105 років тому у Миргороді на Полтавщині народився голова Національної Ради Держцентру УНР в екзилі Воскобійник

Спогад про родину

Успішний бізнесовець, президент однієї з північно-американських корпорацій Олексій Григорович Воскобійник у книзі «Повість моїх літ. Публіцистичні спогади» пише:

«…З пізніших оповідей тата я дещо більше дізнався про свою сім’ю. Моя родина, як по татовій, так і по маминій лінії, — з козацького роду. Наші прадіди належали до Миргородського козацького полку. Ми ніколи не були кріпаками. Мій дідусь по татовій лінії Василь Воскобійник був одним із акціонерів Дібровського кінного заводу. Там вирощували найкращих рисаків. Якщо звичайний кінь коштував за царя 15-20 золотих рублів, то один рисак цього заводу продавався за 500, а то й тисячу рублів золотом. Мій прадід по батьковій лінії належав чи не до перших меценатів Миргородщини. Бо з розповідей діда я знав, що він чимало вклав своїх власних грошей у будівництво відомого в Миргороді собору. Отож у тому соборі і наша, родинна, частка, і ми тим пишаємося. Своїм синам — старшому Петрові і молодшому Григорію, тобто моєму татові, дідусь Василь Воскобійник на своїй землі, по вулиці Бережанській, залишив дві добротні хати. Вони й досі у Миргороді служать моїм землякам. Дідусь по маминій лінії Василь Шумейко мав велике зелене подвір’я на Гайдамацькій вулиці Миргорода, кілька десятин власної землі, пасовисько, де випасали коней та корів, і чотирьох доньок-красунь. Найкраща з них — моя мама Марина Шумейко-Воскобійник…

Наша хата стояла далеко від центру міста в дуже мальовничому куточку Миргорода, в кінці Бережанської вулиці. Коли тут ставили хату, то на толоку, розповідав мені дідусь, зібрався увесь куток… Така традиція: не прийдеш — образиш господаря. Завтра сам будуватимеш хату — сусід відповість тобі взаємністю і теж не прийде. На Україні не прийти на толоку до сусіда вважалося великим гріхом. Наша хата була, як казали, на славу. Вкрита білою черепицею. Посередині добротний ґаночок. Обабіч нього — по троє великих вікон. З ґаночка вхід у сіни. А вже звідси — до великої кухні. З традиційною українською піччю. У кухні долівка з червоної глини. Біля печі два великих казани. Відер на дванадцять води. Вздовж стіни перед столом — велика дубова лава. У кімнатах — дерев’яні підлоги. Гарно пофарбовані. Кілька ліжок, диван, крісла, зелені фікуси з широким лапчастим листям, і чи не в кожному кутку хати ікони: ікона святої Покрови, опікунки України ще з часів Козаччини (ХV-ХVІ сторіччя), ікона Пречистої Діви Марії, Воскресіння, святого Миколая, святого Воздвиження. Мою дитячу душу, коли я дивився на ті ікони, огортало благоговіння. Я й сьогодні, заплющуючи очі, бачу перед собою їх — літаючих ангелів, голубе небо, голубів. Під вишитими українськими рушниками, з лампадками, в яких горить казковий вогник, і все навколо пахне ладаном і Божою благодаттю. Перед Зеленими святами мама прала рушники, витирала порох з образів, кімнати застеляли старовинними килимами, долівку притрушували свіжою пахучою травою, а стіни прикрашали зеленими гілками-клечанням. Надворі перед ґаночком дідусь, тато і Михайло, як старший, закопували три зелені гілки — символ святої Трійці, яка мала оберігати і наше господарство, і самих господарів. Все це з приходом більшовиків знищувалось, викорінювалось як пережитки минулого. Вибивалося маузерами з нашої родової пам’яті — пам’яті народу нашого. Дико, по-дурному висміювалось. Мова, культура, звичаї, традиції, наша українська природжена делікатність… У кінці городу стояла дідусева пасіка. Мала, здається, чи не двісті вуликів. А також тримали голубів. Їх Михайло, який уже міг рахувати, налічував до трьохсот. Можливо, їх стільки й було…».

Тут і далі у споминах Олексія Воскобійника дуже часто зустрічаємо — Михайло, Михайло, Михайло…. Так хто ж був цей Михайло Воскобійник? — Чи добре пам’ятають про нього в материковій Україні, яка стала незалежною майже тридцять років тому і, яка, втративши контроль над кримським півостровом, досі воює проти свого одвічного ворога московського аґресора? Чи передбачав пан Михайло, який спочив на далекій американській чужині у 2001 році, що його рідна земля знову постане перед небезпекою втрати своєї державності, за яку він все своє життя боровся?

У лавах УРДП

Інформації про Михайла Григоровича Воскобійника можна прочитати у «чиказькій» Збірці матеріалів і документів «Українська революційно-демократична партія (УРДП-УДРП)», яка побачила світ у Києві також понад 20 років тому. Михайло Григорович, народився у місті Миргороді рівно 105 років тому, 21 листопада 1918 року. Докладніші відомості про з його життя дізнаємося із допису іншого нашого земляка-миргородчанина Олексія Григоровича Коновала: «…Долаючи різні труднощі й перешкоди, Михайло Воскобійник закінчив 1941 р. Харківський університет. За німецької окупації України редаґував газету „Миргородські вісті“. Щоб не опинитися там, де зник батько, вся родина — мати Марина та два брати Іван та Олексій — подалися на Захід з тисячами колись гнаними, переслідуваними, репресованими, стріляними й недостріляними, ТИМИ, ЩО пережили ГОЛОД 1933 року людей зі східних та центральних земель України. Після Другої світової війни опинилися в Німеччині в таборі для переміщених осіб в Новім Ульмі. В Німеччині Михайло розпочав студіювати в роках 1947-1948 політичні науки в Гайдельберзькому університеті. Рівночасно познайомився з українським письменником Іваном Багряним, який мешкав в тім самім таборі і був ініціятором створення Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП). Ця партія, членом якої Михайло Воскобійник був з самих початків, стала в обороні всіх „східняків“, яким загрожувала примусова репатріація до СРСР. Членами УРДП був свідомий елемент з центральних та східніх областей України, так звані „східняки“, православні люди, з Великої України, як тоді їх називали. До них мали певне упередження вихідці із західніх областей України, члени та прихильники українських національних середовищ. Діяльність УРДП зосереджувалася зразу після війни в американській зоні, а пізніше поширилася на англійську та французську зони…».

Засновниками УРДП були Іван Багряний, Іван Майстренко, Григорій Костюк, Борис Левицький та Михайло Воскобійник. Частина членів УРДП у 1948 році створила навколо місячника «Вперед» ліву групу, яка згодом перестала існувати. Першим головою партії був Григорій Костюк, але найдовше на чолі УРДП був письменник Іван Багряний (1948-63), далі — Федір Гаєнко (1963-67), згодом — Василь Гришко (1967-75), а від 1975-го року цю партію понад два десятиліття її очолював якраз Михайло Воскобійник.

Журналіст, публіцист, історик, державний діяч

Пресовими органами цієї партії були часописи «Українські Вісті» та «Український Прометей», як також неперіодичний журнал «Наші позиції», що виходив від 1948 року, окремі числа якого є також у хатньому архіві автора цього допису. Чоловими діячами та керівниками УРДП були, зокрема Віталій Бендер, Всеволод Голубничий, зганий мною вище — Олексій Коновал, Юрій Дивнич-Лавріненко, П.Волиняк, І.Дубилко, І.Корнійчук, А.Лисий, А.Рябишенко, полтавці з походження — Дмитро Нитченко, Федір Габелко, Яків Гвоздецький, Сергій Євсевський, Пилип Грін та багато інших. Саме Михайло Григорович Воскобійник у 1993 році в північно-американському місті Детройті написав та видав друком книгу «Пам’яті Івана Багряного», як частину своєрідного літопису початків УРДПартії. Очевидно, що він мав для цього багатющий матеріал. Мешкаючи у Західній Німеччині в 1949-50 роках пан Михайло був редактором партійної газети «Українські вісті» з офісом у баварському місті Новий Ульм та головним редактором газети-бюлетеня «Ми ще повернемось!», два роки поспіль від середини 1950-их років виявив себе як автор й диктор передач у редакції українського відділу радіо «Свобода» у Мюнхені.

Після переїзду в 1957 році до США пан Михайло здобув ступінь маґістра у Сіракузькому університеті та докторат з історії — у Пенсильванському університеті, викладав історію Східної Європи та України у Сіракузькому (1958-64) та в Центральному Коннектикутському (1966-87) університетах.

Від 1987-го року він перебував на пенсії, а від 1989-го по 1992-ий рік був Головою Української Національної Ради Державного центру УНР в екзилі. Сім років тому у видавництві «Літературна Україна»/«Ярославів Вал» вийшла друком, як зазначалося в анотації, вийшла «книжка публіцистики одного з найпомітніших українських істориків у США — Михайла Воскобійника, представника славного козацького роду з Полтавщини, який мусив залишити рідну Україну, але й за її межами зберіг діяльну любов до Батьківщини. До видання ввійшли статті, опубліковані в еміґраційній пресі, а також листування Михайла Воскобійника з відомим письменником і політичним діячем Іваном Багряним» під наголовком «Україна — XX: Національна ідея і чин: Публіцистика, листування», яку упорядкував і видав Сергій Козак. До речі, за сприяння Фундації імені Івана Багряного пан Сергій став автором бібліографічного покажчика газети «Українські Вісті» в Європі та Америці, видав ряд книг про діяльність української діаспори‚ зокрема, книгу «Архів діяспори», яка містить періодику української еміґрації в 1945-1969 роках, і що важливо для нас, полтавців, — фотоальбом «Полтавщина літературна»‚ в якому розповідається про долі та творчість понад 200 українських письменників, що жили чи відвідували міста, села і хутори історичної Полтавщини.

У своєму дописі «Тернистий шлях газети «Українські Вісті» Олексій Григорович Коновал, зокрема, зазначає, що «перше число газети «Українські Вісті» вийшло 19 листопада 1945 року на восьми сторінках в українському таборі в Райнгард-казармах в Новому Ульмі‚ Німеччина. Директором видавництва й адміністратором часопису був полковник Кирило Дацько, а редакційну колеґію творили Юрій Горліс-Горський, Олекса Гай-Головко, Олександер Зозуля та Павло Маляр. Кожний з них мав за чергою редаґувати одне число газети. Але після четвертого числа дальші числа циклостилеві редаґував у більшості П.Маляр. В 1946 році «Українські Вісті» почали появлятися друкарським способом. Газета подавала, що її видає Спілка українських письменників та журналістів… Газету редаґувала колеґія,. начальним редактором є Іван Багряний. Окрім І.Багряного, в 1946-1950 роки, коли ще українці не виїздили за океан, в редакції «Українських Вістей» працювали як редактори певних відділів П.Маляр, О.Зозуля, Анатолій Гак (Мартин Задека), Дмитро Нитченко, Анатолій Юриняк, Андрій Ромашко та Андрій Глинін. Головними відповідальними редакторами газети впродовж 55 років були П.Маляр (1945), І.Багряний (1946-1947, 1954,1957-1962), Юрій Дивнич-Лавриненко (1948), Михайло Воскобійник (1949), А.Ромашко (1950-1953), Віталій Бендер (1955-1956), А.Глинін (1963-1974) та Федір Гаєнко (1975-1978). В серпні 1978 року «Українські Вісті» перенесено з Німеччини до США‚ в Дітройт‚ і редактором з того часу аж до початку 1994 року був Михайло Смик….».

Спомини рідного брата Олексія

Особисто мені не пощастило запізнатися з Михайлом Григоровичем Воскобійником, однак в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, де я здобував докторат з права, мною було придбано книжку споминів Олексія Григоровича Воскобійника, Михайлового рідного брата, яку згодом кілька разів з великою цікавістю читав-перечитував. Там, у спогадах брата, було чимало інформацій й про перипетії долі та натхненну працю Михайла Григоровича: «…Історія, коли збоку поглянути, досить-таки романтична. Усе почалося з листа до брата Михайла. — Подивись-но там, у Європі, написав я йому, за нашими гарними дівчатами. Час мені одружуватись. Грошенят трохи заробив. У доларах. А тут навколо самі хлопці, копальні і тундра. Та ще й десь вичитав, що мішані шлюби, як правило, кінчаються нещасливо. Поклав собі не перемішувати кров. Одружитися тільки з українкою. Звернувся з цим серйозним питанням я до Михайла тому, що Іван був набагато молодший і діапазон його вибору — тільки його інститут. Михайло ж на той час уже працював одним із редакторів газети Івана Багряного „Українські вісті“, багато їздив, мав філософський погляд на житейські проблеми і знав мій смак. Ми настільки були схожі, що нас, як я вже писав, інколи сприймали за близнюків. Словом, я на нього покладався як на себе. У Німеччині на ті повоєнні роки залишилося чи не найбільше колишніх совєтських біженців. Серед них, мабуть, найбільше українців. Переважно це були жінки, діти, політики і люди похилого віку. Наша родина, про це я також уже писав, була в дуже близьких стосунках з письменником Іваном Багряним. Після брошури „Чому я не хочу вертатись до СССР?“ він мав море прихильників свого таланту: гарний поет, чудовий прозаїк. Вони з братом часто виїжджали на різні літературні вечори. Іван Багряний належав до когорти авторитетних осіб. Мав ще неабиякий хист оратора, був далекоглядним політиком. На його літературні вечори люди приходили масово. Він уже тоді, окрім згаданої газети, створив і партію УРДП (Українська революційно-демократична партія). Вона серед українців, як і газета, називалася партією Івана Багряного. Була настільки авторитетною, що до її засновника примкнув тоді дуже сильний публіцист, письменник Василь Гришко, який відійшов від Степана Бандери, не зовсім поділяючи його крайні радикальні погляди. Примкнув до Багряного і письменник Григорій Костюк, багато інших знаних людей. Це переважно були, так уже нас називали, східняки, хоча Іван Багряний категорично заперечував цей штучний поділ українців за місцезнаходженням українських регіонів. Вважав, що це розпорошує наші сили. Що це вигідно тим, хто хоче нас розділяти і панувати над нами… Галю Дробот Михайло побачив на одному з літературних вечорів Івана Багряного. А згодом уже на з’їзді УРДП, у Шлясґаймі. Було саме так. Михайло розповідав, що тоді з’їзд їхньої партії обслуговували дівчата-українки в гарних українських блузочках-вишиванках. Гімназистки за офіціанток були. Спритна, струнка чорнява Галя — типова козачка — одразу впала в око Михайлові. Він ще й показав її Миколі Степаненкові. Той, не знаючи таємниці братів Воскобійників, подумав, що це Михайло підшукує собі наречену, і схвалив його вибір „на всі сто“. Михайло попросив у дівчини фото. Галя відмовила. Та він таки дізнався, де вона живе, і зайшов з Миколою Степаненком до неї додому. Познайомилися з Галиними батьками — Іваном Савелійовичем Дроботом та Оксаною Марківною. Відрекомендувавшись працівниками редакції газети „Українські вісті“, коротко розповіли про мету свого візиту. Мовляв, чули, що їхня дочка гарна учениця, бере участь у художній самодіяльності, співає в хорі, тож вони хотіли б написати про неї в газеті. Але не вистачає дрібнички — її фотокартки…. Галю я одразу забрав у Новий Ульм, до своїх. А сам через Атлантику і до „рідного дому“. Так я уже тоді називав Канаду. Отака історія з моїм одруженням. Дай Боже сьогодні, через 50 літ, кожному так „несерйозно“ одружуватися і мати таку міцну і таку гарну родину, яку маємо ми з Галею. Це моя найкраща споруда, яку я збудував без архітектурного плану, глибокого задуму, якихось вагань і сумнівів. Мій брат і сват Михайло — доктор філософії. Знає Фейербаха, Канта, Гегеля. Я не мав часу на цих великих людей. Я весь час думав про малих, аби вони не жили без даху над головою Так він про мене тоді сказав так: „— Прийшов, побачив, переміг!“…»

Письменник Олег Чорногуз у своїй статті «Людина, яка присвятила Україні кожен свій подих, кожен свій помисел» написав: »До кінця свого життя видатний політик працював на консолідацію української нації, єднання її, незалежно від кордонів та континентів. Велич такої державної постаті, такого політичного і громадського діяча, такого вченого, знаменитого профессора Гейдельбергського, Сіракузського та Пенсільванського університетів ще недостатньо оцінена нашою державою. А рідній Україні Михайло Воскобійник присвятив кожен свій подих, кожен свій помисел. Він залишив нам після себе чимало гарних справ, котрі й досі вірно служать його Україні, нашій Україні, заради якої він жив і яку любив понад усе… Я зустрів милого, середнього на зріст батька. Так, батька. Я не обмовився — батька двох молоденьких донечок, який прибув на Всесвітній конгрес ледь не з усім своїм сімейством. Це був Михайло Воскобійник. Після перших хвилин нашої розмови я був вражений його обізнаністю. Через кілька хвилин ми вияснили, що обидва — колеги по журналістиці… Я любив Михайла Воскобійника, оскільки його природженого інтелігента, надзвичайно скромну людину не можна було не любити. Через кілька років, на запрошення молодшого брата Олексія Воскобійника і його дружини пані Галини, я приїхав до Стейт-Коледжу, Пенсільванський університет) на презентацію книжки «Повість моїх літ», яку переклав англійською мовою професор цього ж університету Майкл Найдан. Саме тоді я порушив питання про видання книжки і Михайла Воскобійника. Його статей, його незакінчених споминів. Олексій Григорович і пані Галина одразу погодилися на таке видання як на духовний пам’ятник Михайлу Воскобійнику…».

Всі ми без винятку вірили, що настане той день, коли на наших майданах і вулицях замайорять жовто-блакитні стяги.

Майже два десятиліття тому Михайло Григорович Воскобійник скінчив свій земний щлях. У сумному повідомленні для громадськості О.Г.Коновал писав: «.Помер д-р Михайло Воскобійник 15 вересня 2001 року після тривалої тяжкої хвороби на Флориді в США, залишивши в смутку дружину Галину і доньок Марину та Наталку та брата Олексія з родиною. З похороном його, перевезенням на місце спочинку родина мала клопіт. Через теракт 11 вересня комунікація літаками США кілька днів, коли помер М.Воскобійник, була паралізована. Велика родина братів Воскобійників давно закупила місце для поховання на українському православному цвинтарі в Бавнд Бруці в штаті Нью-Джерзі. Вони пожертвували тисячі долярів на різні добродійні українські цілі та установи, зокрема на побудову церкви та цвинтаря в Бавнд Бруці…. З Філадельфії на похорон приїхав давній друг Воскобійників Петро Гурський та багато співаків. Після похорону відбулися поминки та прощальні виступи друзів по партії та праці. Замість квітів на могилу покійного родина просила жертвувати на заснований нею стипендійний фонд імені проф.Михайла Воскобійника в Гарвардському університеті на українські студії. Щоб людність та молоде покоління України більше знало про голодомор 1933 року, Фундація ім. Ів.Багряного видала накладом 10 тисяч примірників книгу Семена Старіва „Страта голодом“. Це переклад його праці, виданої 1985 року американським видавництвом під назвою „Execution by Hunger“ під псевдо Мирон Долот, щоб не накликати біди рідним в Україні. В книзі зазначено, що вона видана коштом Фундації в пам’ять Михайла Воскобійника, про якого подано в книзі короткі біографічні дані та фото».

Справді, як писав Олексій Воскобійник, рідний брат Михайла: «…літа — як баскі коні: летять — не зупиниш. І всі роки, навіть тоді, коли ще твердо не стали на ноги ми думали про вільну Україну. І не тільки думали, а мріяли. Щось в силу своїх можливостей робили. Всі ми без винятку вірили, що настане той день, коли на наших майданах і вулицях замайорять жовто-блакитні стяги. Що Україна розправить крила і вільно, на всі груди зітхне, скидаючи зі своєї шиї ярмо.». — Що ж будемо щиро сподіватися, але не лишень сподіватися чи мріяти, але напружено й натхненно, як це робив Михайло Григорович Воскобійник, 105-річчя від дня народження якого ми відзначаємо цьогорічного листопада, — працювати й трудитися, творити та… воювати для захисту та блага нашої улюбленої й заквітчаної України та її знедоленого народу, героїчної нації, що так жахливо страждає й потерпає від кривавої аґресії кремлівських верховод, втрачаючи у ХХІ-ому столітті в центрі Європи, на російсько-українському фронті, своїх кращих синів і дочок

Олександр ПАНЧЕНКО, — доктор права, адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, лауреат Премії імені Івана Багряного (2014)

Світлини із книги Олексія Григоровича Воскобійника «Повість моїх літ. Публіцистичні спогади» та відкритих джерел