«Сказали ж 40+ не брати, а мені вже 50» — військовослужбовець ТЦК розповів, чому командир послав на штурм саме його

Станіславу 51 рік, він родом з міста Сарни Рівненської області. За освітою агроном, працював на будівництві, мав власний бізнес. Коли почалася російська збройна агресія у 2014-му, вирішив піти добровольцем до лав ЗСУ. Військову спеціальність «артилерист» здобув ще у 1980-х під час строкової служби — у Фінській затоці служив у радянській армії в підрозділі ППО, який мав на озброєнні установки С-300. Тоді ж отримав військове звання сержанта.

— Мене не брали за станом здоров’я. Визнали обмежено придатним. Високий тиск, опорно-руховий — спина. Раз пішов, другий раз пішов, потім третій раз вирішив вже у 15-му році обманом. Коли проходив ВЛК, довелося сховати медичну картку. Вмовив лікаря написати мені, що можу служити. Була четверта хвиля мобілізації, потрапив у 55-ту окрему артилерійську бригаду в Запоріжжя. Був старший навідник «Гіацинтів» — це великокаліберні гармати 152 мм, — розповідає сержант.

Після року служби демобілізувався. Повернувся з війни, але розумів, що його бойовий досвід потрібен країні. Свій військовий рюкзак перепакував та зібрав наново — був готовий будь-якої миті повернутися до війська.

Попри те, що троє дітей та дружина не підтримували його рішення, за рік знову пішов до військкомату. Бо бачив, що в останні хвилі мобілізації немає вже того підйому патріотизму, як у перші місяці війни. «Якщо не я, то хто?» — така думка постійно крутилася в голові. Тому у 2017-му підписав контракт.

— Удруге пішов до війська, то враження, що повернувся додому. Там справжні люди — побратими тебе розуміють навіть без слів. А тут приїдеш у відпустку, то в тих хто сидить вдома на думці лише бізнес та гроші — ті, кого мав за друзів, уже не друзі. В армії — навпаки. Ідеш в підрозділ новий, зустрічаєш людей, і це один бій, другий… Нехай як воно не буде, але ти вже просто приростаєш. У мене от, наприклад, є товариш, який живе і служить у Полтаві. З ним ще років 8 тому служили, то він досі мій побратим — навіть зараз тут у госпіталі навідує. Люди, з ким воював — це побратимство назавжди.

Тоді, у 2017-му, Станіслав Гриневич служив у 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. Був старшим навідником батареї «Градів». Коли завершився контракт, звільнився — декілька місяців удома відпочивав та відновлював здоров’я. Та знову підписав контракт і повернувся у вже рідну 14-ту бригаду, але попросився в піхоту.

—  У ті часи великих бойових дій не було — артилерія принаймні була відведена. А я хотів бути корисним. Тому обрав піхоту, яка була на «передку». Мене спочатку не хотіли переводить, але я сказав: якщо в 14-ту не візьмуть, піду в іншу бригаду. Але сержанти завжди у війську потрібні, тож не відмовили — взяли.

Наступний контракт підписав у травні 2021-го — вже потрапив до 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького на посаду командир відділення, у листопаді подовжив його ще на пів року. Каже про свою службу: «З 19 травня вже пішов четвертий рік моїх „пів року“».

Наприкінці лютого 2022 року 30 бригада тримала позиції на Світлодарській дузі, де була напружена ситуація — постійно по українських позиціях працювали ворожі снайпери. Але напередодні повномасштабного російського вторгнення почалися дуже інтенсивні обстріли.

Підрозділ Гриневича виконував бойове завдання поблизу села Новолуганське.

— Вночі по нас літаками пройшлися — бомбили, були ракетні удари. Ми ще не зрозуміли, думали, що воно буде як зазвичай. А вдень нам сказали, що це вже велика війна почалася. Нам на заміну прийшли мобілізовані — бо в нас там позиції були капітально зроблені, готувалися. А ми пішли на околиці Бахмута, з ним був пов’язаний увесь наш шлях: Новолуганське, Курдюмівка, Зайцеве, Нью-Йорк, Опитне… — згадує військовий.

Піхотинцям доводилося виконувати різні завдання — не лише оборона позицій, але й штурми, згадує Станіслав. Та, на відміну від ДШВ, піхотинці більше уваги приділяли саме обладнанню та укріпленню своїх позицій: «Ми просто заривалися в землю, бо головний друг піхотинця — це лопата».

Влітку 2022 року масований натиск ворога на Бахмутському напрямку був дуже сильним. Воїни 30-ї бригади утримували позиції навколо села Курдюмівка, але згодом надійшла команда відступити. Виходили під сильним вогнем, але тоді вдалося вийти організовано — без втрат.

— Мій взвод залишив село крайнім. Тримали крайню вулицю, давали всім вийти. Рано вранці ми всі вийшли. Нас відвели подалі, і на першому шикуванні комбат відзначив, що ми відійшли організовано і гідно: не лише усіх своїх вберегли, але і ворогів неміряно накосили. Оголосив подяку від командира бригади, що ми так мужньо трималися.

Ще Станіслав Гриневич згадує бої біля Ізюма. Їх бригада зайняла позиції на підступах до міста на початку вересня. Так, 8 вересня його взвод взяв участь у масованому штурмі російських військ біля Ізюма. Пішли на штурм, знаючи, що проти них стоїть спецпідрозділ ГРУ рф і танковий батальйон.

— Там ми зазнали втрат, загинуло багато моїх друзів. Але зрештою ця операція була успішною. Весь удар, вся оборона противника була задіяна на нас. А хлопці з флангів — інші підрозділи — зайшли, можна сказати, без жодного пострілу, тому що росіяни все стягнули на нас.

Після того, як росіян успішно вибили з Ізюма, 30 бригада знов повернулася на Бахмутський напрямок. Був наказ стримувати ворога, який окопався в селищі Красна Гора.

Взвод Гриневича зайняв оборону в селі Паросковіївка, противник потужно обстрілював з гори — рівняли з землею хату за хатою. Там сержант, який був старшим позиції, отримав декілька контузій.

— Більшість хлопців відвів, вони заховалися в погребі, а я ще з побратимом залишились чергувати в домі — у нас був спостережний пункт. І по нас вдарили — спочатку з СПГ. Нас завалило, побратима поранило в руку. Я по рації викликав своїх, щоб забрали пораненого — подав його через вікно. А сам повернувся в дім. Був ще один постріл з гранатомета — мене дахом привалило. Коли опритомнів — думав, що осліп та оглух, нічого не бачив і не чув. Потім обмацав себе — очі цілі, пальці сухі. Дивлюся — на рації зелений вогник миготить — значить, щось говорять, але нічого не чую. Сказав «пацани, я нічого не чую, мене привалило, але я цілий». Хлопці почули мене, витягли з-під завалу.

На диво, Станіслав не отримав важких поранень. Тільки в бронежилеті у спині стирчав уламок розміром з саперну лопатку і невеликий уламок зачепив вухо. Тоді вивезли його в Дружківку, де після тижневого лікування в госпіталі попросився назад — «бо там же хлопці».

Насправді контузій і дрібних поранень було більше, зізнається. Та більшість з них медикам не показували, бо ніхто не хотів їхати з позицій, щоб не кидати побратимів без підтримки.

— Навіть якщо пропонували на госпіталізацію, то багато хто каже: «Руки-ноги цілі, куди я піду? Хлопці оно поранені, нехай їдуть».

Після Парасковіївки підрозділ відвели під Берхівку, наскоком зайняту росіянами. 30-та бригада отримала наказ повернути село під контроль ЗСУ. Після цього на позиції мав зайти інший піхотний підрозділ.

— Тоді я ще на штурм ходив з групою, вже нас було не так багато. Командування дало наказ, що на штурм йдуть ті, кому до 40 років. Таких як я — не брати. Але командир спитав, чи піду. Кажу, так сказали 40+ не брати, а мені ж вже 50. А він: «З тобою ж люди підуть. Збирай групу». Просто наша група штурмова — 10-15 людей — знали, що я йду попереду. Якщо відступаємо, то йду крайнім. Навіть при відступі командир в окопі мене бачить — «о, Стас, значить всі вийшли». Але той штурм був у мене крайнім — усі контузії почали вилазить.

З кінця 2022 року сержант Гриневич більше не повертався на фронт. Декілька місяців лікувався в госпіталях, потім допомагав бригаді в місці розташування на Донеччині, але не на лінії зіткнення. Пройшов ВЛК і був визнаний обмежено придатним.

Сержант Станіслав Гриневич має бойові нагороди — медалі «Учасник бойових дій», «Ветеран війни» та «Відзнаку Президента».

Президентську Відзнаку отримав ще під час служби в 14-й бригаді — тоді ювелірними пострілами гарматної батареї знищили дивізіон ворожих «градів», що ховалися на фермі край села — не зачепивши жодної цивільної хати.

З того часу його за мужність та відвагу, виявлені під час захисту України, подавали на нагороди шість разів, був представлений до нагороди орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Але жодної так і не отримав. Та військовий ставиться до цього легко: «Я ж не за нагородами пішов до війська». За майже 10 років його мотивація до служби не зникла і не змінилася, запевняє.

Навіть зараз, коли служить в роті охорони Четвертого відділу Полтавського районного ТЦК та СП в Карлівці, не втрачає орієнтири. І майже щодня доводиться пояснювати свою мотивацію чоловікам, які відмовляються навіть брати повістки до ТЦК на уточнення документів.

— Розповідаю, як я йшов: за свою сім’ю. В мене дружина, дві дочки — молодшій 15 років — та 25-річний син, який в поліції служить. Пішов, аби війна не дійшла, щоб тут не було того, що я бачив на Донбасі.

Хоча вся родина Станіслава у Сарнах, він служить на Полтавщині — сюди був переведений наказом. Зараз багатьох обмежено придатних військовослужбовців з бойовим досвідом переводять в тилові області для проходження служби в ТЦК. Хоча є можливість перевестися в Рівне, сержант не хоче — тут зійшлися характерами з командиром, знайшов спільну мову з товаришами по службі.

Основні обов’язки в ТЦК — робота в групах оповіщення громадян. Військовий зізнається: робота нервова. Настільки, що зараз лікується в госпіталі — знову став підніматися тиск.

Каже, в Карлівці складно працювати з людьми — більшість бояться, що їм повістку вручать. Намагаються звинувачувати, що на численних відео, які розповсюджують в мережі, якісь чоловіки у військовій формі хапають людей. На що Станіслав завжди пояснює: в Карлівці такого ніколи не було і не буде.

Військовослужбовцям щоранку нагадують про чемне поводження з громадянами — тут не хапають за руки і навіть не підвищують голосу, хоч як би складно іноді не було триматися проти хамства і відвертих провокацій.

Користуючись нагодою, сержант Гриневич звертається до усіх мешканців Полтавщини — зокрема, карлівчан.

— Я з Рівненської області, фронт до моєї батьківщини далеко. Міг би там тихо собі жити. Вам же тут по дорозі, не навпростець, 130 км до фронту. Не час думати, за кого йти воювати — не за депутатів чи президентів, як всі говорять. Просто йди за свою сім’ю. Є в тебе дружина, є дитина — йди воюй за них. Хай вони знають, що тато там стоїть, він окупантів сюди не пустить. Якщо ти захищаєш свою сім’ю, ти захищаєш свою землю, виходить, захищаєш свою державу. Сподіваюся, що люди пробудяться, подумають і підуть самі — і що робота груп оповіщення ТЦК вже не буде потрібна.

Ольга СТЕНЬКО