«Який тоді смисл був вступати в цю всю війну?» — батько трьох дітей розповів про свій досвід

Уперше взяв до рук зброю ще під час строкової служби в середині 1990-х — тоді служив на посаді радіомінера. По тому в цивільному житті працював різноробочим.

Під час російсько-української війни свою першу повістку отримав ще у 2015-му році — був мобілізований до лав 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого на посаду старшого стрільця.

— Мені просто принесли повістку — я зібрався та пішов. Тоді ніхто не ховався від мобілізації. Не було такого як зараз, що люди ходять, гукають, там ще щось просять. Тоді просто хто в селі, сільрада передавала повістку, або просто дзвонили з військкомату, і людина сама приходила.

Навчання тривало пару тижнів, після чого військового направили в частину, звідки потрапив на позиції під Мар’їнкою. Тоді на цьому напрямку тривали бої — на їх позиціях переважно стрілецькі, каже військовий: «Не такі, як зараз. Автомат був проти автомата, кулемет проти кулемета».

Прослужив 1 рік і 4 місяці та демобілізувався. Влаштувався на роботу. Та отримане осколкове поранення ноги заважало повноцінно працювати — було важко при навантаженнях, боліла нога. Після двох років реабілітації, коли вже почувався краще, у 2019 року знову пішов до війська.

Цього разу підписав річний контракт з 30-ю окремою механізованою бригадою імені князя Костянтина Острозького. Пройшовши навчання, отримав посаду навідника-оператора БМП. Після звільнення влаштувався в Лохвиці на хорошу роботу з достойною оплатою.

Та 24 лютого 2022-го, щойно дізнавшись про початок повномасштабного вторгнення, одразу зібрав речі та пішов до свого ТЦК. І вже наступного дня був у 30-й бригаді, а 26 лютого навідник-кулеметник Василь Григорович у складі свого підрозділу прибув на позиції неподалік Світлодарська.

— Мені якось так «пощастило», що два місяці на одній точці, а тоді переводять на іншу — і знову це «гарячі» позиції, ми постійно були на самому «нулі». І плюс я кулеметник — моя відстань до противника була 30-50 метрів. Різні ситуацій були: десь легше, десь — важче.

У складі бригади старший солдат брав участь у переможних боях за Ізюм на початку вересня. 25 вересня 2022 року на позиціях неподалік села Миколаївка Друга на Бахмутському напрямку внаслідок мінометного обстрілу позиції отримав важке поранення обох ніг, тяжку контузію. Побратими винесли з поля бою та максимально швидко відправили в медичну евакуацію.

Декілька місяців лікувався, після чого повернувся в пункт постійної дислокації своєї бригади. Пройшов ВЛК і за його висновками був переведений з бойової бригади для служби в ТЦК та СП. Спочатку це була рідна Лохвиця. 24 лютого 2024 року, на другу річницю з початку повномасштабного вторгнення, переведений у Чутове.

— Радий був повернутися в рідну область. У мене ж троє дітей. Меншого сина практично й не бачив, як ріс. Цієї осені він піде в перший клас. Мені кажуть, що я, батько трьох дітей, міг не йти в 2022-му. Але мене спонукали якраз діти: як не я — то хто? Лохвиця ж це Сумський напрямок. Нас у перший день з Лохвиці відвезли в 30 бригаду три автобуса: хлопці самі поприходили. Атовці, і ніхто їх не вмовляв, не бігав за ними.

Під час служби у ТЦК та СП у Чутовому Василь бере участь у заходах оповіщення громадян. Військовослужбовець зізнається, що ці обов’язки виконувати йому неприємно. Розуміючи важливість наповнення лав Збройних Сил України, водночас стикається з несприйняттям цієї роботи з боку місцевих мешканців.

Як і багато хто з його колег, які пройшли важкі бої, а зараз працюють з цивільними, волів би знову повернутися на фронт — аби здоров’я дозволило.

— Люди сердяться, на тебе дивляться, як на якусь скотину. Вони думають, що ми постійно були в ТЦК, не усвідомлюють, що ми тільки з фронту поприходили. А всі, хто зі мною служить — бойові хлопці. У кого, як і в мене, 3-тя група інвалідності, у когось — 2-га. Мені в очі таке розповідають, що… Я з милицею ходжу, а в мене питають, чого сам на війну не йду. Неприємно дуже. Якби повернулося здоров’я, я б назад пішов.

Василь Григорович має державні нагороди: нагрудний знак «Учасник АТО», медаль за участь у бойових діях, а також медаль Міністерства оборони України «За поранення» (важке), на реверсі якої є напис «За жертву крові в боях за Україну».

Старший солдат веде роз’яснювальну роботу серед населення району. Та люди не завжди хочуть чути, каже.

— Якщо всі будемо ховатися, не хотіти йти — то тоді який смисл був вступати в цю всю війну? Виходить, треба було зразу впустити росіян сюди, хай би прийшли в кожне місто, в кожну хату? Просто жаль тих хлопців, що там воюють, як ніхто туди йти не хоче на допомогу.

Зараз військовий готується звільнитися з лав ЗСУ за сімейними обставинами. Зізнається — якби не нервова робота в ТЦК, а продовжував службу в бойовій бригаді — лишився б служити далі.

Ольга СТЕНЬКО