Ленінський концтабір неподалік Полтави, на Шведській могилі
Ще у 2018 році ВР проголосувала за нову редакцію закону «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». Навіть сама назва цього закону засвідчує часові рамки злодіянь комуністів та той беззаперечний факт, що безбожна антилюдська репресивна машина СРСР працювала на повну не лише при Сталіну… Концентраційні табори… Хтось вважає їх винаходом нацистів. У когось вони асоціюються із безкрайніми просторами Півночі рашистської імперії. І далеко не всі полтавці знають, що в їхньому місті теж існував комуністичний концентраційний табір — задовго до приходу до влади диктаторів Гітлера і Сталіна, задовго до війни між СРСР і Німеччиною. Тож з нагоди Дня пам’яті жертв політичних репресій, який в Україні щороку на державному рівні відзначається згідно з Указом Президента у третю неділю травня, сьогодні розповімо про ленінський, більшовицький концтабір неподалік Полтави, на Шведській могилі (згідно з дослідженнями Леоніда Булави, цей населений пункт до 1929 року існував як окремішний, і не входив ні до складу Полтави, ні Яківців). Жертвами політичних репресій того часу, в’язнями цього концтабору стали понад три сотні осіб.
Автором ідеї створення та й самої назви «концтабір» був Лев Троцький. Владімір Лєнін дуже схвально поставився до «винаходу» свого соратника. «Необхідно провести масовий нещадний терор проти куркулів, попів; сумнівних заперти в концентраційний табір поза містом. Чим більше священиків ми розстріляємо-тим краще», — вимагав він. 5 вересня 1918 року таку форму ув’язнення як концтабір російські більшовики унормували постановою Ради Народних Комісарів Радянської Росії «Про червоний терор». Цей жахливий документ передбачав, що «класових ворогів» мали ізолювати у концентраційних таборах або фізично знищувати. В декреті Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету «Про табори примусових робіт» від 15 квітня 1919 року ставилося завдання, щоб у кожному губернському центрі був хоча б один такий табір як мінімум на 300 осіб.
Згідно зі злочинними декретами Владіміра Лєніна впроваджувала політику «червоного терору» Всеросійська Чрезвичайна комісія (ВЧК) — жорстокий каральний репресивний орган влади більшовицької Росії.
Свій концтабір «вірні ленінці» з ВЧК розмістили неподалік Полтави, на Шведській Могилі. Там до 1920 року діяли заклади освіти і милосердя, зокрема учительська семінарія (тепер там НДІ свинарства Національної Академії Наук України) і церковно-парафіяльна школа (її будинки тривалий час використовувала школа №24). Їхні будівлі були передані губернському управлінню ВЧК, діячі котрого і відкрили концтабір 25 травня 1920 року.
Як пише у статті до тому серії книг «Реабілітовані історією. Полтавська область. Книга перша» авторитетний полтавський журналіст і краєзнавець Валентин Посухов, директором учительської семінарії з 1917 року працював видатний український педагог, діяч УНР, «Просвіти», борець за незалежність Григорій Ващенко.
У своїх спогадах «Моя автобіографія» Ващенко згадує: «В 1920 р. більшовики знову опанували Полтаву і перетворили будинок учительської семінарії на концентраційний табір, внаслідок чого педагоги змушені були розташуватися в приміщеннях поблизу школи. В цей час в Диканських лісах організувався досить великий загін повстанців проти більшовиків. В ньому взяли участь дехто з педагогів і студентів семінарії. Про це довідались більшовики і арештували трьох педагогів. Були б арештували й мене, але, коли довідались, що я при денікінцях якийсь час сидів в одній камері з тов. Віктором, який був членом більшовицької „трійки“, то залишили мене на свободі, зобов’язавши не виїздити з Полтави. Все-таки в 1921 р. я внаслідок клопотання студентів виїхав до села Білики, куди була перенесена учительська школа».
Полтавська губернська газета «Вісті-Известия» у номері за 9 жовтня 1920 року публікує репортаж свого кореспондента Беноні із заголовком: «У Концентраційному таборі» (з великої літери). Газетяр описує й розхвалює концтабірні порядки: «Час вставання, чаю, обіду, вечері, виходу на роботу та закінчення її, навіть миття рук сповіщається дзвінком. На обід дається дві години. Робота закінчується о шостій годині». «У таборі є читальня, де одержують харківські та московські газети. Влаштовуються мітинги, кінематографічні сеанси з участю військового оркестру та хору із в’язнів… Особлива увага приділяється в таборі виконанню основних правил гігієни, слідкувати за цим вмінено в обов’язок самим арештантам» (щоправда, у цій же газеті через кілька номерів надруковане повідомлення, що у таборі спалахнула масова епідемія тифу). І підсумовує: «Для багатьох табір послужить школу духовного розвитку»…
Валентин Посухов стверджує, що у полтавському ленінському концтаборі поневірялися навіть… діти, для яких створили окрему «школу». До речі, так само діють російські загарбники й нині на окупованих ними територіях Запорізької, Херсонської, Донецької і Луганської областей. Українських дітей вбивають, викрадають, вивозять до росії або ж промивають юні мізки пропагандою «руского міра» у спецтаборах та «школах».
У Фейсбук-групі «Стара Полтава» краєзнавець Леонід Булава оприлюднив досліджені ним відомості. А саме: станом на початок липня 1920 року в концтаборі утримували 327 в’язнів; серед них — 158 «контрреволюціонерів», 18 спекулянтів, 98 полонених, до яких відносили і петлюрівців-вояків Армії УНР; 53 заручники — члени родин українських діячів.
«Утримання заручників було звичайною практикою більшовиків. Найчастіше ними ставали члени сімей петлюрівців, ватажків антибільшовицьких селянських повстань, колишніх чиновників, власників підприємств, крамниць, заможних селян тощо. Скажімо, якщо дізнавалися, що чоловік служить «у Петлюри», тобто в Армії УНР, — приходили й заарештовували дружину (брали у заручники). За три місяці кількість в’язнів зросла ще на сотню. Загалом у таборі планували розмістити до 1000 в’язнів (по 30-90 в кожній камері). Концтабір підпорядковувався Полтавському Губернському виправно-трудовому відділу. Тут відкрили нові майстерні — кравецьку, шевську, кузню, чоботарню, які виконували замовлення різних радянських установ. Для самих же в’язнів не вистачало одягу і взуття. В 1921 році при таборі створено заклад закритого типу для безпритульних та малолітніх злочинців — так зване «Дитяче містечко», які діяло тут аж до початку 1930-х років. У 1922 р., через брак коштів на його утримання, концтабір був ліквідований, а на його місці створений так званий БУПР — будинок примусових робіт (рос. «ДОПР» — «дом общественных принудительных работ»), — розповів Леонід Булава. Ці матеріали викладені також у новій книзі за редакцією Леоніда Булави про історію поселення Шведська Могила.
А Валентин Посухов зауважує, що концентраційні табори, а також «ДОПРи» були створені також і в деяких повітах Полтавської губернії. Приміром, в обласному архіві у документах Свиридівської волосної Ради Лохвицького повіту описано випадок, коли господаря було відправлено на рік до Лохвиці в будинок примусових робіт за те, що здав радянській владі тільки 40 пудів зерна замість 200 пудів, як вимагалося продрозверсткою. У вже згаданій вище газеті «Вісті-Известия» було опубліковане повідомлення губернського відділу юстиції, що в будинках примусових робіт на Полтавщині станом на 1 листопада 1920 року перебувало 1072 осіб. «ДОПР на початку 1920-х був створений у Полтаві на місці Архієрейського управління (зараз — територія військового госпіталю, вул. Володимира Козака)», — повідав краєзнавець Булава.
Згодом ленінські концтабори часів агресії червоної росії проти Української Народної Республіки (УНР) переросли у величезну сталінську систему Головного управління таборів, відому як «ГУЛАГ», де поневірялися вже не тисячі, а мільйони мучеників. Перейняти досвід організації таких місць ув’язнення в СРСР приїжджала навіть делегація з гітлерівської Німеччини у 1939 році. Нівроку, вони теж добре засвоїли «досягнення» своїх «учителів»….
Переконаний, що настав час увічнити світлу пам’ять в’язнів ленінського концтабору неподалік Полтави, на Шведській могилі. Думаю, Полтавській міській комісії з питань найменування та перейменування елементів міського середовища та інфраструктури, увічнення пам’яті осіб та подій (голова Валерій Пархоменко) було б доречно розглянути питання виготовлення та встановлення меморіальної дошки на фасаді теперішньої будівлі НДІ НАН та колишньої вчительської семінарії. На ній варто оприлюднити інформацію про те, що тут на початку 1920-х років функціонував російсько-більшовицький концентраційний табір. Оприлюднити як історичну правду, як пересторогу для сучасників, як історичну паралель про жахітні наслідки попередніх російських окупацій. Щоб ніколи знову, щоб Українська держава — навіки!
Олег ПУСТОВГАР, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавcькій області (підготовлено за матеріалами спогадів Григорія Ващенка, публікацій газети «Вісті-Известия», Валентина Посухова та досліджень Леоніда Булави)
