У Полтаві експонують виставку про репресованих археологів

Над ним працювали кандидати історичних наук: в.о. голови УІНП Володимир Тиліщак та начальниця відділу популяризаційної роботи УІНП Наталя Слобожаніна. Також авторами виставки є Олександр Бонь, Наталя Булик, Світлана Іванисько, Вікторія Колеснікова, Володимир Колибенко, Сергій Павленко, Віра Павлова, Наталя Хамайко, Ірина Черновол, Катерина Чуєва, Оксана Юркова, Анна Яненко. Створювали проєкт низка державних та наукових інституцій: Український інститут національної пам’яті, Інститут археології НАН, Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник та Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.

Виставку «Наказано не знати: українські археологи в лещатах тоталітаризму» присвятили археологам, яких переслідував московський комуністичний режим. 25 жовтня її представили заступник голови правління Спілки археологів України Юрій Пуголовок та завідувачка науково-експозиційним відділом археології Полтавського краєзнавчого музею Ірина Мельникова. Ще один просвітницький захід відбувся 12 грудня.

У вступному слові директорка обласної універсальної наукової бібліотеки імені Котляревського Надія Влезько зазначила: «Співпраця з УІНП триватиме. З огляду на проведення у краєзнавчому музеї масштабної реконструкції протягом останніх двох років наша бібліотека стала майданчиком для експонування низки цікавих виставок Інституту нацпам’яті. Це не лише презентація книг та різноманітні зібрання з популяризації української історії. Запрошую усіх небайдужих до української історії завітати до бібліотеки і переглянути виставку».

З усіма зацікавленими також спілкувалися представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар, Ірина Мельникова та членкиня ВГО Спілка археологів України, кандидатка історичних наук, доцентка Полтавського національного педагогічного університету Оксана Коваленко. Вони розповіли, що серед іншого на виставці представлені стенди й про археологів, життя і діяльність яких пов’язані з Полтавщиною.

«З ініціативи професора Леоніда Булави, нашої топонімічної групи та усіх небайдужих учасників голосування на платформі „ЕДЕМ“ у Полтаві вулицю Хасанівську перейменували на честь Миколи Макаренка. Він належав до Полтавської вченої архівної комісії та Полтавського церковно-археологічного комітету (1908–1919), Всеукраїнського археологічного комітету (1924–1929), очолював Музей західного та східного мистецтва імені Богдана Ханенка (1920–1924). Проводив не лише археологічні дослідження, але й культових споруд. Захистив від руйнування комуністичними безбожниками Софійський собор у Києві. 1934-го єдиний із членів державної комісії не підписав акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору у Києві. У січні 1938-го Макаренка розстріляли. Так російсько-більшовицький режим вчинив розправу над вченим, який боровся проти знесення культових пам’яток», — розповів Олег Пустовгар.

Оксана Коваленко розповіла про Хведора Вовка, Данила Щербаківського та Володимира Грінченка.

Данило Щербаківський був серед ініціаторів створення Української академії мистецтв, її вчений секретар і почесний член. Під час Української революції 1917-1921 років рятував мистецькі твори із панських будинків, які повсюдно нищилися. Протистояв вивезенню з України золотих і срібних речей під час вилучення совєцькою владою церковних цінностей у 1922-му. А вивезені намагався повернути в українські музеї. Під час відрядження до Москви в 1923-му повернув понад 5000 речей. Зокрема, домігся повернення золотого хреста, подарованого Богданом Хмельницьким Києво-Печерській лаврі.

Хведір Вовк, антрополог, археолог, автор понад 200 наукових робіт народився у селі Крячківка біля Пирятина. Співпрацював із Михайлом Драгомановим, Сергієм Подолинським, Миколою Зібером в українській газеті «Кіевский телеграфъ», належав до «Старої Громади». Брав участь у археологічних розкопках влітку 1875-го та 1876-го в Київській та Волинській губерніях. Дійшов висновку, що українці становлять окремий антропологічний тип, відмінний від сусідніх слов’янських народів, що має цілком оригінальні етнографічні особливості. Завдяки йому українська етнографічна та археологічні науки піднялися на один рівень з європейськими народознавчими науками кінця XIX — початку XX століття. До появи праць Федора Вовка українська етнографія була простим описом особливостей народу, у якому переважали захоплення лінгвістикою та фольклором.

Володимир Грінченко народився на Полтавщині неподалік Диканьки. Працював у музеї Полтавщини, столичному Центральному історичному музеї, завідувачем фондами в Академічному інституті археології, Полтавському республіканському історико-краєзнавчому музеї. Брав участь в історико-етнографічній експедиції до села Яреськи, обстежував неолітичні поселення на узбережжі р. Псел та на Нижньому Поворсклі Кременчуцького та Кобеляцького повітів у 1922-1923 рр. Відшукав, розкопав та дослідив кілька видатних об’єктів: Вознесенський комплекс, ранньосередньовічні керамічні майстерні у балках Канцерка та Кринична, курганну групу Кічкаського некрополю, поселення на острові Перун, в ур. Сагайдачного, у балці Куценькій, могильники біля Вільного порогу і в балці Криничній, кам’яні споруди в балці Скотоватій, кілька черняхівських поселень і багато іншого. 18 квітня 1938 року Грінченко був заарештований та звинувачений у контрреволюційній діяльності та участі в антирадянській націоналістичній організації, після чого його запроторили до катівні, в якій допити тривали до червня 1938 року. 17 жовтня 1939 р. постановою Особливої наради при НКВС отримав вирок — 5 років виправно-трудових таборів й 21 грудня був відправлений етапом до Красноярського краю. Дружина Грінченка з дітьми була виселена з помешкання, яке відібрало керівництво комуністичної партії. Після поневірянь у комуністичних концтаборах у 1947 році повертається до сім’ї у Київ. Тут він зустрічає колишніх колег, які планували розкопки пам’яток біля с. Мачухи на Полтавщині, й за їхнім сприянням влаштовується до складу тимчасових співробітників майбутньої експедиції. 19 квітня 1948 р. серце вченого зупинилось назавжди у віці 48 років. Похований на Монастирському кладовищі у місті Полтава.

Олег Пустовгар зауважив, що більшовизм — це один із проявів ширшого поняття, яке має назву «російський імперіалізм»: «У сучасній росії Сталіна офіційно названо „ефективним менеджером“. Кривавий диктатор путін — послідовник Сталіна. Нині на тимчасово окупованих українських землях росіяни застосовують те ж саме, що і в часи СРРС, переслідуючи все українське — мову, культуру, віру, історію, нашу еліту. Розстріляне українське відродження — це не лише справа СВУ, не лише вбивства і висилання до комуністичних концтаборів українських поетів, письменників. Це закатована і зацькована українська еліта, серед них мистецтвознавці, археологи, вчені-дослідники. Це історичний урок, нагадування, до чого призвело загарбання УНР і що чекає нас, якщо путінські російські головорізи тепер, через сто років матимуть успіх». Пустовгар поінформував, що експонуватиметься виставка у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці до кінця року, а ознайомитися з електронним варіантом виставки можна на офіційному сайті УІНП тут.

Оксана Коваленко зазначила, що попри утиски, репресії, катування подвижники української культури, про яких розповідає виставка, здійснили важливі наукові відкриття. Ці особистості репрезентують цілі покоління репресованих українських учених-археологів, які налічують десятки чи навіть сотні імен. Наголошувалося, що тривалий час українська археологія перебувала в умовах жорсткої цензури з боку політичних режимів держав, до складу яких входили українські землі. Тому як галузь, що впливала на усвідомлення української ідентичності, мала бути не лише підконтрольною, а й відповідати певній ідеології. Репресії проявлялися у створенні несприятливих для роботи й життя умов, забороні займатися професійною діяльністю, переслідуваннях за етнічною приналежністю чи за політичним мотивами, ув’язненні, ізоляції в психіатричних лікарнях, таборах, та фізичному знищенні.

Управління популяризаційно-просвітницької роботи УІНП

Полтавський офіс УІНП