Як і коли Північна і Східна Слобожанщина опинилася у складі Росії?

У цьому інформаційному матеріалі розшифровуємо, що означає формулювання «історично населені українцями території РФ». Йтиметься про Північну і Східну Слобожанщину. Також про спільну історію українців та цих територій. Ці землі нині перебувають у складі РФ.

Заселення майбутньої Слобожанщини почалося наприкінці 30-х років XVІІ століття. Тоді це були землі Дикого поля, які лише номінально входили до Московського царства. Сюди прибували у пошуках кращої долі активні люди та селилися по слободах (тип поселення, що звільнявся на певний період від податків та повинностей). Внаслідок кількох хвиль міграцій з Правобережної України утворилось п’ять слобідських козацьких полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський та Острогозький. Останній охоплював території на обох берегах річки Дон, нині це частина Воронезької області РФ. Переселенці переносили козацький полково-сотенний устрій та систему управління, яку очолював полковник і старшина.

Самобутній устрій слобідських полків скасувала російська імператриця Катерина ІІ у 1764 році, а в наступному запровадила Слобідсько-Українську губернію, яка охоплювала територію колишніх козацьких полків. У 1779 році східну частину Слобідсько-Української губернії разом з Куп’янськом і Острогозьком передали до складу Воронезького намісництва. Згодом і решту Слобідсько-Української губернії реорганізувати у Харківське намісництво. Після відновлення Слобідсько-Української губернії в 1797 році, їй на короткий час повернули її землі на Дону, але в 1802-му знову вилучили Острогозьк і Старобільськ, передавши їх Воронезькій губернії. Врешті-решт, у 1819 році Старобільський повіт повернувся до Слобідсько-Української (з 1835-го – Харківська) губернії, а Острогозький і Богучарський відтоді і до самої революції залишилися у складі Воронезької.

Незважаючи на відірваність від Харківщини, північні території колишнього Острогозького полку тривалий час зберігали і подекуди продовжують зберігати український етнічний характер.

За ІІІ Універсалом Центральної Ради до складу УНР мала увійни Харківська губернія. Однак, не забували батьки нації також про Східну Слобожанщину у складі Воронезької губернії. В тексті Універсалу зазначалося, що належність суміжних територій, де українці становили більшість, мала визначитися у майбутньому “по згоді зорганізованої волі народів”.

Закон про вибори до Українських установчих зборів вже прямо передбачав існування 10-ї виборчої округи – Острогозької. До неї мали увійти суміжні з Україною повіти, де більшість складали українці: Острогозький, Валуйський, Бірючанський і Богучарський повіти Воронезької губернії та Новооскольский Курської губернії. 

Претензії на українські етнічні землі Воронежчини та Курщини уряд УНР висував і під час підготовки до  укладання миру з радянською Росією у лютому 1918 році. Новий адміністративний поділ України, запропонований законом 6 березня, передбачав існування на цих територіях землі Подоння. 

В Українській Державі Павла Скоропадського уряд визначив, що українська влада мала розповсюджуватися на Путивльський, Суджанський, Грайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскільський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії. За межами України в такому разі залишалися б деякі регіони Воронезької губернії, де більшість населення складали українці, тоді як повіти Курської губернії, де українці такої більшості не становили, приєднали б. 

Остаточно російсько-український кордон визначався вже у совєтських реаліях, де етнографічний принцип поступився політичній доцільності. Делегація УСРР пропонувала обміняти Східний Донбас (переважно російський за етнічним складом) на українські землі північної і східної Слобожанщини. Крапку в цьому питанні остаточно поставили ухвалою ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 року. За цим рішенням, Україна й справді втратила значну частину Донбасу, однак натомість отримала лише дрібні прикордонні території на Слобожанщині. Так поза межами УСРР опинилися майже пів мільйона українців. За переписом населення 1926 року, в окремих прикордонних з Україною районах РСФРР проживало до 99 % українців. Щоправда, діячі радянської України порушували питання кордонів аж до кінця 1920-х років, але значних успіхів не досягли.

За матеріалами офіційного сайту УІНП