Зустріч повномасштабного російського вторгнення на Донеччині, бої в Маріуполі і майже рік російського полону — історія військовослужбовця ТЦК та СП

Розпочав свою військову службу Максим як строковик — відповідально поставився до призову і ні від кого не ховався.

— Я був на заробітках у Польщі, приїхав додому. Поїхали до бабусі в Білорусь, мені зателефонувала сестра, каже: «Я тебе вітаю, тобі прийшла повістка». Це було в лютому 2020 року. Але призвали мене тільки в червні, тоді через пандемію коронавірусу призив відклали. 16 червня 2020-го призвали — приїхав у Полтаву на збірний центр. А 18 червня забрали на «Десну», там я й присягу прийняв, — згадує воїн.

За декілька тижнів до навчальної частини приїхали представники 36 бригади морської піхоти, які проводили агітацію серед солдатів строкової служби на укладання контракту із ЗСУ. «З дитинства мріяв служити у морській піхоті» — зізнається Максим. Тому він без вагань дав згоду. І на початку серпня вже підписав контракт з бригадою.

— Ще місяць проходив навчання в «учебці» — на кулеметника. Потім поїхав у бригаду, побув там на вихідних і мене відправили на мої перші бойові. Пробувши три місяці в армії, я вже поїхав на передок — на Донеччину, в селище Водяне за 20 км від Маріуполя. Це була моя перша ротація, на початку жовтня.

Тоді в тому районі була відносна тиша. Як зізнається сам Максим — бійці жартома називали себе «охоронцями поля». А от напередодні нового року обстріли посилилися. По українським позиціям почала щільно працювати російська артилерія.

Максим Миколайович вже з посмішкою згадує, як уперше потрапив під артобстріл: «Одразу було незрозуміло що робити. Перші думки були про те, нафіга я сюди поїхав». Зізнається: було страшно. Та доволі швидко вдалося опанувати себе. І тоді для себе зрозумів: якщо з ним щось станеться, він вже цього не відчує. Та одразу додає: «свою» міну почув (коли отримав поранення).

Перша ротація завершилася 16 квітня 2021 року, коли на позиціях морпіхів змінила 128 окрема гірсько-штурмова бригада. Прибувши у ППД в Миколаїв, Максим успішно подолав смугу перешкод, здав екзамен та отримав берет морпіха. Оскільки служив у десантно-штурмовій роті, виконав мінімально необхідну кількість стрибків з парашутом — чотири рази з літака Ан-2 та один раз з вертольота Мі-8.

— А потім прийшла розпоряга їхати на ученія. Я був серед тих, кого відправили на Урзуф. Приїжджали шведи, британці, ми з ними спілкувалися. Я на «Козаку» був тоді, на кулеметі стояв. Потім потрапив на полігон в Олешки — там у нас були батальйонно-тактичні навчання. І вже 6 грудня 2021 року виїхали на наступну ротацію — в Талаківку.

Потяглися доволі одноманітні будні. На позиціях було досить спокійно, роботи — не дуже багато, згадує військовий. Противник намагався провокувати українських морпіхів. Та наші воїни стримувалися — тоді не можна було порушувати домовленості про припинення вогню.

Все змінилося 23 лютого — по позиціях полетіли перші «Гради». Ворог вів дуже інтенсивний обстріл — розпочиналося повномасштабне російське вторгнення.

— Я 23-го вночі вийшов на пост, подивився в їхню сторону — а там білий день стоїть від їхніх виходів. Не знаю скільки вони вистріляли, але «гради» пакети за пакетами йшли. Посадка їхня просто вся світилася. Тоді розуміння ще не було, що все почалося. В моєму підрозділі всі як один до останнього були впевнені, що наступу не буде. А рано вранці 24-го почали танки виїжджати від нас метрів 700 — ми їх бачили. Били прямою наводкою по наших позиціях. І тоді вже зрозуміли: все, понеслося.

Морпіхи прийняли бій. Трималися декілька днів, стояли міцно — в бригаді не було жодного навіть пораненого.

Але все ж таки з позицій довелося відходити — ворог прорвав оборону на лівому фланзі. На Маріуполь відійшли у ніч проти 1 березня — під покривом темряви, пішки, щоб не привертати уваги ворога ревінням техніки. Практично всі речі залишили на позиціях. Взяли лише найнеобхідніше: збою, БК, мінімум води та їжі.

— Ми стояли лінією, а наш лівий фланг прорвали. Тут наша перша рота розвернулася — буквою «Г» уже стали. Надійшла команда, що знімаємося, бо не втримаємося, просто там така орава сунеться, шо без варіантів. Я 27-го числа ще коли стояв на позиції, ззаду бачу якісь вспишки, повертаюся, а там, де прорвали, «гради» вже б’ють по Маріуполю, у мене вже з-за спини. І потім ото 28-го вступила команда, що відходимо в місто й закріпляємся там. Ми вийшли з позицій, дісталися до КСП роти, звідти нас хамерами вивезли на ТПУ, там ми пересіли в «Козаки» й поїхали займати рубежі на околиці Маріуполя — у районі, який називають Волонтерівка.

2 березня підрозділ опинився під щільним артобстрілом, уперше з початку повномасштабного вторгнення двоє воїнів отримали важкі поранення.

Морпіхам було дуже важко. Тривали постійні обстріли з мінометів, артилерії та авіації, точилися важкі бої. «Цей посьолок Волентерівка забрав більшу половину моєї роти», — тихо каже військовий та опускає очі. Мовчимо.

На тих же позиціях у Волонтерівці поранення отримав і сам Максим — осколкові поранення в ногу, переломи кісток. Сталося це 15 березня. Того дня підрозділ намагався штурмувати противника, щоб відбити свої втрачені позиції. Практично не міг ходити, а надати необхідну медичну допомогу силами підрозділу було майже нереально. Тому за декілька днів матроса Тарасевича евакуювали на завод Ілліча, куди на той час вже переїхав військовий госпіталь та відходили й інші підрозділи.

— Того ж дня, коли мене поранили, ще двох хлопців забрали міни. Одному прилетіло в голову — осколок, несумісне з життям поранення. Другого не встигли витягти — він ішов за танком з пацанами, йшли на штурм. І пахову артерію осколок задів. Коротше, док не вспів, хлопець швидко кров’ю стік. Це командир роти і його троюрідний брат.

Два брати, які випадково зустрілися в Маріуполі.

— Коротше, приїхали до нас мобілізовані. Це десь було 1-2 березня, коли оточення ще не зімкнулося. І отак приходить до нас мобілізований, стоїть… Заходить командир роти, дивиться на нього і питає: «Брат, а ти тут шо робиш?!» Це просто випадкова зустріч, два брати зустрілись. І їх потім двох в один день вбили: оце його брата одразу в голову, там моментальна смерть, а командир стік кров’ю. Їх двох так і забрали.

Перебування на заводі Ілліча Максиму найбільше запам’яталося тим, як люди намагалися вижити. Постійно шукали воду чи хоча би якусь їжу, медикаментів теж було обмаль — припасів критично не вистачало. Зізнається, бували й позитивні моменти: коли щось в інтернеті прочитали, що ЗСУ десь мали тактичні успіхи. Тоді всі гучно раділи — так, як спортивні фанати вітають успіхи своїх команд.

До останнього морпіхи сподівалися на підмогу. Від командування постійно надходили обіцянки, що 2-3 дні максимум, і підійде підсилення, яке пробивається в місто, відбудеться ротація. Та сподівання танули з кожної годиною. Бо ще з 5 березня знали, що місто перебуває в повному оточенні російської армії, позиції якої вже складалися з трьох ліній оборони.

— У нас три прориви мало бути. Ми хотіли на Запоріжжя прориватися. На перший прорив поїхали чоловік 600, ніхто не повернувся. Їх «градами» накрили, там в основному всі… коротше, «двісті». Може, там якісь і були «трьохсоті», шо їх позабирали в полон. Це було десь 7-8 квітня. Потім на другий прорив 10 квітня ми мали виїжджати колоною, вже з комбригом, з усіма. Я не погодився, бо розумів, що це буде новий Іловайськ та Дебальцеве: нам дадуть коридор, і просто… Комбриг поїхав, його бетер підбили, його самого та екіпаж взяли в полон. І все, на цьому прорив закінчився — багато хто повернувся назад. Ми осталися взагалі без командування.

Того ж дня командування бригадою прийняв на себе командир 1-го окремого батальйону морської піхоти Євгеній Бова. Він віддав наказ на вихід з міста.

Максиму, як і решті морпіхів, запропонували три варіанти: переміщення на Азовсталь, здача в полон або спроба виходу пішки. Більшість вирішили виходити пішки малими групами — у кожній роті формувалися окремі групи та прокладалися маршрути.

11 квітня ввечері група, в якій був Максим Тарасевич, вирушила з заводу Ілліча на третій, останній прорив.

— Усімох ми пішки вийшли з Ілліча. Паралельно 1-й окремий батальйон намагався прориватися на техніці. Ми вийшли вночі, а вони після нас години за дві. Ми перепрошили свої радійки на їхні, частоти, щоб бути з ними на одній хвилі. До світанку ми пройшли кілометрів 10, дійшли до кінця заводу, до Сталевара (статуя сталевара встановлена на в’їзді до Маріуполя з боку Волновахи). Хотіли пересидіти — зробити привал, дочекатися ночі та піти далі. І тут з радіостанції почало лунати, «укропи, здавайтєсь, ми вам гарантіруєм жизнь «. Це росіяни в першого бату забрали радійки — ми чули, як їх крили по колоні, почали гради працювати, артилерія, і все-все. Офіцер і ще один хлопець з нашої групи, вони ще в полоні, тому не буду озвучувати прізвища, кажуть, давайте підем на перший бат, узнаємо інформацію, що по прориву. Я був проти. Казав «хлопці, якщо ми туди вернемся, то ми сюди вже не прийдемо». Але більшістю рішили таки піти — назад, туди, де в них КСП було. Вернулися, а там вже білий флаг висить. Коли ми підходили, вибігли якісь два чорта в чорних робах. Без автоматів, без нічого — на вид як розвідка якась їхня. І над нами пару раз стрілив снайпер. Тоді я зрозумів — дають зрозуміти, що ми на прицілі.

Коли прийшли, якраз захоплені в полон українські військові почали подавати списки зі своїми прізвищами. Максим зізнається: декілька разів думав застрелитися, бо не хотів здаватися.

— Ми спустились до роти снайперів, які всі поголовно сказали, що вони здаються. Ну я й подумав, якщо вже снайпери здаються… Це був ранок 12 квітня — день, коли я потрапив у полон.

Полонених морпіхів одразу перевезли на Сартану — невелике селище на околиці Маріуполя. З Сартани 15 квітня переправили на Оленівку. Ще за дві доби Максима Тарасевича етапували у Ростовську область — у місто Каменськ-Шахтинський, в чоловічу виправну колонію загального режиму №12.

 — Потрапив у СІЗО, в сьому камеру, де я простояв 39 днів. У буквальному сенсі: ми тільки спали 8 годин, а то весь час стояли на одному місці, голова опущена, руки за спиною. Якщо з нас трьох хтось сів, то виводять всю камеру і на коридорі роблять нам «свято» — колективне покарання. А потім, на 40-й день нас переоділи в нашу форму. Я в цій курточці в полоні був, — показує Максим на свою софтшельну куртку забарвлення мультикам. — Я у цій же курці в полон потрапив, і в ній же мене поміняли. Єдине, що зміг забрати — це її, тепер ніколи нікому її не віддам.

Чоловіки сподівалися, що їх готують до обміну. Після перевдягання полоненим українцям зав’язали очі та руки. Автозаками перевезли на якийсь аеродром та завантажили в літаки. Та, попри очікування, транспортували не в Україну, а на нове місце ув’язнення — у Волгоградську область, місто Комишів, у СІЗО. Там українських військових систематично катували.

— Шо таке російський полон, я зрозумів ще в першій колонії — коли мене хвилин 40 били струмом «тапіками»: два дроти на вуха, два — на пальці. Це щоб розказували, шо їх цікавило — хто вбивав цивільних, хто мародерив. Пояснював: «Рєбята, все що там відбувалося, це робили сугубо ваші люди». Ніхто цьому не вірив. Там зараз пацанів саджають просто за придумані історії. Зі мною сидів хлопець, Денис Рашпля. На нього нав’язали, що в Маріуполі нібито 16 цивільних вбив і близько трьох десятків поранив. Його посадили на 26 років в колонію особливого режиму. Та він цього не робив — я з ним сидів. Я знаю Дениса ще по службі — він міг вбити хіба що окупанта. Ось так їм дають строки.

У Комишівському СІЗО полонених щодня били та катували. Тарасевич згадує, що на тригодинному допиті на ньому розрядили три електрошокери. Коли повернувся до камери, не було на тілі жодного живого місця — усе в крапках від електрошокерів.

Так тривало до жовтня, коли полонених перевезли до СІЗО в місто Ряжськ Рязанської області, де тримали упродовж чотирьох місяців. Умови, на думку солдата, там були трохи кращі: били не так часто, до полонених ставилися не так погано, як у попередніх тюрмах.

Остання тюрма, в якій довелося побувати морпіху — 10-та колонія особливого режиму в Московській області. Там перебував 12 днів.

Пізно ввечері 15 лютого 2023 року дев’ятьох бранців перевдягли в їх форму, вивели з колонії та посадили в автозаки. Привезли на якесь летовище, завантажили в літак. Максим був впевнений, що їх знову переводять в чергову російську тюрму.

— Нас везли майже добу. Годин сім ми літали літаком — з посадками. Видно, з усіх тюрм збирали полонених. А 16-го зранку, коли ми прилетіли в Курськ, я краєм вуха вихопив слово «автобуси». Та спершу гадав, що просто щось почулося. А потім вивели в туалет — нас вів якийсь спецназ, чи військові. Очі зав’язані були. Нас вели, потім мені хтось каже «Аккуратно, ступенька». Я ще здивувався — яка там сходинка. Піднімаюся, потім відчуваю, що сідаю на м’якеньке. Думаю, ого, в автозаках зазвичай лавки були дерев’яні, а тут все м’яке. Я обережно припідняв скотч з очей — бачу, один автобус, другий… І тоді зрозумів, що їду додому.

Коли Максим потрапив у полон, його дружина була на 6 місяці вагітності. Тож на момент обміну і повернення в Україну, дитині було пів року. Саме про дружину і дитину, яку ще ніколи не бачив, Максим подумав у той момент, зізнається.

Коли автобус з військовополоненими рушив, водій оголосив, що можна розв’язати очі та руки. Тоді ж оголосив, що їдуть на кордон з Україною — на обмін. За якийсь час транспорт знову зупинився.

— Зайшов наш представник і каже: «Все, хлопці! Вітаю, ви вдома!», державною мовою нашою. Дозволили вставати і виходити. До останнього боявся, що все може зірватися і ми поїдемо назад. Одного знайомого хлопця, якого поміняли теж того дня, возили на обмін тричі — і все зривалося. Десь якесь прізвище не сходиться — і їх розвертають і везуть назад у тюрму. Обміняли лише на четвертий раз.

Коли вийшли з автобусів і пішли, назустріч українським військовополоненим вели аналогічну колону росіян, яких повертали до РФ. «Я б не сказав, шо вони в полоні були: там отакі вгодовані харі», — згадує Максим.

Обмін здійснили 16 лютого на кордоні Курської області та Сумщини. Одразу повезли в Сумську лікарню. Погодували гарячим супом, провели загальний медичний огляд. Звідти звільнених бранців привезли на Полтавщину в реабілітаційний центр для військових. Потім у Максима було лікування в госпіталі та в лікарні за місцем проживання.

З сімох товаришів, з якими намагалися виходити 11-12 квітня, з полону повернувся поки що лише Максим Тарасевич.

З усіма звільненими з полону військовими провели низку співбесід в СБУ. Перед поверненням на військову службу провели обов’язкове обстеження психічного стану. В Максима все було в порядку, тож за три місяці після повернення з полону він прибув до Миколаєва — назад у свою рідну 36 бригаду морської піхоти.

Там пройшов ВЛК та отримав висновок, що він непридатний до служби у морській піхоті.

Зараз, зізнається Максим, у нього болять не лише бойові рани. Хоч у нього в колінах досі уламки, які через великий ризик ускладнень поки не наважуються витягати, але найбільше болить спина. Після багаторазових звірячих побоїв дубинками в російських тюрмах саме через проблеми зі спиною збирається знову проходити ВЛК — вже в Полтаві.

— Вони просто брали ці ПР-и, дубинки з залізним сердечником, і ставали в коридорі з обох боків в шахматному порядку. І ти в біжиш тим коридором в позі «зю», а тобі з усієї дурі кожен лупить по спині тими ПР-ми. В камеру не то що забігаєш, а потім заповзаєш. Я сонця не бачив 10 місяців — тільки через вікно. Їсти давали мало, тож схуд майже на 20 кг: потрапив з вагою 85, а приїхав — 68 кг. І то, це я поважився вже на треті чи четверті сутки, коли вже трошки набрав. При зрості 180 см це дуже мало — пояснює воїн.

Через стан здоров’я довелося шукати будь-яку частину, аби служити в Полтаві — ближче до родини. Вибір впав на ТЦК, взяв відношення до Полтавського об’єднаного міського ТЦК та СП. Віднедавна Максим Миколайович продовжує свою військову службу у ТЦК та СП. Основне завдання — заходи оповіщення. Зізнається, робота не з приємних.

— Багато негативу чую про себе і про побратимів. Хтось навіть каже, що ми купили собі тут тепле місце в ТЦК, щоб самим не воювати. Але ж насправді тут всі після поранень — ми вже своє відвоювали. Люди дивляться що я молодий, але ж вони не знають що я пройшов і що у мене болить — зізнається військовий. — Насправді вони просто не хочуть служити, шукають якісь відмовки. Кажуть що не хочуть, що воно їм не потрібне. А кому воно потрібне? Хто буде захищати його сім’ю? Я? Так я своє здоров’я вже віддав,. — пояснює військовий.

Максим Тарасевич, як і більшість військовослужбовців ТЦК, пройшов бойові дії під час російської війни проти України. Він воював у окупованому Маріуполі і був у російському полоні. Він вижив завдяки силі свого духу, але росіяни зламали його здоров’я. Поважайте воїнів ЗСУ, навіть якщо вам не подобається що вони перевіряють ваші документи.

Роман ІСТОМІН