80 років тому УПА на міжнародній конференції єднала поневолені народи проти Москви. Серед учасників Катерина Мешко з Полтавщини

Великий збір ОУН

У серпні 1943 року на території теперішнього Козівського району Тернопільської області відбувся Третій надзвичайний Великий збір ОУН на Українських Землях (ОУН на УЗ). Йдеться про бандерівське крило ОУН, відоме також як ОУН самостійників-державників. Далі використовуватимемо абревіатуру ОУН (б). На цьому з’їзді була підтверджена лінія націоналістів щодо створення масових повстанських збройних формувань — Української Повстанської Армії (УПА) та прийнято програму про відкриту збройну боротьбу проти «двох окупантів-імперіялістів — Третього Райху та Совєцького Союзу». Також учасники Третього Великого збору ОУН (б) ухвалили ряд документів щодо модернізації політичних й ідеологічних засад ОУН, аби зробити їх зрозумілими й прийнятними для широкого членства, у тому числі й для самостійницьких елементів з Наддніпрянщини, Сходу та Півдня України. Якраз на Третьому Зборі Роман Шухевич був остаточно затверджений на двох посадах — 1) як голова Бюро Проводу ОУН на УЗ, хоча виконував ці обов’язки від травня 1943 року, та 2) виступив в ролі Головного Командира УПА, об’єднаної під політичним керівництвом цієї ОУН. Українські націоналісти у серпні 1943 року висловилися серед напрямних своєї діяльності:

«…за культурні відносини з іншими народами, за виїзд громадян за кордон з метою навчання, лікування та ознайомлення з культурними надбаннями інших народів,

…за повне право національних меншин плекати власну національну культуру, … за рівність усіх громадян України незалежно від їх національності у всіх державних правах і обов’язках, за право на працю, заробіток і відпочинок,

…за вільну культуру, за героїчну високодуховну мораль, за загальну солідарність, дружбу та дисципліну…».

На той час УПА під командуванням Шухевича-«генерала Чупринки» поширила свою військову дію на всі терени Галичини, Волині, частково — навіть Наддніпрянщини, а у складі її відділів воювало чимало представників інших народів, що були разом з українським поневолені радянською владою. У повідомленнях про бойові сутички УПА від початку-середини 1943 року згадується про діяльність також і національних відділів:

«…25 червня 1943 р. в триденних боях загону УПА під командуванням к-ра Крука в околицях Теремна на Волині, в яких цілком розгромлено сталінських партизанських грабіжників, що вже довший час напастували мирне населення, особливо відзначився відділ грузинів…».

«…В місяці серпні 1943 р. відділ УПА, складений також з узбеків, грузинів і росіян, знищив у боях з німцями в Млинівському р-ні Рівненської области 60 гітлерівських бандитів…».

«…29.04.44 р. у великому бою відділів УПА з військами НКВД в с.Залізниця на Крем’янеччині взяли участь і визначилися національні відділи під командою к-ра Яструба. В цьому бою ворог утратив 240 вбитими…».

Перша конференція поневолених народів Сходу Європи та Азії

І ось через кілька місяців після проведення Третього Великого збору ОУН, а саме 21-22 листопада 1943 року, в умовах найсуворішої конспірації під еґідою УПА, яка діяла під політичним керівництвом ОУН на УЗ, було проведено Першу конференцію поневолених народів Сходу Європи та Азії

Конференція поневолених народів Сходу Європи і Азії, що відбулася на підконтрольних УПА територіях Рівненщини — в районі сіл Будераж, Ілляшівка та Батьківці — зібрала із різних відділів УПА 39 представників 13 народів, «поневолених совєцькою імперією».

Серед них: 6 грузинів на чолі з «Карлом», 6 азербайджанців (голова делеґації — «Фізуль»), 5 узбеків («Шимрат»), 4 вірменина («Антрант»), 4 татарина («Тукай»), 2 білоруси («Дружній»), 2 осетини («Арам»), казах («Дежкман»), черкес («Джиґіт»), кабардинець («Баксан»), чуваш («Скворцов»), башкир («Каґарман»).

Також на конференцію прибули п’ятеро українців — представники керівництва УПА та ОУН на УЗ. Серед них: член Бюро Головного Проводу ОУН на УЗ Ростислав Волошин, член Головного Проводу ОУН Яків Бусел, референт пропаґанди крайового проводу ОУН ПівдСУЗ (Південно-східних українських земель) у Дніпропетровську Омелян Лоґуш, а також — перший головнокомандувач УПА Дмитро Клячківський. Крім офіційних делеґатів, на конференцію прибув також Роман Шухевич — Головний командир УПА, голова Проводу ОУН на Українських Землях.

Oмелян Лоґуш (псевда — «Євген», «Іванів», «Степанів») пізніше згадував:

«…Скликання цієї конференції домагалися настирливо представники революційного підпілля у південній і східній Україні, що працювали в районах з великою кількістю національних меншостей або по сусідству з територіями інших поневолених Москвою народів. На Волині ця справа стала актуальна ще й тим, що у відділах УПА було багато вояків неукраїнського походження, а навіть були вже деякі окремі національні відділи, як ось азербайджанський, грузинський, узбецький. Тарас Чупринка, визнавши всю слушність за теоретичною концепцією спільного фронту поневолених Москвою народів, зацікавився відразу чисто практичним питанням. Його цікавило особливо, які є реальні можливості поширити повстанські дії на території інших поневолених народів, та що можна зробити для цієї справи в УПА: «Ми вибрали правильний шлях. Від сьогодні наша боротьба за самостійність це не відокремлена боротьба одного народу, а революція на Сході Европи й Азії за волю усіх поневолених народів і за новий лад у цій частині світу»…».

(Часопис «Визвольний шлях», 1970 рік, ч. 3 (264). — с. 347-349).

Серед організаторів і учасників конференції було подружжя Логушів: галичанин Омелян і полтавка Катерина

Слід окремо згадати про самого Омеляна Лоґуша, одного з організаторів Конференції і пізнішого члена Української Головної Визвольної Ради, про якого, на жаль, ще мало відомо українському читачеві.

Він народився 1912 року у селі Передмістя коло Язловця (Тернопільщина), пізніше став студентом аґрономічного факультету Львівської політехніки, а від осені 1937-го по березень 1939 року був чільним активістом напівлегального об’єднання українських студентських організацій, став провідником ОУН Львівської Політехніки, за свою підпільну діяльність заарештований польською поліцією в березні 1939 року, вийшов на волю у вересні того ж року.

Згодом Лоґуш ввійшов до складу Українського національного комітету (УНК), що постав у Кракові в червні 1941 року, а з початком німецько-радянської війни став референтом пропаґанди крайового проводу ОУН ПівдСУЗ (Південно-східних українських земель) у Дніпропетровську та політреферентом Центрального проводу ОУН. Саме Омелян був тим, хто у грудні 1943 — січні 1944 року продовжив перемовини про нейтралітет та співпрацю ОУН і УПА з Угорщиною. В літі 1944 року Омелян Лоґуш обійняв посаду головного редактора підпільного часопису «Ідея і чин», а по закінченню Другої світової війни еміґрував спочатку до Західної Німеччини, а пізніше до — США, де був активним учасником Закордонного представництва УГВР та очолював український відділ «Голосу Америки».

Також на конференцію прибула уродженка села Старі Санжари Полтавщини діячка ОУН і УГВР Катерина Мешко (Лоґуш), (псевда «Озерська», «Верещак»). Коротко тут розповімо про нашу видатну землячку.

Народилась у 1913 році у сім’ї українських патріотів козацького стану, Якова Мешка та Марії Янко. Батьки відійшли від хліборобства та стали купцями і підприємцями в Старих Санжарах. Батька розстріляли чекісти в рідному селі навесні 1921 року. Старший брат матері— депутат Центральної Ради УНР, розстріляний НКВС у 1938 р. . Старший брат Катерини Євген боровся за волю УНР у у лавах місцевого отамана Івана Біленького, поліг у боях із червоними, ленінськими зайдами. Сестра Оксана Мешко—дисидентка, багато разів арештовувана та етапована таборами за проукраїнську діяльність. Після розгрому московським більшовизмом родини поїхала до Харкова жити й навчатися у дядька Віктора Янка. Опісля переїхала до сестри Оксани в Дніпропетровськ, де навчалася в середній школі. Там на власні очі бачила ліквідацію Православної Церкви, колективізацію сіл та Голодомор-геноцид. Працювала токаркою на метзаводі в Дніпропетровську, навчалася на робітфаку. 1937 р. виїхала в Москву, де закінчила електромеханічний інститут МЕМІІТ і в 1941 р. повернулася до Дніпропетровська. Була прикро вражена хаотичним відступом Червоної Армії з міста і масштабною переправкою німців через Дніпро.

Залишившись в окупації, ледь уникнула перших арештів та розстрілів ОУНівців-мельниківців та інших свідомих українців німецькими гестапівцями. Потім стала працювати в обласній управі, а згодом вступила в бандерівську ОУН (б), яка діяла підпільно на строго конспіративних засадах. 1942 р. переїхала в Ворошиловград, де очолила обласний провід ОУН, одночасно заступаючи референта пропаганди крайового проводу Південно-Східних земель Омеляна Логуша, з яким згодом одружилася. Опісля була провідницею ОУН Криму. У 1943 разом з О. Лоґушем перебралася на Волинь, працювала в крайовому проводі. У листопаді 1943 року організувала Першу конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії в селі Будераж Здолбунівського району на Рівненщині.

Учасниця Великого Збору УГВР (11.-15 липня 1944 року року). У 1944 р. на доручення Проводу УГВР перебралась з чоловіком за кордон в Європу. У 1949 р. переїхала з ним в США, де вдвох брали участь у діяльності Закордонного Представництва УГВР (ЗДПУГВР). Померла в 1991 році в місті Сент-Луїсі.

Глибинний перелом розуміння націоналізму

Але повернемося у 1943 рік. Учасники конференції прийняли постанови й відозву, в яких, зокрема, заявили про необхідність «створення спільного комітету народів Східної Европи і Азії, який буде координувати всі національно-революційні сили цих народів, виробить єдину лінію боротьби зі спільним ворогом, єдину тактику боротьби та у відповідний момент кине клич до одночасного повстання всіх поневолених народів».

На конференції було сформовано Комітет поневолених народів, в чиї функції входило формування національних повстанських армій, об’єднання та організація національно-політичних сил в місцях їх проживання, а також на землі України, куди їх закинула війна. У практичній площині УПА закликала до визвольної боротьби інші народи, що були поневолені не лише Москвою, але й Берліном — оскільки в німецькій армії та в поліційних чи поліційно-допоміжних частинах німецької адміністрації в Україні було чимало не-німецького елементу, уродженців Кавказу, татар, туркменів та інших. Ось приклад такого заклику:

«ЧЕРКЕСИ, КАБАРДИНЦІ, ОСЕТИНИ, ЧЕЧЕНЦІ, АДИГИ, ЛЕЗҐІНИ, ІНҐУШІ!

Сини гір! Досить бути сліпим знаряддям у руках німецького імперіялізму! Згадайте заповіти своїх гордих предків, що загинули за волю Кавказу!

Український народ закликає Вас до спільної боротьби з віковічними гнобителями! Створюймо міцний фронт проти експлуататорів людства!

Зі зброєю в руках переходіть до національних відділів при Українській Повстанській Армії. Готуйте сили для загальної революції проти московсько-большевицької тиранії. Нас об’єднує спільна боротьба під кличами «Воля народам! Воля людині!».

Такі заклики до народів Сходу було друковано російською мовою, а опісля мовами тих народів, яким вони адресувалися. Летючки в мовах і письмом східніх народів друкувала УПА-Південь — ймовірно, в друкарнях Одеси.

У постановах щодо політичних завдань Конференція поневолених народів Східньої Європи й Азії (1943) стверджувала, що тільки національні революції поневолених народів припинять безглузду воєнну різню і принесуть світові тривкий мир.

«Новий міжнародний лад, опертий на пануванні політичних прав кожного народу, дасть кожному народові повні можливості культурного й економічного розвитку. В системі вільних національних держав забезпечується повна воля людині, давленій і експлуатованій досі казарменною системою імперіялізмів».

У відозві Конференції стверджувалося:

«…сучасну війну розпочали й ведуть правлячі імперіялістичні верхівки Берліна й Москви — німецькі націонал-соціялісти й російські большевики. Війна ведеться за те, котра з імперіялістичних клік має надалі поневолювати й експлуатувати народи Европи й Азії. Імперіялісти вирішили, що їм замало награбованих земель, замало заграбованих багатств, замало підбитих народів, вони хочуть ще більше поширити свої імперії, ще міцніше придусити гноблені народи й затягти до такого ж ярма нові народи. Прагнучи до тих розбишацьких цілей, імперіялісти силою змобілізували ввесь здоровий елемент поневолених і гноблених ними народів та погнали його на фронт. Мільйони синів України, народів Кавказу, Середньої Азії, Надволжя і Уралу знаходяться сьогодні в окопах, віддаючи життя за своїх гнобителів. В тойже час в тилу НКВД тероризує їх родини, знущається над ними….Здійснити цей лад можна тільки в безпощадній боротьбі з імперіялістичними правлячими верхівками, тільки шляхом національної революції. В боротьбі проти спільних гнобителів — сталінського й гітлерівського імперіялізмів — необхідний єдиний фронт всіх народів Сходу, керований своїми національними проводами…».

Отож в середовищі провідників і членства широкого національно-визвольного визвольного руху, який діяв у 1943 році під еґідою ОУН (б) та УПА як ірреґулярної армії бездержавного народу, стався крутий поворот.Ідеться про глибинний перелом у розумінні не лише націоналізму, але й інтернаціоналізму — явища, зміст якого досі був викривлений більшовицькою практикою та пропаґандою.

В результаті з визвольної і державотворчої програми ОУН зникли пункти щодо національної виключності, партократії й авторитаризму. Характерно, що це політичне дозрівання українського націоналістичного руху відбувалося за умов найінтенсивнішої революційної збройної боротьби. При цьому процеси демократичного розвитку відбувалися хоч і серед критичних дискусій, але без гострих конфліктних протистоянь. Цей розвиток — а згодом і глибинний перелом — був надзвичайно органічним, набутим тяжким досвідом активних підпільних та повстанських дій ОУН та УПА разом із представниками інших народів, що були поневолені в СРСР.

Ця зміна наочно відображена у атмосфері проведення і документах Конференції поневолених народів Східної Європи й Азії, яка відбулася на Волині рівно 70 років тому, в листопаді 1943 року. І ця зміна була, так би мовити, виявом… інтернаціональних прагнень українських націоналістів.

Олександр ПАНЧЕНКО, приват-доцент Українського Вільного Університету, краєзнавець (м. Лохвиця) (для Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті).