Про пам’ятник Келіну та московитам-«оборонцям Полтавської фортеці» як російську пропаганду, та що натомість

Петро I наказував підірвати Полтавську фортецю, а мешканців вбити

Метою створення мегаміфу про «велику перемогу Петра І у битві під Полтавою» було назавжди очорнити український національний рух — мазепинство. Російська пропаганда подавала участь гетьмана Івана Мазепи та його прихильників у Великій Північній війні як внутрішню боротьбу в Російській імперії. І будь-які спроби інакше тлумачити Полтавську битву вважалися зрадою. Тож під час цієї війни, яка має не лише збройний вимір, але й війни пам’ятей (російської імперської і нашої української), пора розвінчувати ворожі ідеологеми, що роками труїли національну пам’ять нашого народу.

Пам’ятник Келіну та «оборонцям Полтавської фортеці» на Першотравневому проспекті — це класичний приклад російської монументальної пропаганди. Ця споруда підсилює російську міфотворчість, зокрема, «запорєбрікове» безпідставне твердження: «оборона Полтави 1709 року є прикладом мужності й героїзму воїнів гарнізону і місцевих жителів, котрі пліч-о-пліч протягом трьох місяців боронили фортецю від шведських загарбників».

У виставковому проєкті «Мазепа. Karl ХІІ. Пётр І. Топ-10 міфів ru.пропаганди» Українського інституту національної пам’яті та музею «Поле Полтавської битви» стверджується:

«Полтава була важливим форпостом Гетьманщини, через неї проходив шлях із України до Криму, до переправи на Дніпрі — Переволочної, до Запорізької Січі, Правобережної України, Польщі. Після укладення Іваном Мазепою союзу зі шведським королем Карлом ХII московські загарбники намагалися зайняти своїми гарнізонами найважливіші у воєнно-стратегічному плані населені пункти Гетьманщини. Значення Полтави підсилювалося тим, що Полтавський полковник Іван Левенець був прибічником Мазепи, посвяченим у плани гетьмана. Тоді основна частина Полтавського полку за наказом Петра І перебувала на Дону, Полтаву від московської навали захищати було нікому. Інгерманландський полк московитів безперешкодно зайняв місто 3 грудня 1708 року. Іван Левенець змушений був підкоритися силі. У січні на зміну інгерманландцям до фортеці ввійшли Тверський, Устюзький та батальйон Бєлгородського гарнізонного полку (понад 4 тисячі вояків). Командування гарнізоном прийняв ставленик московського царя полковник Алєксєй Кєлін На озброєнні у нього і його московських артилеристів було 49 гармат».

І зараз таких «келіних» продовжувачі справи Петра першого, сучасні путіністи силою насаджують у тимчасово окупованих містах і селах Криму, Запорізької, Донецької, Херсонської та Луганської областей України. Російські історики переконували: до московитів приєдналися 2600 полтавців (жителів і частково козаків), які взяли участь у «героїчній» обороні Полтави. Проте сучасні дослідники переконують, що в межах фортечних укріплень міста із загальною площею фортеці 40 гектарів мешкали близько 2,5 тисячі жителів, серед них жінки, діти, люди похилого віку. Тому твердження про 2600 городян, активних оборонців Полтави, є російською брехнею. Тим паче, що й у самих російських джерелах годі надибати бодай одне ім’я полтавця, який би приєднався до військових дій московського гарнізону.

Важливо знати: у російському історичному документі «Письма и бумаги императора Петра Великого. — М.; Л.: Издательство АН СССР, 1950. — Т.9. — Вып.1. — С.216-217) вміщено лист Петра І коменданту Алєксєю Келіну у червні 1709 року. Чомусь це джерело не є популярним серед російським істориків, та воно показує нам, українцям, сучасним полтавцям СПРАВЖНЄ ставлення окупантів-московитів та їхнього царя до полтавців. На випадок, якщо українські жителі Полтавської фортеці не нададуть допомогу гарнізону Келіна, таємно вивести той з фортеці разом із полтавцями-чоловіками, а місто… знищити! Тобто військові Келіна повинні були підірвати Полтавську фортецю разом із жителями, які там залишилися! Це вам не нагадує долю Маріуполя, Бучі, Ірпеня, Ізюма, Херсона?

Міф про героїчну оборону Полтави тривалістю 87 днів (із 1 квітня по 27 червня 1709 року) і відчайдушні штурми фортеці шведами походить із «Дневника военных действий Полтавской битвы», який ще часто називають «Дневником А.Келина». Цей твір написав у середині XVIII століття доглядач робіт у Кронштадті П. Крьокшин. Сучасний історик П. Кротов проаналізував «Дневник А.Келина», спростував численні міфи і назвав Крьокшина «петербургским сочинителем».

«Полтава мала стати оперативною базою для подальшого походу Карла ХІІ на Москву. Для шведського короля важливо було облогою фортеці затримати московські війська на лінії Ворскли. Із середини квітня 1709 року почалася поступова передислокація союзного війська (шведів, українських козаків під проводом гетьмана Івана Мазепи, запорожців під проводом кошового отамана Костя Горідєнка) до Полтави. Тобто з цього часу розпочалася блокада міста, союзники проводили інженерні роботи: риття траншей, підкопів, закладання мін, встановлення артилерійських батарей. При цьому масових штурмів фортеці колонами за підтримки артилерійського вогню Карл ХІІ не організовував. Облога Полтави значною мірою мала демонстраційний характер: Карл ХІІ і мазепинці менше за все були зацікавлені у знищенні полтавського гарнізону та фортеці, розраховуючи, що шляхом їхньої блокади він зможе виманити головні сили московської армії на генеральну битву», — зазначено у виставковому проєкті «Мазепа. Karl ХІІ. Пётр І. Топ-10 міфів ru.пропаганди».

Московита Келіна до кластера російської монументальної пропаганди

Проблема засміченості публічного простору Полтави цим маркером задавнена. У часи імперії зверху над Левом-Келіним ще й «красувався» бронзовий двоголовий орел. Його хотів відновити у часи правління проросійського режиму Януковича екс-міський голова Андрєй Матковскій, у цих намірах мав підтримку і архітектора Валерія Трегубова. Зупинити малоросійщину вдалося лише шляхом публічної акції громадськості «Геть мутанта-окупанта!». Заслужений журналіст України Василь Неїжмак у газеті «Україна молода» https://tinyurl.mobi/YYHC так писав про той захід: «Без згоди полтавців імперський символ майже 300–річного поневолення України нинішні полтавські владці вже виготовили і збираються встановити його до Дня міста, який відзначатимуть 23 вересня. Щоб не допустити такої наруги над національною гідністю українців, першу протестну акцію добровольці з „Простору свободи“ провели у формі театралізованої, за їхнім визначенням, „скептичної посмішки“. Мовляв, хижих орлів не треба боятися — краще посміємося з них. Тож до згаданого пам’ятника з популярним насамперед серед студентів бронзовим левом, якому „на фарт“ перед іспитами натирають кінчик хвоста і, даруйте, яйця, молодь принесла вирізаний із паперу „макет“ двоголового птаха із приклеєним курячим пір’ям. З огляду на це головного персонажа акції охрестили „мутантною куркою“. Учасники акції також тримали в руках портрет Івана Мазепи. Своєрідною кульмінацією дійства стало запрошення організаторів колективно обскубти згаданого двоголового „мутанта“. Щипали „опудало“ фактично всі присутні. Після цього під скандування „Геть мутанта–окупанта!“ і „Мазепу — в Полтаву, мутанта — в канаву!“ пошарпаного паперового птаха віднесли до найближчого сміттєвого бака».

Як співорганізатор тої акції нагадаю: вже тоді, у 2010 році лунали думки не лише про ганебність спроб відновити над «келіним» двоголового орла-герб Російської імперії, але й про цивілізований демонтаж всієї споруди! Але ж вона з одного боку є російським імперським маркером, з іншого — об’єктом культурної спадщини національного значення, витвором мистецтва, який не можна руйнувати.

Експертна рада Міністерства культури та інформаційної політики з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму на засіданні 7 вересня 2022 року розглянула питання щодо подальшого існування в публічному просторі м. Полтава пам’ятників, встановлених у часи Російської імперії та пов’язаних з перемогою Росії в Полтавській битві 8 липня 1709 року над союзними військами України та Швеції. Це, серед іншого, стосується пам’ятника Келіну та іншим московитам із його гарнізону. Експерти рекомендували Полтавській обласній військово-цивільній адміністрації та Полтавській міській раді демонтувати та прибрати з публічного простору російські імперські пам’ятники у Полтаві, оскільки вони є воєнними імперськими символами, які меморіалізують перемогу Росії над Україною та її союзником Швецією, були покликані підкреслювати колоніальний, залежний стан України, уславлювати російську армію. А згідно із деколонізаційним законом Полтавська міськрада до 27 січня наступного року має ухвалити рішення про демонтаж цієї та інших споруд звеличення перемоги московитів у Полтавській битві.

Тож тут варто діяти виважено, згідно з процедурами. Нищити не треба, важливо музеїфікувати. Настав час переміщення із публічного простору у музейний. Пора створити на території Державного музею-заповідника «Поле Полтавської битви» кластер, присвячений російській монументальній пропаганді.

Що натомість? Пам’ятники «Енеїді», полкам Гетьманщини, україно-шведському союзу?

Противники деколонізації нерідко полюбляють твердити, що, начебто, Полтава отримала економічний і культурний розвиток як центр губернії у складі Російської імперії. Але чи не настав час відроджувати пам’ять про Полтаву як полкове місто, як адміністративний центр полку Гетьманщини— української козацької держави? Звісно. Пам’ятник Полтавському полку якраз і має нагадувати про ті часи. Серед елементів пам’ятника має бути герб і прапор Полтавського полку, закарбовано імена і першого полковника Івана Іскри, і згадуваного вище полковника-мазепинця Івана Левенця та інших видатних мазепинців-діячів Гетьманщини: кошового отамана Запорізького козацтва Костя Гордієнка, Федора Нахимовського, Клима Довгополого, Дмитра Горленка, Григора Орлика, Андрія Войнаровського, Федора та Івана Мировичів, Дмитра Горленка та ін.

Сама поява такого пам’ятника має сприяти деколонізації свідомості полтавців, зокрема й спростуванню огидної брехні про те, що український народ і більшість козацького війська не підтримали гетьмана Івана Мазепу. Цей міф «з бородою», адже ширився ще у маніфестах Петра І, а пізніше в статтях російських і комуністичних істориків про Велику Північну війну. Та й зараз путінська пропаганда бреше про масову вірність українців Петрові I, про «віковічну дружбу з російським народом». Насправді ж, у повстанні мазепинців взяли участь до 40 тисяч козаків, з них близько 30 тисяч загинули під час військової кампанії. У книзі «Військо Карла ХІІ на півночі України» історик Сергій Павленко розповідає: на території Гетьманщини налічувалося 11 великих міст, 126 містечок і майже 1800 сіл. Загальний відсоток населених пунктів, де їх мешканці після тотального московського терору (як у Батурині, де московити вбили і закатували усіх — не лише козаків-оборонців, але й жінок і дітей) під примусом «клялися у вірності цареві», становить менше 1%; серед міст і містечок — 10%.

Переконаний, що в умови конкурсу має бути включене закарбування у камені (граніті, бронзі) відомого вислову Івана Котляревського, своєрідного заповіту для наступних поколінь берегти пам’ять про сплюндровану Запорозьку Січ, ліквідовану Гетьманщину, які були для російського імперіалізму кісткою у горлі. Цитую з «Енеїди»: «Так вічной пам`яті бувало, у нас в Гетьманщині колись. Так славнії полки козацькі Лубенський, Гадяцький, Полтавський в шапках, було, як мак, цвітуть. Як грянуть, сотнями ударять, перед списи наставлять, то мов мітлою все метуть! Яка ж одвага в смутне врем’я! Так не пропало наше плем’я?».

Водночас «Енеїда» теж заслуговує на пам’ятник. Як явище культури. Як один із знакових брендів Полтави. Як перша масштабна пам’ятка українського письменства, створена літературною українською мовою. Як поема, яка започаткувала становлення сучасної української літератури. Як твір, який є потужним джерелом з українознавства та української культури XVIII століття.

Ще один варіант нового пам’ятника («Україно-шведський союз») покликаний спростувати черговий міф російської пропаганди: мовляв, українсько-шведського договору не існувало як такого! Насправді, союз України зі Швецією спирався на давню традицію з часів давньої Київської держави — Русі. Особливо плідною була українсько-шведська співпраця між гетьманом Богданом Хмельницьким, з одного боку, та королевою Христиною (1644-1654 рр.) й королем Карлом Х Густавом, із другого. Воєнно-політичний союз між Швецією та Україною був укладений 6 жовтня 1657 року в Корсуні по смерті Хмельницького гетьманом Іваном Виговським та королем Карлом Х Густавом. Гетьман Мазепа і король Карл ХІІ продовжили справу попередників, уклавши 29-30 жовтня 1708 року у Гірках воєнно-політичний договір. У березні 1709 року до українсько-шведського союзу долучилися запорожці. 27-28 березня 1709 року у Великих Будищах неподалік Диканьки на Полтавщині була укладена друга українсько-шведська угода між гетьманом І. Мазепою й кошовим отаманом Запорізької Січі Костем Гордієнком, з одного боку, і королем Карлом ХІІ, з іншого.

Згадував про домовленості Карла ХІІ з Іваном Мазепою й офіційний історіограф Карла ХІІ Г. Нордберг: «…Мазепа пішов під шведську протекцію з умовою, що Україна має бути окремим князівством». Текст договору Івана Мазепи з Карлом ХІІ уміщений у документі Пилипа Орлика «Вивід прав України», який був написаний у 1712 році як звернення до західноєвропейських урядів в обороні національних прав України. Оригінал французькою мовою був знайдений українським істориком Ільком Борщаком в архіві замку Дентевіль і вперше опублікований у львівському журналі «Стара Україна» за 1925 рік.

Тішитимусь, якщо про перелічені (і не тільки!) варіанти відбудуться широкий обмін думками, дискусія. Також варто організувати на платформі «Едем», у вже апробований спосіб (під час деколонізації топонімії та визначення нової дати дня міста) громадське опитування щодо з’ясування варіанту-переможця. А після, спираючись на волю громади щодо варіанту №1, провести конкурс на кращий проєкт. А от вже фінансування спорудження — тільки після Української Перемоги, нині всі ресурси — на ЗСУ.

Олег ПУСТОВГАР, представник УІНП в Полтавській області (за матеріалами інформаційного проєкту «Мазепа. Karl ХІІ. Пётр І. Топ-10 міфів ru.пропаганди» та книги Сергія Павленка «Військо Карла ХІІ на півночі України»)