Отаман Гонта та корені мого роду: до 130-річчя від народження Володимира Греся

Українські повстанці проти мародерів з продзагонів червоної ленінської росії

На чолі повстанських загонів ставали різні люди, часто відмінні за соціальним становищем і за освітнім рівнем. Досить часто це були вчителі, або колишні військові, офіцери чи солдати російської армії в роки Першої світової війни, а потім вояки Армії Української Народної Республіки. Ще хтось розпочинав свій поступ служінням більшовицькій владі й здобував владні посади в радянській адміністрації та осягнувши антиукраїнську сутність кривавого режиму, ставав на шлях боротьби з ним й здебільшого назад із цього шляху живим уже не повертав.

Моє село Ждани знаходиться зовсім недалеко і від Лохвиці, і від Чорнух, і від Сенчі. У дитинстві мене завжди, коли ходила до лісу, розбирала цікавість стосовно пам’ятника, котрий виднівся на узліссі самотнім сірим птахом, а на ньому напис: «Підлою рукою Грицевої банди вбито червоноармійця Дружинець Семена Каністратовича 1900-1920». Мою творчу уяву починало муляти: чого б отак, за що вбито молодого чоловіка?

На території Жданівської середньої школи (тепер НВК), обабіч тротуару, на пам’ятному знакові було викарбувано: «Тут 30.ХІ — 1920 р. бандитами був убитий борець за встановлення Радянської влади Горбатенко Г. С.». Повз нього проходила щоранку, поспішаючи на уроки протягом десятиліття, частенько зупиняючись, бо любов до краєзнавства приховано жила в мені вже тоді.

Вже набагато пізніше я дізналася про загони, які діяли на теренах краю, і що тут точилася справжня, запекла боротьба, і вели її ті, хто глибоко усвідомлював, хто захопив нашу землю.

Більшість селян була незадоволена введенням продрозкладки, яку запровадила червона ленінська Росія в період воєнного комунізму. Спеціальні загони ходили по селах і забирали у селян всі продукти харчування. У Державному архіві Полтавської області зберігається справа, яка містить списки жителів сіл Лохвицького повіту, в яких проведено відчуження майна з метою розкуркулення в 1921 році. Є й запис про відчуження майна по селу Ждани із зазначенням дати вилучення:

«1. Пархоменко Василь Трохимович — 1 корова без телят, 3 вівці, 1 ваги і гирі, 1 комора нова. 15.04. 1921 року.

2. Зубко Сергій Гаврилович — 2 коморі, 1 свиня і 8 поросят, 4 вівці.23.04. 1921 р.

3. Прокопенко Панас Петрович — 16 дубових дощок, 1 плуг, 1 віялку. 23.04. 1921 р.

4. Манойленко Федір — 2 вози дерев’яних, 1 свиня і порося 7 міс., зруб з колодязя, 1 сажень дров, 1 віялку. 23.04. 1921 р.

5. Німченко Антон Васильович — 1 корова з телям, 2 кабанчика по 3 міс., 12 мішків полови, 2 куба соломи, 1 сажень лози, 100 штук кирпича, 2 самовара, 3 скрині, 2 кожушка, з стола, 2 дивана. 19.05. 1921 р. …».

Це тільки дещиця прізвищ із того списку.

Продзагонівці приходили не один раз, топтали стежку в той самий двір доти, доки не відбирали все, що мало хоч яку-небудь цінність. Саме тому в цей час з’являються українські селянські антибільшовицькі повстанські загони, що протидіють мародерам з червоних продзагонів. У Лохвицькому повіті діяли невеликі, мобільні загони: Марусі, Дяді Вані, Альошки Грозного, Тарана, Галайди. Ангела, Щуся, отамана Гонти (братів Гресів). Багато легенд, пересипаних правдою, ходило між людьми: переповідали їх і тоді, і згодом — пошепки. Про чорнооку кохану одного з отаманів — Марусю, котра жила в Яхниках і носила косу до п’ят, мені розповідала в свій час давня знайома.

Уродженці Чорнух, брати Гресі на чолі антибільшовицького загону

У ті роки в Чорнухах теж був створений загін для боротьби супроти радянської влади, учасники якого звали себе гайдамаками, очолювали його брати Гресі (Сергій та Володимир) з цього ж містечка. Володимир отримав прізвисько Гонта. Загін був кінним та надзвичайно швидким, і розгорнув справжнє жорстоке протистояння супроти комуністів, комсомольців і їх прибічників.

Старший із братів, Сергій Гресь, у спогадах згодом писав, що народився він 1890 року в містечку Чорнухи Лохвицького повіту Полтавської губернії. Його батько був з роду козаків-запорожців, а мати походила із збіднілого дворянського роду Камінських. 1906 року Сергій Гресь успішно закінчив Чорнухинську школу і продовжив навчання в Харкові, мешкаючи у свого дядька Боніфація Камінського. У 1907 році Сергій бере участь у революційних подіях. З 1910 по 1914 рік вчителює у школі села Гільці Чорнухинської волості. (До речі в Гільцях у 1979 році мене таємно хрестили, бо покійний батько був заклятим комуністом, якби тоді дізнався, куди і для чого возили його Юлечку, то перепало б усім).

Під час Першої світової війни Гресь стає розвідником. У червні 1920 року його заарештовують, але він втікає і незабаром потрапляє до повстанців — «лісовиків», яких організував у загін (близько ста чоловік) його брат — Володимир Гресь. Після амністії Сергій господарює у своєму невеличкому господарстві (0, 55 га землі), виховує з дружиною трьох доньок. У 1929 році вступає до колгоспу «Українець» у Чорнухах і працює там старшим рахівником. Але трудитися спокійно не дали. За звинуваченнями у «контрреволюційній діяльності» ОГПУ його тричі було заарештовано — у лютому і восени 1931 р., а останній раз — 6 вересня 1932 року.

Після звільнення 28 липня 1933 року Сергій Гресь із сім’єю виїжджає до м. Ревди, тоді Свердловської області, де працює рахівником бухгалтерії, завідуючим відділенням управління сільськогосподарського комбінату. Потім ще декілька разів переїздить.

Останні роки мешкає в м. Краснодар, де на початку 70-х пише спогади про своє нелегке життя. У серпні 1982 року Сергій Гресь трагічно гине, потрапивши під колеса автомобіля. Похований у селищі Афіпському під Краснодаром.

В архівній справі № 16 306 Управління Служби Безпеки України в Полтавській області про молодшого брата міститься така інформація: «Гресь Володимир Васильович 1893 року народження, із сім’ї заможного селянина м. Чорнухи. Під час Першої світової війни, після навчання в 25-му запасному піхотному полку, направлений на фронт у 18-ий Волгоградський полк. Потім потрапляє у вир Лютневої революції і виступає на боці солдатських мас.

Бере участь у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського і звільненні Полтави від гетьманських військ. Під час Директорії служить у петлюрівському 32-му Сумському полку, разом з ним відступає на Захід…».

У грудні 1919 року Володимир Гресь повертається в рідні краї, вчителює в школі села Мехедівка, а вже з 11 травня 1920 року переходить на нелегальне становище. З метою самооборони та захисту місцевого населення від терору та грабежів створив підпільну Українську соціалістичну організацію. Загін повстанців, який очолював Гонта, діяв переважно на теренах Лохвицького повіту Полтавської губернії. Політруком чи можливо й очільником розвідки трохи згодом стає його старший брат — Сергій Гресь.

Володимир Гресь — жертва комуністичних політичних репресій: у 1929 році каральні сталінські органи заарештували українського отамана. Російські червоні терористи звинуватили Володимира Греся у «антирадянській агітації». Далі 10 років ув’язнення, 10 років поневірянь. Після виходу на волю мешкав у м. Кропоткін на Кубані, працював учителем і культпрацівником. У 1941-1943 роках тимчасово знову проживав на своїй малій батьківщині, у Чорнухах.

У книзі «У полум’ї революції», автором якої є більшовик Никифор Костюк, він так згадує про «банду» отамана Греся (Гонти):

«На початку грудня 1919 року Червона Армія за допомогою місцевих партизанів і підпільників очистила Лохвицький повіт від денікінців. Відновили свою діяльність органи Радянської влади, у тому числі й наші волпартком і волревком. Однак мирному населенню повсякчас загрожували банди — Греся, Ангела, Дубчака, ще кількох інших…».

»…Що не день, то й тривога. Бійці загону відпочивали по 3-4 години, бо ж банди частіше чинили наскоки на Ісківці. Двічі чи тричі серед ночі вдирались і до приміщення волпарткому, однак у ньому завжди була охорона, і вона давала головорізам рішучу відсіч. Пригадую такий епізод. З двома десятками бійців-вершників їду на операцію — стало відомо, що в селі Гиряві Ісківці розперезалася банда Греся. Бралося на вечір, шлях важкий, саме відтавати почало. Сажнів за півтораста від нього — невеликий лісок, всюди начебто тихо, безлюдно. Помічаємо, дорогу перетинають кілька по-селянському одягнених чоловіків. Раптом дехто з них вихоплює обрізи і вимагає, щоб ми зупинились.

— Ану лиш зійдіть зі шляху! — гукаю. Один із «дядьків» уже схопив мого коня за вуздечку.

— Банда! — скрикнув боєць Волошенко. Я повернув голову праворуч — так і є, з лісочка мчать навскач вершники. Знищуємо «селян», і поки решта банди ще не підоспіла, пришпорюємо коней. Наздогнати нас бандитам не вдалося…».

«Не забуду жорстокого бою неподалік од хуторів Степанівки та Дрюківщини. Нежданно-негадано наш загін зіткнувся з досить чисельною бандою Греся.

Перепочинок після жорстокого бою був короткий: нам повідомили, що в селі Ждани, поблизу Ісківців, розперезалася таки ж банда Греся. Загін вирушив туди. Взвод кавалеристів першим улетів у Ждани і, не зупиняючись, з ходу нищить бандитів, котрі юрмилися біля двору якогось глитая. Мої сміливці, як у народі кажуть, на капусту пошаткували гресівців. Правда, десятків зо два чи більше бандитів несподівано вибігли з бічної вулиці й повели вогонь по нас. Та тут підоспіли піші партизани, і бій розгорівся з новою силою. Виручати бандитів поспішали і жданівські куркуленки, але це була марна спроба».

Два протилежні погляди на життя, два усвідомлених вибори.

Терор радянської влади призводить до того, що в Чорнухах створюється підпільна Українська соціалістична організація, яку очолив Григорій Юрченко, до неї ж входять Володимир Гресь, Володимир Запорозький, Гаврило Ващенко, Федір Полях, пізніше — Сергій Гресь.

Активізації діяльності загону сприяло те, що 7 травня 1920 року Армія УНР на чолі із Симоном Петлюрою і польська армія Юзефа Пілсудського визволила столицю УНР Київ від російсько-більшовицьких загарбників. Щоб налагодити самооборону від ленінського терору, як свідчив Сергій Гресь, козаки отамана Гонти вели розвідку, встановлювали контакти із селами повіту, поширювали листівки та прокламації-заклики, влаштовували сходки й мітинги, усно і письмово попереджували комуністів і комсомольців, щоб ті відмовлялися від злочинної діяльності проти українського народу.У червні 1920 року загін перейшов до активних дій: роззброїв міліцію в селі Білоцерківці, здійснив два наїзди і конфіскував борошно з млина села Городище для харчування козаків. 15 серпня загін взяв у полон старшого слідчого Лохвицького політбюро Оніщенка та начальника Лохвицької в’язниці Міціта. Завдяки восьмиденному спілкуванню з козаками і селянами Міціт «прозрів, відкрилися очі», тож за його допомогою було звільнено із в’язниці 34-х політичних в’язнів.

З 1921 року Ленін задля упокорення повстанців вирішив тимчасово відмовитися від жорстокої політики «воєнного комунізму», запровадивши «неп»-начебто нову економічну політику. Продрозкладку замінили продподатком. Певна частина українського селянства, прагнучи мирного життя, заспокоїлась. Почала господарювати, змирившись із своїм новим становищем. Повстанський рух поступово був ліквідований, червона Москва остаточно встановила «владу рад». А попереду бовваніла хижа і безпощадна тінь кремлівського голодомору-геноциду 1932-33 рр.

Постать отамана Гонти цікавила мене здавна, але я навіть не уявляла куди, чи то пак до кого, приведуть мене стежки волелюбного і нетерпимого до несправедливості отамана. Адже Никифор Костюк — рідний дядько моєї прабаби Тетяни по материній лінії. Він прожив благополучне і довге життя, був депутатом багатьох скликань, навіть пробував зніматися в кіно, спочивав на лаврах слави буремного минулого до кінця земних днів. Тільки дітей йому Бог не дав.

Інші мої «пра» по материній лінії — прабаба Устина та прадід Ларіон померли в голодних муках на межі 1932-33 років, із їхньої багатодітної сім’ї вижило лише трійко діток, рід продовжила моя бабуся Ганна — найменшенька, 1929 року народження.

Відтоді багато води збігло, але правда завжди проростає всупереч всьому. За правду стоять зараз наші воїни, боронячи Україну від того ж ворога, що і сто років тому-вже не від ленінської, а путінської Росії. Бо правда для українців тільки одна і цінність одна — вічна любов до рідної землі.

Юлія НОВОСЕЛЕЦЬКА, бібліограф І категорії Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва ім. О. Гончара (для Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті)