Чому у Полтаві має бути вулиця імені Олега Ольжича
Серед численних напрацювань робочої групи з питань присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій на території Полтавської міської територіальної громади є і важлива справа щодо увічнення пам’яті видатного борця за Незалежність у ХХ столітті, діяча ОУН, політичного і громадського діяча, вченого– археолога, поета, публіциста Олега Ольжича. Зокрема, авторка цього допису запропонувала перейменувати вулицю російського комуністичного військового діяча маршала Бірюзова на пошану Олега Ольжича. Адже досі, на жаль, цей поет світового масштабу і борець за Україну у Полтаві ніяк не пошанований.
Олег Ольжич (Олег Олександрович Кандиба) народився у 1907 році у Житомирі. Член ОУН з 1929 року — боровся за відновлення суверенної Української держави (УНР) на українських землях. У 1938-1939р.р. — один із керівників Організації народної самооборони «Карпатська Січ» у боротьбі проти угорських окупантів. У 1941 — 1944р.р. за дорученням Голови ОУН полковника Андрія Мельника керував легальною і підпільною діяльністю ОУН (м) на окупованих гітлерівцями теренах України — в Центрі і на Сході: ініціював створення Української національної ради (05.10.1941р.) для захисту інтересів населення України перед окупаційною німецькою владою, через своїх соратників — оунівців створив вертикаль адміністративної влади майбутньої незалежної України (сільські/міські управи, обласні ради, УНРада), сприяв культурному відродженню українців через громадські організації і газети, організував популяризацію ідей української державності — українського націоналізму.
Київ, покинутий Червоною армією 19 вересня 1941 року, став центром діяльності ОУН. «Професор М.Величківський у своїх „Сумних часах німецької окупації (1941-1942 рр.)“, згадуючи цей день розповідає про „щасливі обличчя“, про „українську мову на вулицях міста“; підкреслює далі, що „вийшли з укриття і рештки нашої інтелігенції“. Одне слово, загомонів Київ! Це ж бо були найцікавіші дні, дні, коли почалося нове життя і надії на краще. Учасники тих днів згадують про перші кроки і заходи для організації адміністрації і суспільно-громадського життя».
«Незважаючи на жахливі спустошення та масову ліквідацію української інтелігенції, залишилося чимало ще відданих патріотів серед усіх верств народу, які відчули свій обов’язок служби Батьківщині в нових і непевних обставинах… ще перед здачею Києва ці патріоти в небезпечних умовах зустрічалися, передавали один одному нові вістки і хвилювалися, що принесуть найближчі дні. Так було по всій Україні, по містах, містечках і селах… Тим часом «на зов Києва» вирушили похідні групи українських націоналістів: «Вони відчули заклик України-Матері та її тривогу. Ішли вони майже пішки з Франції, Італії, Німеччини, Чехословаччини, Румунії та інших країн Європи, зі східних окраїн українських земель, з Карпатської України, Буковини, Бессарабії до Києва, в Донбас, Одесу, Харків і інші міста осередніх і східних земель України, щоби спільно з ними наново зорганізуватися та поставити груди і чоло новому окупантові — зайді».
«Серед них і на чолі їх ішов, чи радше повертався до міста своїх юних днів, д-р Олег Ольжич-Кандиба, поет-революціонер, син популярного в Україні поета Олександра Олеся (Кандиби)…
Пізнав доктора О.Ольжича в тих вагомих днях і проф. М.Величківський, який у своїх спогадах пізніше про нього засвідчив: «Д-р Ольжич — глибоко ідеальна, свята людина, великий український патріот, що віддав за національні справи своє дорогоцінне для нас життя. В 1944 році його по-звірячому замордували німецькі вандали». … увесь відповідальний тягам допомоги столичним діячам впав на доктора О. Ольжича … З приїздом до Києва він почав зустрічі з рядом видатних українських громадян, які відіграли важливу роль у налагодженні всіх ділянок життя столиці. Треба сказати, дуже активна ініціатива в цій справі великою мірою ішла від самих киян… , які ще до зайняття німцями столиці думали про політичний українських провід у новій ситуації. Одні вірили пліткам, що приїде екзильний уряд УНР на чолі з «президентом Андрієм Лівицьким і прем’єром Винниченком», інші почали дбати про встановлення власної політичної репрезентації. А всі відчували потребу належної інформації про міжнародну ситуацію, про політичні заміри німців і найголовніше, як ладнати справи в цих нових і невідрадних умовах. І тут саме д-р Олег Ольжич-Кандиба, про присутність якого під кінець вересня 1941 року в столиці довідалася місцева інтелігенція, відіграв неабияку роль. Ось що пише його тодішній близький співробітник Ярослав Гайвас: «О.Ольжич, як син О.Олеся, мав більші від усіх нас можливості нав’язувати ближчі тісні контакти з тими представниками інтелігенції, що ще якимсь чудом вціліли, бо большевики, навіть за 20 років свого кривавого режиму, не встигли їх знищити. Коли тільки місцеві довідалися — хто він є, всі двері відчинялися йому. Знайшлись чимало таких, що знали його батька, матір, родину. Дехто згадував його самого малим».
Від зайняття німцями Києва 19 вересня до дня скликання Установчих Зборів Української Національної Ради 5 жовтня всього два тижні. За цей короткий строк було виконано величезну підготовчу роботу. Перед усім і чільні громадяни Києва, і сам поворотець до рідного міста О.Ольжич хотіли перемовитися і поінформувати себе навзаєм про політично-міжнародну ситуацію, про стан української справи, про те, як діяти в нових умовах. І тут Ольжич, людина кришталевого характеру, говорив дуже відкрито. Треба було мати велику особисту відвагу і мужність, щоби сказати всю правду про нового окупанта, про перспективи визвольної боротьби та, врешті, з гіркотою визнати внутрішній розбрат серед українства. Глибокий аналіз ситуації, а разом із тим заклик до праці для спільної справи викликали незаперечне довір1я і повагу до цього лицаря, який повернувся до столиці для зорієнтування своїх братів і друзів у виняткового складний час.
При цих зустрічах обговорювано в деталях назву, платформу, структуру і склад майбутньої репрезентації. Запропоновано традиційну назву, відому на всіх землях України, — Українська Національна Рада…
Що ж до платформи, то в проектах наголошено на спадкоємності правно-історичних традицій 1917-1920 років, бо ж серед присутніх було чимало безпосередніх учасників подій цього національно-визвольного періоду… Було висловлено прохання до Ольжича скласти проект Декларації для її подальшого прийняття Установчими Зборами… Йшлося про те, щоби покликати до життя Українську Національну Раду, як всенаціональну репрезентацію з включенням у неї різних суспільно-політичних течій і елементів, готових стати до праці в ім’я відбудови Самостійної Соборної Держави українського народу. Структурально Українська Національна Рада мала б спиратися на все населення України через районні і обласні Ради, які на місцях виконували б обов’язки влади і разом з тим залучали до участі в ній усі державотворчі елементи. Така побудова «рад» уже існувала за большевицької окупації на сході і заході України, їй належало дати лише український національно-державницький зміст. У цьому питанні не було розбіжностей між представниками різних земель України.
Так само, як під час формування міської управи столиці, кияни виявляли бажання бачити на чолі Ради незаперечно авторитетну особу, яка мала б повне довір’я громади і належно представляла столицю перед німцями.
…Дискутовано і ухвалено, що з хвилини виникнення Української Національної Ради вона стає керуючим і порядкуючим чинником українського життя на всій території України… підкреслювано головну мету УНРади — привернення Української Самостійної Соборної Держави…»
Таким чином ОУН впливала на українське відродження в окупованій німцями Україні, підготовляла грунт для проголошення (за відповідних умов) відновлення УНР.
В травні 1944 року О.Ольжич був арештований гестапо у Львові. В червні 1944 року замордований гестапів цями в концтаборі Заксенхаузен.
У 2017 році 110-а річниця з дня його народження згідно з Постановою Верховної Ради та з ініціативи ОУН й Українського інституту національної пам’яті (УІНП) відзначалася в Україні на державному рівні. На його честь у багатьох містах названо вулиці і проспекти, встановлено пам’ятники і меморіальні дошки. Настав час і полтавцям віддати шану видатному Українцю!
Ніна КИРПОТІНА, голова краєзнавчо-історичного клубу ім. Федора Борківського при Полтавській центральній міській бібліотеці (для Полтавського офісу УІНП)
