Розмір тексту

Вулиці Полтавської міської громади: 17 березня створено Українську Центральну Раду

Перший уряд України
Перший уряд України

Торік, 19 травня депутати Полтавської міської громади затвердили нові назви для 95 вулиць в рамках кампанії з деколонізації, яка розпочалася після початку повномасштабного вторгнення росіян. Серед іншого топонімічного сміття у небуття пішла й назва «9 Січня» — на звеличення подій у російській імперії, під час яких відбувалася політична боротьба між російським царатом та російськими революціонерами.

9 січня 1905 року у Санкт-Петербурзі відбулася демонстрація прихильників лівої ідеології до палацу російського царя Миколи II з соціальними, політичними і економічними вимогами. У російській і комуністичній радянській історіографії ті події інтерпретуються як «кривава неділя» і початок «першої російської революції», але до історії Полтави стосунку не мають. Тож з ініціативи воїна ЗСУ, відомого публіциста, журналіста, засновника інтернет-видання «Історична правда» Вахтанга Кіпіані та представника Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області Олега Пустовгара та за результатами голосування полтавців на інтернет-платформі «Едем» вулицю «9 Січня» перейменували на Української Центральної Ради. Нова назва покликана популяризувати історичну правду про перший український передпарламент в 1917-1918 роках—Українську Центральну Раду (УЦР), який вперше у ХХ столітті Четвертим Універсалом проголосив незалежність України. Серед засновників і учасників УЦР та її виконавчого органу-Генерального секретаріату була плеяда борців за незалежність й видатних інтелектуалів з Полтавщини. Серед них Симон Петлюра, Іван Стешенко, Павло Чижевський, Борис Мартос, Володимир Шемет.

Архівна світлина з демонтрації на підтримку УЦР

Українська Центральна Рада — перший український передпарламент

Події березня 1917 — квітня 1918, доба УЦР, проголошення її Універсалів- це один із ключових етапів перших у 20 столітті визвольної боротьби українців за незалежність — Української революції 1917-1921 років.

Увечері 14 березня в будинку Євгена Чикаленка зібралося 27 активістів Товариства українських поступовців (ТУП). Загалом ситуація була непевна, тому помірковані ТУПівці не поспішали з радикальними рішеннями, схиляючись до тактики вичікування. Врешті вирішили збиратися щодня в клубі «Родина». На одній з таких зустрічей зібралося понад 100 представників від українських організацій, студентства, військовиків, духовенства. Тоді й з’явилася ідея заснування Центральної Ради. Вона була сформована на паритетних засадах між українськими організаціями. «З ТУП спільної мови не знайшли, — згадував Дмитро Антонович, — але зробили механічну згоду: рішено зложити поки що тимчасову Центральну Раду з ядра в числі до 25 людей з тим, щоб вона далі доповнювалась кооптацією головним чином делегатами з поза Києва. Українська Центральна Рада (УЦР) повинна була скликати Національний конгрес, який мав остаточно вибрати Центральну Раду, як постійний український парламент».

Володимир Шемет
Іван Стешенко
Павло Чижевський
Меморіальна дошка Борису Мартосу у Градизьку
памятник Борису Мартосу у Полтаві

16 березня 1917-го у Києві відбувся «День свята революції». Це була велелюдна маніфестація, в якій потужною колоною під національними синьо-жовтими прапорами йшли представники українських організацій. Цього ж дня на Думській площі Києва повсталі українці демонтували пам’ятник колишньому прем’єр-міністру російської імперії, шовіністу і українофобу Пьотру Столипіну. Цього ж дня, з ініціативи Товариства українських поступовців в Києві були скликані збори представників політичних, громадських, культурних та професійних організацій. На засіданні зборів оголосили про створення громадського комітету. Газета «Киевская мысль» наступного дня повідомляла про збори, на яких «всього були присутні понад 100 осіб… Були обрані представники в кількості 10 чоловік для участі в міському та інших комітетах, де потрібно представництво українських організацій. Збори гаряче прийняли пропозицію „Центральної Ради“ про невідкладні потреби українського народу».

Щодо самих зборів, «крім старшого тупівського покоління українських діячів, в них брала участь студентська молодь. Сергій Єфремов повідомив присутніх про політичні події в столиці. Було вирішено заснувати загальноукраїнську організацію, у майбутньому Центральну раду, до ініціативного ядра якої обрали десять осіб. Однак принципи утворення такої організації викликали гостру суперечку, в ході якої визначилися дві позиції. Члени Товариства українських поступовців, які небезпідставно вважали, що саме вони останніми роками несли основний тягар української справи, пропонували, щоб саме ТУП стала основою майбутньої всеукраїнської організації. Іншим громадським, професійним, партійним, кооперативним організаціям пропонувалося активно приєднуватися до тупівських громад. Цій позиції виявили спротив українські соціал-демократи на чолі з Дмитром Антоновичем, які не бажали ставати під руку ТУП, бо мали з ним давні суперечності в сфері програмних і тактичних вимог…». Дебати продовжилися і наступного дня. Тож саме 17 березня вважається днем офіційного створення Центральної Ради.

Меморіальна дошка Симону Петлюрі у Полтаві

Головою УЦР обрали Михайла Грушевського, а заступниками голови стали Федір Крижанівський, Дмитро Дорошенко та Дмитро Антонович.

У квітні, на Всеукраїнському національному конгресі було обрано заступниками голови УЦР Сергія Єфремова та Володимира Винниченка. Після цього конгресу УЦР з київської організації перетворилася на загальноукраїнську. У Першому Універсалі УЦР заявила про політичну мету — здобуття української автономії. Автономна Україна мала включати території, де українці становлять більшість населення. Другим Універсалом Центральної Ради утворено виконавчий орган влади — Генеральний Секретаріат. У багатьох містах колишньої імперії, у Полтаві також, відбувалося українське національне піднесення. Українці, що входили до частини Російської імператорської армії та Російського імператорського флоту, збиралися на мітинги, «українізувалися» та визнавали УЦР. Наприкінці березня 1917-го у Києві пройшла велелюдна демонстрація, в якій узяло участь понад 100 тис. учасників. Люди вітали Центральну Раду та виголосили вимоги надати Україні автономію. «Одностайно і однодушно стати всім на велике діло, — закликав Михайло Грушевський, — і не спочити, і рук не спустити, доки не збудуємо тої вільної України».

Мемоіральна дошка Михайлу Грушевському у Полтаві

Третім Універсалом УЦР проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Майже відразу вона зазнала більшовицької агресії з боку Росії. У розпалі бойових дій 22 січня 1918 року УЦР проголосила незалежність УНР (Четвертий Універсал).

УЦР як наш перший передпарламент відродила українські державні традиції, які вкорінені були ще у Київській Русі та Гетьманщині. Таку концепцію, а також ідею неперервності історичного процесу творення української нації закладено у головній праці життя літописця української історії Михайла Грушевського — 10-томній «Історії України — Руси». Виявом поваги до «батька української історії», його унікального наукового доробку стало створення меморіальної дошки на фасаді будівлі по вулиці Стрітенській (нині Центр охорони та досліджень пам’яток археології Полтавської обласної ради). Саме у цій будівлі видатний історик й державний і громадсько-політичний діяч, літературознавець, письменник, публіцист, академік Всеукраїнської академії наук, натхненник українського національного руху, очільник Наукового Товариства імені Т. Г. Шевченка у Львові, майбутній голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський 9 листопада 1913 року виступив із промовою на відкритті Українського клубу Полтави. Саме під керівництвом Михайла Грушевського Центральна Рада еволюціонувала від вимог національно-культурної автономії до проголошення незалежної Української Народної Республіки.

На Микулинецькому цвинтарі у Тернополі є меморіальна дошка зі згадкою про Павла Кудрявцева

Підтримка Української Центральної Ради на Полтавщині

У березні — квітні 1917 року у містах Полтавщини відбулися масштабні зібрання, на яких підтримано створення УЦР і лунали заклики про національне самовизначення українського народу.

6 березня понад 20 тисяч мешканців Полтави та навколишніх сіл, солдатів і офіцерів місцевої залоги, учнів шкіл і гімназій вийшли на демонстрацію і мітинг біля пам’ятника Іванові Котляревському. 6–8 квітня 1917 р. у Полтаві працював губернський з’їзд учителів: ініційовано українізацію освіти, створено профспілку працівників освіти і зобов’язано губернське земство видавати підручники для шкіл українською мовою. Полтавським губернським комісаром у справах народної освіти став публіцист і педагог Віктор Андрієвський. У квітні 1917 року тисячі мешканців Полтави, курсанти Віленського військового училища і Кадетського корпусу під національними синьо­жовтими прапорами зібралися на Соборному майдані вшанувати пам’ять Тараса Шевченка. 16-17 квітня 1917 р. у Полтаві відбувся Селянський з’їзд, на який прибуло понад тисячу делегатів з усіх повітів. Ухвалено рішення про підтримку УЦР й максимальну земельну норму на одне селянське господарство в розмірі 50 десятин. Наймасовішою громадською організацією в селах Полтавщини стали селянські спілки. Найстарішим осередком українського національного руху на Полтавщині була громада ТУП, її ровідником був Павло Чижевський, до керівництва належали Василь Королів­Старий, Валерія О’Коннор­Вілінська, Володимир Леонтович, Олександр Шульгин, Петро Холодний, Сергій Шелухин, Кость Товкач. 21– 22 травня 1917 р. з ініціативи Полтавської громади Товариства українських поступовців у Полтаві відбувся Український з’їзд Полтавщини. Делегати підтримали УЦР та зажадали широкої національно­територіальної автономії України. У червні 1917 р. Полтавська єпархіальна церковна рада доручила священикам по всіх церквах краю оприлюднити текст Першого Універсалу УЦР про проголошення автономії України і відслужити з цієї нагоди молебні. У червні 1917 року Центральну Раду як найвищий представницький орган усього українського народу визнали Лубенське і Миргородське земства та Миргородська міська дума, Полтавська повітова земська управа та Полтавське губернське земське зібрання, губернська рада робітничих і солдатських депутатів.

18 червня 1917 року на Південному вокзалі Полтави відбувся масовий мітинг, учасники якого заявили про підтримку Центральної Ради; опісля учасники цього зібрання пройшли маніфестацією по вулицях міста. Такі ж мітинги й маніфестації відбулися і в інших містах та селах Полтавщини. Восени 1917 року у Миргороді, Кобеляках, Гадячі, Хоролі, Лубнах та в окремих селах Полтавщини задля охорони правопорядку, життя та майна громадян виникають загони Вільного козацтва. Наприкінці 1917 року на Полтавщині діяло 11 товариств Українського Вільного козацтва, які налічували 605 членів. Пізніше вільні козаки забезпечували кадрами збройні повстанські загони та антибільшовицькі організації.

У Полтаві текст ІІІ Універсалу УЦР про проголошення УНР одержано увечері 8 листопада, а 10 листопада його оприлюднили на масовому мітингу перед готелем Воробйової (вул. Преображенська, 4 — тепер вул. 1100­річчя Полтави). Перед мешканцями міста та навколишніх сіл виступили депутати Селянської ради, гласні міської Думи, губернський комісар Андрій Лівицький. Виступи переривалися голосними вигуками «Слава!» та співом національного гімну «Ще не вмерла Україна». Учасники проголошували підтримку УНР та голови УЦР Михайла Грушевського.

Телеграма Полтавського губерніального комісара до секретаря внутрішніх справ УНР (10 листопада 1917 р.): «Сьогодні в Полтаві на майдані був парад війську і всенародний мітинґ з читанням Універсалу Центр. Укр. Ради улаштований Полтавською Радою революції. Універсал був оголошений головою Ради революції Терлецьким, після чого виступили з привітанням до громадянства губерніяльний комісар Лівицький, представники Ради Селянських, Робітничих та Вояцьких депутатів і соціялістичних партій українських, російських та єврейських. Губерніяльний комісар од імені адміністративних інституцій на Полтавщині заявив, що однині буде коритись тільки єдиній владі Генерального Секретаріату. На мітинґу був повний спокій. Робітники, солдати і громадянство з великою радістю вітали Універсал Центральної ради. Сподіваючись, що всі інституції громадські і урядові будуть підлягати лише Генеральному Секретаріату, маю за високу честь про це повідомити Вас як представника першого революційного Уряду Суверенної України. Губерніяльний комісар Андрій Лівицький».

31 жовтня 1917 р. виконком Полтавської губернської ради заявив, що вітає «Українську Центральну Раду в її прагненні спільно з революційними органами взяти владу до своїх рук і буде працювати в повному контакті з Крайовим комітетом по захисту революції при Центральній Раді». Центральне бюро профспілок Полтави ухвалило: «єдиним виходом для полтавського пролетаріату є визнання України автономною і підтримка Центральної Ради». 22 листопада 1917 р. на засіданні Кременчуцької міської думи текст Третього Універсалу зачитав голова управи С. Панасенко. Більшістю голосів («за» — 38, «проти» — 11) гласні Думи підтримали резолюцію, яка схвалювала проголошення УНР та обіцяла їй підтримку міської влади.

Агресія більшовицької Росії. Загарбання території Полтавщини

Більшовицький переворот у російському Петрограді не знайшов підтримки у жодній із владних структур та громадських організацій Полтавщини, які вважали УЦР найвищим державним органом України. У грудні 1917 року Рада комісарів більшовицької Росії передала вимоги допомагати більшовикам — «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», написаний Леніним за участю Йосипа Сталіна і Лева Троцького. УЦР за підписом полтавця Симона Петлюри відхилила ультиматум. 22 грудня російські загони захопили Харків, де для маскування агресії створили маріонеткову квазідержаву, провівши так званий «Всеукраїнський з’їзд рад». На ньому Україну проголосили «радянською республікою і федеративною частиною радянської Росії». Бойові дії спонукали УЦР відмежуватися від радянської росії. 22 січня 1918 року Четвертим Універсалом проголошено незалежність УНР. У січні 1918 року червоногвардійці оголосили війну УНР і загарбали значну частину її території, зокрема й Полтавщини. Російські агресори просувалися до Києва двома залізничними магістралями — Полтавською і Чернігівською.

Українською залогою у Полтаві (близько 2500 багнетів) командував полковник Ю. П. Ревуцький. 8–9 грудня 1917 р. він здійснив спробу придушити більшовицький заколот. 10 грудня на підмогу прибув гайдамацький курінь УНР під командуванням Юрія Ластовченка. Більшовицькому керівництву совєта в ультимативній формі було запропоновано виїхати з міста. Увечері 15 грудня в готелі «Європейському» анархіст Дунайський убив Юрія Ластовченка. Уранці 16 грудня гайдамаки заарештували членів більшовицького виконкому і відвели їх у розташування українських військ (приміщення Кадетського корпусу).

У ніч на 19 січня 1918 р. росіяни захопили Південний вокзал, телефонну станцію й губернське правління. У Полтаві почалися грабунки й розбої з боку російсько-більшовицьких військ під командуванням Міхаіла Муравйова.

З приходом більшовиків у Полтаві почалися перебої з хлібом та товарами першої необхідності. У той же час на очах десятків голодних людей з магазинів автомобілями вивозили продукти харчування. Мешканці Полтави побачили криваву диктатуру: есера Л. Бочковського розстріляли за те, що в його кишені виявився квиток члена Української Центральної Ради. Окупанти розстріляли молодих українських патріотів Зарудного та Пугача. За наказом Муравйова на Полтаву наклали контрибуцію в розмірі 1 млн. крб.

10 січня 1918 р. російські більшовицькі загони Муравйова окупували Миргород. Комітет з охорони міста відмовився визнати владу російських більшовиків. Ті його розігнали, а 24 лютого — і повітове земство, яке також не визнало окупаційну владу.11 січня 1918 р. червоні агресори захопили станцію Ромодан, а 13 січня після тригодинного бою (160 гайдамаків проти 2000 червоних) — станцію Гребінка і так отримали шлях на Київ з боку Полтави. 11 січня захоплено Кременчук. Червоногвардійці під проводом Манґустова були справжнісінькими злодіями, зокрема вчинили напад на кременчуцьке відділення Державного банку і забрали там останню готівку — 214 тис. крб., призначених для виплати допомоги безробітним і заробітної плати робітникам. Наприкінці січня 1918 р. у Полтаву прибула делегація Московського продовольчого комітету. Вона мала виявити запаси продовольства в губернії та організувати їх вивіз до «голодуючої півночі». Московські емісари змушували селян звозити надлишки хліба і фуражу на розташовані на залізничних станціях зсипні пункти з наступним вивозом їх у росію. У села Полтавського та Кобеляцького повітів послали більшовицькі військово­реквізиційні загони.

Тріумфальна весна 1918 року. Визволення Полтавщини від російсько-більшовицьких агресорів

УНР уклала перший в новітній історії України міжнародний договір у Бресті. Дипломатичне визнання та військова допомога Центральних держав, зокрема Німеччини зміцнили УНР і дали змогу навесні 1918 року відвоювати окуповані російськими більшовиками українські території.

Більшовики оголосили військовий стан на Полтавщині, який завершився суцільним провалом. Колабораціоніст Володимир Антонов-Овсієнко, верховний головнокомандувач радянських військ в Україні, згадував: «Оголошена в Полтавській губернії мобілізація не дала позитивних результатів. Мобілізаційний „штаб“ виявився, звичайно, не в змозі замінити відсутність налагодженого місцевого військового апарату, виявився неспроможним і до організації сільських партизанських загонів».

14 березня 1918 р. окрема Запорізька дивізія військ Центральної Ради (близько 8 тисяч багнетів) виступила в Полтавському напрямку. Німецькі загони і Гордієнківський кінний полк визволили залізничну станцію Гребінка.

21 березня раптовим наскоком третя сотня гордієнківців знищує чекістів і визволяє Хорол. У центрі міста козакам відкрилася жахлива картина червоного терору: під в’язницею купа роздягнутих і поспіхом розстріляних людей, а біля собору — трупи із слідами тортур. На східцях собору «сидів» труп людини в солдатському однострої із жовто­блакитною стрічкою на рукаві, з якого червоні кати випотрошили нутрощі та напхали сіном. Закатований росіянами був військовиком на прізвище Вишемирський. Його з почестями поховали в Хоролі.

22 березня українські війська увійшли в Ромодан. Основні сили запорожців збили більшовиків з позицій за річкою Хорол, атакували Миргород і після бою зайняли місто. Гордієнківський кінний полк Всеволода Петріва виступив із Хорола вздовж залізниці в напрямку Решетилівки, 2-й Запорізький полк Петра Болбочана визволив станцію Яреськи. Червоні під прикриттям трьох бронепоїздів спромоглися організувати оборону тільки в районі Абазівки. Полк імені Костя Гордієнка обійшов позиції більшовиків з півдня і 29 березня першим від німців увійшов у Полтаву. У міру просування союзницьких військ на Полтавщині відновлювалася влада Української Центральної Ради: губернським комісаром було призначено Андрія Лівицького, а військовим комісаром — уродженця села Ряське (нині належить до Михайлівської сільської територіальної громади Полтавського району) отамана Павла Кудрявцева. 28 березня 1918 ркоу він видав наказ про розпуск більшовицьких совєтів і негайне відновлення судових органів у тому складі, який був до приходу більшовиків, а також губернського, повітових і волосних земств.

Полтавський офіс УІНП (за матеріалами офіційного сайту УІНП та книги »Українська революція. 1917–1921. Полтавський вимір. Події. Постаті. Документи», автори-упорядники Олександр Білоусько, Тарас Пустовіт, Віктор Ревегук)

Національна пам’ять

Редактор проекту: Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті

983

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему