Що таке Кубань? УІНП створив просвітницький слайдер

У цьому інформаційному матеріалі розшифровуємо, що означає формулювання «історично населені українцями території РФ». Йтиметься про Кубань. Також про спільну історію українців та цих територій. Ці землі нині перебувають у складі РФ. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році частина запорозьких козаків знайшла прихисток на теренах Османської імперії, заснувавши там Задунайську Січ, хоча деякі залишилися у підданстві Росії. З числа останніх сформували Чорноморське козацьке військо, яке у 1792 році за наказом Катерини ІІ почали переселяти на Кубань – колишнє володіння анексованого Росією Кримського ханства. Напередодні у 1783 році російські війська Суворова вчинили тут різанину ногайців.

Чому українці складали більшість населення Кубані, а нині це територія РФ?

Перші 12 тисяч запорожців дісталися Таманського півострова морем і суходолом, Наступного року вони заснували місто Катеринодар (нині Краснодар). 

За Адріанопольським мирним договором з Османською імперією 1829 року Росія отримала морське узбережжя Кавказу від Тамані до Абхазії, пізніше більша частина цієї території була включена до складу Чорноморської губернії. Однак внутрішні гірські регіони лівобережжя річки Кубань (Черкесія) ще кілька десятиліть залишалися непідвладними Петербургу. На них точилася антиколоніальна боротьба черкесів проти російського поневолення. Офіційно Кавказька війна Росії проти горців завершилася лише в 1864 році. Царський режим реалізував політику геноциду чкркесів, змушуючи їх масово залишати рідну землю і рятуватися в Османській імперії. На жаль, інструментом Росії у цій ганебній справі були також козаки.

1860 року Чорноморське військо об’єднали із західною частиною Лінійного козацького війська, яке переважно складалося із росіян. Так виникло Кубанське козацтво.

За ХІХ століття на Кубані оселилися десятки тисяч мешканців колишньої Гетьманщини та Слобожанщини. Вони осіли переважно вглибині території. Ту територію стали називати Малиновим клином. За переписом 1897 року, в Кубанській області українці складали 53 %. Цікавий факт – радянський перепис 1926 року засвідчив, що після складних воєнних і революційних перипетій кількість українців в регіоні навіть зросла.

Кубанці тривалий час пам’ятали про своє коріння. У 1918 році козаки проголосили Кубанську Народну Республіку, яка прагнула встановити тісні зв’язки з УНР та Українською Державою. Врешті кубанці так само  програли в протистоянні з червоними. Але якщо на території Наддніпрянської України більшовики створили УСРР, яка зберігала формальні ознаки суверенітету й увійшла до складу СРСР на правах союзної республіки, то Кубань стала одним з регіонів РСФРР, не отримавши навіть автономії. Щоправда, більшовики мусили рахуватися з українським характером  регіону і поширити на нього політику українізації.

Чому і як зникла українська ідентичність українців у РФ?

Події Української революції 1917–1921 років сприяли пробудженню національного і культурного життя українців. Стихійна «українізація» в чорноморських станицях Кубані розпочалася ще 1918 року – за рішеннями громад школи переводять на українську мову навчання. За рік до цього кубанські вчителі організували з'їзд, на якому порушили питання негайного запровадження навчання рідною мовою. Наслідком цього став випуск у 1917 та 1918 роках двох накладів «Українського букваря». На середину 1920-х у Гомельській губернії РСФРР, куди входили землі Стародубщини, діяли вже 19 українських початкових шкіл.

Коли в 1923-му більшовики вимушено взяли курс на коренізацію (українізацію), то поширили цю політику і на етнічні українські території поза межами УСРР.

Кроки з українізації, розроблені Миколою Скрипником, передбачали комплекс заходів із активного впровадження української мови в освіту, культуру, пресу. Реалізували їх частково, але й це дало потужний результат.

Особливо показовою була ситуація на Кубані. Уже на початок 1930 року в Кубанському окрузі працювало понад 300 українських шкіл, 53 гуртки української мови, а в самому Краснодарі – 30 гуртків. На українському відділі робітфаку навчалось близько сотні осіб, українському відділенні педтехнікуму – 70, у педтехнікумі станиці Полтавської – 300 і на українському відділенні Кубанської радпартшколи – 60. 40 % програм Кубанського радіоцентру транслювалися українською мовою. Майже в кожній станиці існував драматичний гурток, лише у Краснодарі їх налічувалось близько 10.

У 1931-му у видавництвах Північного Кавказу вийшло 149 українських книг та брошур. А на кінець наступного року на Північному Кавказі повністю чи частково українізували 1868 шкіл, 12 педагогічних технікумів, Північнокавказький педінститут. 

Але політика коренізації більшовикам потрібна була лише для того, щоб укорінитися на окупованих територіях. Тому коли українізація, на думку комуністичного керівництва, вийшла з-під контролю, її згорнули. Так постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі та в Західній області» від 14 грудня 1932 року, крім завищених норм хлібозаготівель, в «українських» районах Північного Кавказу примусово на російську мову перевели діловодство, газети і журнали, шкільну освіту. А з 1 січня 1933-го припинилося й українське радіомовлення. Дозволили лише фольклорні колективи, наприклад, Кубанський козачий хор, репертуар якого чи не на половину складався із російських пісень. Ба більше, нащадкам кубанських козаків після 1933 року заборонили називатися українцями. Ідентифікувати себе дозволено було лише тим українцям, які щойно оселилися в регіоні. В той же час українцям Слобожанщини, що опинилися в Росії, не забороняли означувати себе як українців.   

Згадаймо, що це був розпал Голодомору, який торкнувся в тому числі українців на Північному Кавказі. Тут жертвами штучного голоду стало 25–30 % населення, а в деяких поселеннях – і до 60 –70 %. Голодомор ще й супроводжувався масовими репресіями щодо тих, хто продовжував відстоювати свою українську ідентичність. Уманську, Полтавську, Медведовську та Урупську станиці, мало того, що занесли на «чорні дошки», з них примусово виселили до Сибіру 51600 мешканців  за підозрою у «контрреволюційній діяльності».

Багато кубанців тікали від голодної смерті в різні регіони СРСР. Як наслідок, уже Всесоюзний перепис населення 1939 року показав, що в місцях компактного проживання українців в Росії їхня чисельність катастрофічно впала. Але навіть перетворившись на «росіян», скажімо, кубанці так і не стали громадянами «першого сорту». Серед них культивується комплекс меншовартості з допомогою ганебних прізвиськ «кубаноїди» та «кубаньки», вигаданих уже після розпаду СРСР, і глузування з усього, що нагадує про зв’язок Кубані з Україною: прізвищ, кухні, звичаїв, а особливо – із залишків української мови, яку тут перейменували на так звану «балачку» – діалект російської.

Чи мали кубанці свою культуру і митців?

«В своїй уяві вони (кубанці-чорноморці) цілком відрізняли Кубань від Росії. Для них вона була цілком чужий світ, а про Україну казали: “У нас, на Україні… Я завше згадую з великим задоволенням і почуттям вдячності тих людей і той край, ті свої поїздки по Кубанщині та ті переживання, які я тоді мав. Що то тепер зісталось від цього оригінального фрагменту історичного, від рештів нашого козацтва?...» – так згадував відомий український диригент, композитор, етнограф Олександр Кошиць про фольклорну експедицію на Кубань 1903–1905 років. Тоді він зібрав 700 українських кубанських пісень.

Не дивно, що тамтешньою самобутньою пісенною творчістю цікавився і Олександр Кошиць, і Микола Лисенко. Вони підтримували творчі зв’язки із одним із найяскравіших діячів музичної культури Кубані, композитором, диригентом, педагогом, хормейстером Григорієм Концевичем (1863–1937). Його розстріляли в 74-річному віці за сфальсифікованим обвинуваченням у замаху на Сталіна, а унікальну колекцію кубанських народних пісень, нотних збірників, книг (разом – майже 13 тисяч одиниць) знищили.

Життя і побут, бойові походи краян описали кубанські історики, серед яких помітним явищем був високоосвічений поліглот Іван Попко (1819–1893) з книжкою «Чорноморські козаки в їхньому цивільному та військовому побуті» (1858). Також слід згадати історика, економіста, статистика, соціолога Федора Щербину (1849–1936) за його працю «Історія Кубанського козацького війська» (1910–1913). До слова, з переписуванням документів в архіві Кубанського козацького війська для цієї книги Щербині допомагав Симон Петлюра, котрий у той час мешкав у тому краї. На жаль, Щербині вдалося видати лише 2 томи, доведені до 1860-х років. Після поразки визвольних змагань учений мешкав у Празі, хоча й там доклався до розвитку українського руху – працював професором Українського вільного університету та Української господарської академії в Подебрадах.

Якщо говорити про художнє слово, то класиком української кубанської літератури визнано наказного отамана Якова Кухаренка (1799–1862). Найвідомішим його твором є п’єса «Чорноморський побит на Кубані», на основі якої Михайло Старицький написав лібрето до опери Миколи Лисенка «Чорноморці». Не менше Яків Кухаренко прославився й дружбою з Тарасом Шевченком, і популяризацією Кобзаря. А Тарас Шевченко, до речі, присвятив Якову Кухаренку поему «Москалева криниця». Помітне місце займає і Василь Мова (Лиманський, 1842–1891) – автор поеми «Козацький кістяк», драми «Старе гніздо і молоді птахи», незавершеного переспіву українською  «Слова про похід Ігоря» та багатьох інших поезій, драм, історичних нарисів. Більшість із них вийшла друком через багато років після смерті митця. 

Вельми оригінально менталітет і особливості кубанського характеру розкрив козак станиці Павлівської Олександр Півень (1872–1962). Його гумористичні «Збірники сміховинок, брехеньок, видумок, приказок, поговірок і дечого іншого з побуту козаків Чорноморського (Кубанського) війська» і «Збірники кубанського фольклору» виходили свого часу кількатисячними накладами у видавництвах Одеси, Києва, Харкова, Катеринодара і Москви. Цей письменник також помер на еміграції в 1962 році.

За матеріалами офіційного сайту УІНП