаву — забезпечувати евакуацію цивільного населення на залізничних вокзалах. «Це були, мабуть, найдовші в моєму житті три доби, які тривали як одна», — зізнається Анатолій. Ніколи більше в житті не бачив такої кількості людей на вокзалі.

Наприкінці березня солдат Анатолій Чумак у складі зведеної роти відбув для виконання завдань на Сумщину. Це був момент, коли з Київщини росіяни відходили, і задачею тероборонців було перестріти противника в певній точці під час його відступу. Та тоді російські війська пішли іншим шляхом.

А перше «знайомство» з ворогом у старшого солдата Чумака та його побратимів сталося восени на Харківщині.

— Там емоції зашкалювали. Це був взводний опорний пункт, близько 800 м від кордону. Нас просто обстрілював гелікоптер: підлітав на певну відстань, наскільки міг, «насипав» ракет і тікав. Тоді для нас, необстріляних, це було шокуюче. Та швидко навчилися: тільки чули звук, вже знали, що робити, куди ховатися, і якось стало спокійніше.

Тоді наземними шляхами ворог в їх бік не просувався. Дошкуляв віддалено — обстрілював НУРС з гелікоптерів та запускав БпЛА. Пощастило, що навіть артилерію проти них на цій ділянці не застосовували, каже Чумак.

Встигли повернутися на тиждень до Полтави, а потім — наступне завдання. Цього разу поблизу Білопілля на Сумщині. На місяць зайняли позиції й мали допомогти ЗСУ в разі прориву противника через кордон у тому районі. На щастя, їх допомога не знадобилася — прориву не було.

У той час, напередодні нового року, Чумак з товаришем подали заявку на перевід — хотіли потрапити до підрозділу «Вовки да Вінчі» — штурмового батальйону 67-ї ОМБр. Заявку розглянули і схвалили, для переводу був потрібен наказ Головнокомандувача ЗСУ.

На початку січня підрозділ Анатолія повернувся на ППД, та швидко надійшов новий наказ висуватися — цього разу в ОТУ Соледар для виконання бойового завдання безпосередньо на самому «нулі». Перші три дні перебували в розташуванні неподалік лінії зіткнення в очікуванні команди на виїзд.

Ввечері дізналися, що за декілька годин мають висуватися. Зібрали БК та необхідне, вирушили на точку збору, де перевантажилися на броню, яка доставила безпосередньо на місце.

— Годин п’ять добиралися — чекали момент слушний, коли не буде обстрілів, щоб нас завезли. Дісталися на початку п’ятої ранку. Перед нами невеличкий струмочок, з двох боків два мости, і далі чисте поле, і з того боку чути, як розмовляють кацапи. Після того, як поруч з нами прилетіло декілька мін, мозок включився. Я усвідомив, що все, ми на місці, потрібно працювати і думати холодною головою, намагатися максимально зберегти своє життя, бо знав, що вдома мене дуже чекають. І почалася робота.

Військовий розповідає, як росіяни постійно штурмували їх позиції, а в перерві між атаками обстрілювали з мінометів. Проти тероборонців стояли «вагнерівці» — вочевидь, колишні зеки. Засобів захисту у ворожих солдатів не було, «топали в одному верхньому одязі з автоматом в руках», каже Анатолій.

Українських захисників противник виснажував «м’ясними» штурмами. Хвиля за хвилею йшли атаки — здавалося, росіянам байдуже, що по них стріляють, вони просто бігли, стріляли і падали вбиті.

— Нерідко в мене питають, чи не боявся вбивати. Ні, тоді не було жодного «блоку» і навіть не поставало це питання. Тобто ти бачиш ворога і не сприймаєш його як людину. Варіантів там не було: або ти — або тебе чи твоїх товаришів поруч.

Старший солдат згадує, що було два переломних моменти особисто для нього. Перший — коли допомагав супутньому підрозділу винести пораненого з позицій на точку евакуації. Вигляд тілесних ушкоджень в першу мить шокував, але було важливо зосередитися, не розгубитися і виконати завдання. Сконцентрувався на думці, що людині якнайшвидше потрібна допомога — незалежно від страху чи бажання самого Анатолія.

Другий момент — коли наступного дня загинув товариш по підрозділу, людина, яку знав особисто.

— Він був буквально в метрах 10-12 від мене. По нас якраз пускали міни, і так трапилося, що міна заскочила йому відразу за спину — загинув на місці. Цей випадок дуже сильно сколихнув, штовхнув у паніку нас усіх. Але слава Богу, ця паніка тривала недовго. Потім залишилась холодна голова. Не було пориву гніву, щоб мститися, але ми тоді воювали — за Толіка. Хлопці, з якими ми тримали позицію, думали так само.

Безпосередньо на «нульових» позиціях підрозділ перебував понад тиждень. Виходили лише, коли була потрібна евакуація поранених або загиблих — і поверталися назад.

Коли була можливість, займалися саморозвитком — фізичною підготовкою, вдосконалювалися у військовій справі, розповідає воїн. Намагалися застосовувати різні ноу-хау, той самий дрон — постійно літали, навіть не виконуючи бойових завдань. Відстежували ситуацію на фронті, читали аналітику.

19 січня на Анатолій Чумак був поранений в груди з близької відстані — під покривом темряви ворог підібрався близько до позиції та відкрив вогонь. Бронежилет не втримав кулю, надто близько був постріл. Військовий отримав наскрізне поранення заброньову травму: розриви діфарагми та легені, перелом ребер. Воїна у важкому стані евакуювали, прооперували в госпіталі.

— А 23-го в частину зателефонували зі строєвої, сказали, що є наказ Залужного про переведення мене в «Вовки да Вінчі». На жаль, за «Вовків» повоювати мені не вдалося. Я одразу, як мене перевели з реанімації, зв’язався з ними, повідомив про поранення. Вони сказали, що все окей, ну так трапилось, це ж форс-мажор, який від них не залежить, ми поспілкувались, вони мені дали добро на лікування.

На початку травня, щойно виписавшись після лікування, Анатолій завершив переведення до «Вовків да Вінчі». На той час штурмовий підрозділ брав активну участь у бойових діях, тож новоприбулого, який ще не повністю відновився, перевели в бойовий резерв. Упродовж двох місяців проходив реабілітацію — не лише фізичну, але й психоемоційну.

— Доліковував наслідки контузій. Бо психоемоційний стан залишав бажати кращого. Хвилювався, що хлопці там воюють, а я залишився тут. Якось це все зовсім по-іншому сприймалось. Довелося звернутися за допомогою до спеціалістів, тому що розумів: самостійно з цим не впораюся. Працював з психологом, проходив психоемоційну реабілітацію і намагався поставити все на місце. Бо деякий час після поранення відчував дратівливість — важко було усвідомлювати, що не можу навіть якісь прості речі робити. Наприклад, якщо я раніше забігав на 14-й поверх, то почав задихатися, піднімаючись на 5-й.

Повернувшись у бригаду, виконувати обов’язки старшого навідника роти вогневої підтримки не міг, тому виконував штабну роботу — оформлював документи, вів штатний розпис тощо в управлінні бригади.

— Це 67 бригада — Добровольчий корпус «Правий сектор». Надзвичайно гордий тим, що я був частиною їхнього колективу, — каже Чумак. — Це люди з величезною мотивацією, з безмежною любов’ю до України, всі без винятку. Особливо ті, хто стояв у витоків цієї бригади на самого початку її створення.

Та за станом здоров’я Анатолій змушений був перевестися до Полтавського об’єднаного міського ТЦК та СП. І вже в лютому 2024-го почав виконання обов’язків на новому місці служби.

У роті охорони старший солдат виконував заходи оповіщення. Військовий каже з іронією, що довелося стати одним зі «страшних людоловів», на думку громадян, які «ніде не були, нічого не бачили». З сумом констатує, що не всі люди читають новини так, як їх пишуть — кожен читає те, що хоче бачити. Якщо десь написали, що «ТЦК погані», то все: «ТЦК погані», і ніхто не хоче розбиратися.

— У нас хлопці носили з собою рентгенівські знімки та виписку з лікарні про те, що поранені. Щоб довести громадянам, що людина під два метри зросту і 100 кг ваги не втекла з фронту, а вже не має двох ребер і третини легені. І не може виконувати бойові завдання — навіть легке фізичне навантаження, бо задихається.

Щодо вручення повісток до ТЦК Анатолій Чумак підкреслює, що це необхідні заходи. Це завдання має хтось виконувати — і його поклали на військових з бойовим досвідом. Та військовослужбовці ТЦК не мають на меті «відправити всіх воювати, щоб вони там загинули». Вони, так само як і цивільні громадяни, прагнуть, щоб українці якнайшвидше здолали ворога та здобули Перемогу.

— Але для цього потрібно всім докласти зусиль. Так, як у перші два-три місяці на початку великої війни, коли українці з народу перетворилися дійсно в націю. Стали єдиним цілим, думали і дихали в унісон. Але потім знову якась така натура проявилася, що «ті вкрали, ті нічого не роблять, а чому я це мушу робити, нашо воно мені потрібно», або «я піду вже, як прийдуть в Полтаву». Та навіщо чекати того моменту, коли Полтаву зітруть з лиця землі, щоб піти у військо? Якщо це все можна зупинити набагато далі від нас.

Зараз старший солдат Анатолій Чумак працює в мобілізаційному відділі оператором — з базами даних. Військовий наголошує: для тих, кого зараз набирають у Сили оборони України, враховують їх цивільні спеціальності та фах. Але на те повинна бути воля самої людини. Не треба чекати, доки вручать мобілізаційне розпорядження — варто самостійно цікавитися актуальними вакансіями, які відповідають фаху та навичкам. Щоб в лавах ЗСУ стати максимально корисним для досягнення найголовнішої мети — перемоги над ворогом.

— Я розумію страх кожного, але наголошую, зараз усіх без виключення, кого мобілізують, направляють до навчальних центрів. Людей готують — кого два місяці, кого більше. Враховується кожна спеціальність, на яку людина готова. Посад в армії величезна кількість, і кожен потрібен. Людей забезпечують матеріально: якщо на початку війни ми йшли в кросівках і спортивних штанах, то зараз це якісна форма, взуття, засоби захисту. Хочу вкотре нагадати: служити доведеться усім.

Ольга СТЕНЬКО