Дослідник Великого Голоду Поль Половецький — про ґеноцид як «масове голодове народовбивство українців»

Поль Половецький у своїй праці «Співучасники Сталіна в голодовому народовбивстві 1933 року» писав, що «…події, що відбувалися на початку тридцятих років на українських землях… — найбільший, найгидніший злочин з арсеналу всіх злочинів, будь-коли утворених в історії людства… Голодоморний злочин, вчинений безбожницькою Москвою, піддається загальному засудженню й прокляттю…». — Ці слова П.Половецького особливо актуально звучать в часі вкотре розв’язаної імперським Кремлем новітньої жахливої московсько-української війни ХХІ-го століття, а фактично — чи вже не третьої світової війни (!), та напередодні сумних дев’яностих роковин Великого Голоду — ґеноциду, яку Половецький (Плюйко) чи не вперше назвав «масовим голодовим народовбивством української нації» та відверто вказав на причини, наслідки та справжніх винуватців цієї найбільшої й найжорстокішої трагедії світу у минулому столітті, яка може бути порівняна людством за кількість загиблих лише із жертвами двох попередніх світових воєн.

Голодомор 1932-1933 років в підсовєцькій Україні був актом тотального, жахливого й триваючого ґеноциду української нації, організований керівництвом ВКП (б) та урядом СССР у 1932-1933 роках шляхом створення штучного масового голоду, що був навмисне спрямований супроти української нації як такої, про що у всіх своїх працях писав Поль Половецький.

Практично одночасно з Полем Половецьким, а точніше — Полікарпом Порфировичем Плюйком, науковець-правник єврейського походження, один із фундаторів дослідження ґеноциду Рафал Лемкін (Rafał Lemkin) (*1900-1959), що народився в родині польських євреїв-хліборобів поблизу Волковиська Гродненської губернії тодішньої Московщини, який у міжвоєнний перод працював помічником прокурора у Бережанах, — у своїй праці «Axis Rule in Occupied Europe» (1944) ввів термін «ґеноцид», комбінуючи грецьке слово «genos» (γένος) — «народ» і латинське «cīdere» — «вбивати». — Натепер під ґеноцидом розуміють цілеспрямовані дії з метою повного або часткового знищення груп населення чи народів за національними, етнічними, расовими, корисливими або релігійними мотивами. Відомо, що 49 родичів Р.Лемкіна були вбиті німецькими окупантами під час Голокосту, у 1945-1946 роках сам Лемкін був радником Верховного суду США на Нюрнберзькому процесі. Введений ним термін «ґеноцид» здобув міжнародне визнання і, зокрема, був використаний головним обвинувачем від США Робертом Джексоном на згаданому тут Нюрнберзькому процесі. Це визначення є, зокрема, також у зверненні Р.Лемкіна «Совєцький ґеноцид в Україні», яке він зробив в 1953 році до тритисячної авдиторії, що зібралася в Мангеттен Центрі в Ню Йорку на пошанування 20-ої річниці Великого Голоду в Україні. — До речі, 20 листопада 2015 року ця стаття Р.Лемкіна була внесена в імперській Московщині, яка вкотре застосовує ґеноцид під сучасну пору знову ж таки супроти українців, розв’язавши криваву війну проти нашого народу, — у т.зв. «фєдєральний спісок екстремістскіх матєріалов».

Принагідно слід нагадати читачам, що понад 80 років тому, на початку жовтня 1941-року, в окупованому німцями Києві з ініціативи учасників Похідної групи ОУН (м) та місцевої громадськості самостійницької орієнтації за аналогією з Центральною народною радою Карпатської України (1938) та Українською Національною Радою у Львові (1941) була створена Українська Національна Рада (ВУНРада в Києві) — політично-громадське утворення, головним організатором якої був Олег Кандиба, член Проводу Українських Націоналістів. Головою УНРади став професор Микола Величківський. За своєю структурою та політичною спрямованістю УНРада нагадувала Українську Центральну Раду часів Української Народної Республіки. Це символізувало тяглість державницької традиції. До її складу ввійшли члени різних політичних напрямів — від гетьманців до націоналістів, представники всіх українських земель, окупованих гітлерівцями. За деякими даними, згодом були створені Київська, Чернігівська й Полтавська обласні ради УНРади. Вже 27 листопада 1941 німецькі чиновники заборонили її діяльність й розпочали репресії проти її членів. У таких умовах ОУН (м) та Микола Величківський перейшли у підпілля. На початку 1942 року поліцією безпеки та СД було заарештовано близько 200 осіб, пов’язаних з Організацією Українських Націоналістів з-під стягу полк.А.Мельника та діяльністю ВУНРади, у тому числі Олену Телігу, Івана Рогача, які були страчені у Бабиному Яру. Цікаво, що у Списку ВУНРади, що був поміщений в часописі «Самостійна Україна», рік.І.ХІV (64), липень-серпень-вересень, 2012, с.3/524 на с.46-48, з-поміж понад шсти десятків членів ВУНРади (1941) знаходимо шість (!) полтавців з походження (ЦДАВО України, ф.3206, оп.1, спр.77, арк.2-5, — переклад з німецької Людмили Горбач). — Це, зокрема: «…24) Барківський Федір, бурґомістр в Полтаві, 25) Чвир Грицько, землероб і коваль в Світличному, район Барвінськ, Полтавська область, 26) Івашок Федір, землероб в Повстині, Пирятинский р-н, Полтавська область, 45) інженер-залізничник Плюйко Петро в Києві,. 54) Аґроном Осьмак Кирило, переслідувався большевиками, 5 років перебував у концентраційному таборі… 61)Верховський Степан, бурґомістр в Кременчуці…».- Переконаний, що «інженер-залізничник Плюйко Петро в Києві…», який є у Списку членів ВУРад (1941) — це не хто інший, як Полікарп Порфирович Плюйко (*1903-†1979), відомий пізніше під псевдо «Поль Половецький».

Український письменник, редактор Аркадій Панасович Любченко (*1899-†1945), який був членом літературного об’єднання «Гарт», одним із фундаторів ВАПЛІТЕ, членом Пролітфронту, а у 1933-ому році разом із Миколою Хвильовим мандрував селами України й бачив голодних людей, у тому числі і в Лохвицькому районі, — від 1941 року мешкав в окупованому німцями Харкові, був редактором газети «Нова Україна», а 1942-го року переїхав до Києва, — у своєму «Щоденнику (20.03.1899-25.02.1945)…», виданому друком вже у 1999 році, згадував у 1941-43 роках серед інших й своїх кумів — Полікарпа Порфировича та Олену Павлівну Плюйків: «…Так, я невиправний романтик, наївна я людина. В цьому раз у раз переконують мене життєві факти. Але нічого. Раз я усвідомлюю свою наївність, значить ставлюсь критично. Значить — я все ж таки не дурень. І я себе цим не заспокоюю. Я не можу, не можу спокійно, задоволено жити. Бачу, розумію і роблю собі певні висновки. Вони іноді боляче крають серце, обценьками давлять голову, душу всю до краю стискають, вивертають. Така моя „наївність“ — мов тортури. Цими днями: Візита до В.Г.Кричевського (увечері в неділю). Величезна кімната на Житомирській, куди він переїхав під час пожежі на Хрещатику… — Вчора — Гоголівська вулиця, вся в зелені. Наче у Сквирі десь. П.Плюйко. Його клопітлива дружина. Хліб з маслом. Пироги з вишнями. Вечірні прохолодні запахи з городів і садків, коли вертав додому… — Плюйко знову добув мені трохи масла і яєць, — спасибі йому. Дуже він мене підтримує… — Допіру прибігла кума, дружина інж. Плюйка, схвильована, що так трапилось із моєю поїздкою. Принесла Лесикові кілька грушок і маленький пакуночок просила передати мамі. Розгорнув, а там сало! От пощастило!… — Справи хатні: вчора протримались картоплею. Сьогодні вранці стукають — лист! — чую якийсь жіночий голос. Сам я не міг одчинити, пішов Лесик. Лист передала й одразу побігла Олена Павлівна. В ньому 200 крб. й прохання прийняти їх поки що замість невдалої купівлі масла під Козятином, та мовчати, щоб Полікарп Порф. не знав — це, мовляв, у неї із схованки про „чорний день“, як у моєї Ніни в „Образі“. Все ж таки мені щастить, вже не будемо сьогодні голодні…».

Рівно десять років тому я видав друком книгу — Поль Половецький (Полікарп Порфирович Плюйко), «Трагедія поневоленого народу. Розмірковую… Аналізую. Викриваю!…», (с.639), видавництво «Гадяч», 2012. ББК 63.3.є (4Укр) П52 ІSBN 978-617-567-038-5). Зі змісту та тексту цієї книги видно, що Полікарп Плюйко був чи не найпершим і, як на мене, найправдивішим дослідником Великого Голоду 1932-33 року. Св.пам. Полікарп Пофирович є моїм земляком, уродженцем (08.03.1903) лохвицького села Білогорілка, який свій останній спочинок 10 серпня 1979 року знайшов на українському цвинтарі Саут Бавнд Брук (Н.Дж., (США) (ЗСА). — Це була направду гідна уваги й поваги Людина, послідовний і мужній Борець за права українства, Людина, що сама пережила Голодомор ґеноцид 1932-33 років.

Майже усі праці Поля Половецького, як він сам зазначав, присвячені «Пам’яті мільйонів селян-продуцентів українського хліба, що в жорстокий, звірячий спосіб були відірвані від рідного ґрунту в 1930-1931 роках і депортовані в табори смерті Півночі московської комуністичної імперії… Також Пам’яті тих мільйонів селян-трудівників, що були замучені голодовою смертю в 1933 році завдяки штучно організованому тією ж імперією голодові». — «Присвячуючи свій скорботний спів цим жертвам» Плюйко-Половецький одночасно стверджував, «…що єдиною провиною цих жертв було тільки те, що вони чесно жили, чесно думали і чесно працювали своїми мозолистими руками». — Дослідження Поля Половецького присвячені викриттю причин, організаторів та виконавців «масового вбивства голодом українців за національною ознакою», наслідкам та історичним аспектам цього жахливого злочину, у них йдеться також й «позиції» американських журналістів В.Дюранті та Ю.Лайондза та інших, які на сторінках західної преси, на відміну від Ґарета Джонса, заперечували існування Голодомору 1932-1933 рр. на українських землях, то ж саме вони разом зі своїми урядовцями та большевиками й стали, на думку Поля Половецького, співучасниками совєцького тирана Сталіна та його поплічників у голодовому вбивстві мільйонівукраїнців.

Син Полікарпа Порфировича та Олени Павлівни Плюйків — д-р Борис Даник (нар. 1931) у своєму листі до мене 21 грудня 2006 року писав: «21. груд. 2006 — Вш: Др. Панченко! Ваш лист — це для мене цікава несподіванка. На Ваше бажання посилаю пару знимок і коротку, відрухово написану автобіографію мого батька (8 бер. 1903 — 10 серп. 1979 р.) до 1941 року. — Вищу освіту він дістав у Києві. Почав писати таємно на Сибіру в 30-их роках. Пізніше був учителем математики в українській ґімназії в таборі втікачів у м.Міттенвальд, Зах. Німеччина, 1946 до 1949 р. — У США від 1949 року працював по фаху, як інженер, у Клівленді, штат Огайо. Добре знав німецьку і англійську мови. — Був, мабуть, першим (1950-60-і роки) у документалльму дослідженні Голодомору на підставі американських джерел (нпр., Ню Йорк Таймс з 30-х років) і деяких Західно-европейських. Про це написав ряд більших статтей в газеті „Наша Батьківщина“ (Торонто, Канада) в 60-их роках. На жаль, я маю тільки одну з них — копію з оригіналу на друк. машинці. Цілий цикль мав назву „Співучасники Сталіна в масовому народовбивстві в Україні“. — Десь 10 років пізніше з’явилися в газеті „Свобода“ в США статті на ту саму тему, написані Царинником. Він не згадав ані словом, чи він користувався працями мого батька. Я завважив тільки деяку схожість. — Окремо посилаю Вам декілька збірок його поезій. Вони всі мають суспільно-політичний характер. Особисто мені подобається „Цар Премудрий Саривон“ (поема-сатира). Маю тільки 2 оригінальні копії Зробив ще одну на скору руку для Вас. Я хотів би знати Вашу думку (зовсім одверто) чи „Саривон…“ був би цікавий для людей на Полтавщині? — Можливо, що Ви вже бачили деякі його твори, від інших людей. — Щиро Вас поважаючий, (-) Борис Даник».

До 90-річчя Голодомору 1932-33 років та 100-річчя голоду 1921-22 років я вже подавав на розсуд українського читача деякі свої роздуми, міркування та інформації з нагоди цих сумних й трагічних дат вже у цьогорічних розлогих дописах — «Голодомор 1932-33 років. — Підсовєцька Україна. Окупована большевиками Полтавщина. Глинське. — Тетяна Черевань (Волинець) та її родина. — Україна-Австралія. — Голодомор ґеноцид на історичній Полтавщині в джерельних інформаціях та споминах уродженки села Глинське Тетяни Черевань (в шлюбі — Волинець): «…Бог мене залишив на світі, щоби я могла про Голод розповідати, … вчити своїх дітей любити родину, українські звичаї, Бога й Україну…» та «Великий Голод на мапі, в національній пам’яті, спогадах та свідомості українців північної Полтавщини. — Фраґменти ґеноциду українців у селах поблизу Лохвиці — Безсалах, Сокирисі, Жабках, Сенчі та Яшниках… — Свідчення, спогади, сумна статистика невинноубієнних большевиками жахливим голодом українців та українок».

Цього разу хотілося привернути увагу української громадськості до зовсім й усіма забутої постаті св.пам. Полікарпа Порфировича Плюйка (Поля Половецького), його оригінальних праць і роздумів на тлі української історії та відомостей про населені пункти тодішньої Полтавщини, де він до початку Першої світової, а згодом — німецько-совєцької війни, спочатку народився, а тоді жив й працював, а саме — села Білогорілка (тепер — Миргродського району) та села Глинськ (тепер — Роменського району Сумщини).

«І він писав,. писав з любов’ю
Батьків своїх сльозами й кров’ю
Та потом їх трудженних рук…»

Якраз цими, напрочуд зворушливими, рядками авторського вірша Поля Половецького (Полікарпа Плюйка) я продовжую цикл своїх розвідок про Голодомор ґеноцид української нації. — Незабутній лохвичанин, уродженець мальовничого села Білогорілка, математик, професор, патріот й правдивий українець з козацько-хліборобського роду — Полікарп Порфирович Плюйко, який більшість своїх яскраво патріотичних й душею та серцем роками вистражданих праць написав під псевдо «Поль Половецький», й був направду видатним дослідником українських Голодоморів.

Немає також жодного сумніву, що прибране ймення у псевдо — «Поль», — походить не від французького імені, скоріше — від слова «поле», якими так багата щедра на врожаї, таланти й патріотів наша полтавська земля, яку часто захоплювали ті ж таки половці, ці войовничі кипчаки-кумани, які були расово споріднені з печенігами і яких громили київські князі Ігор Святославович у 1185-ому та Роман Мстиславович у 1202 та 1204 роках, що, ймовірно, додали до крові селянина трипільської культури тверду як криця рису незламності, незнищенності й непокірності. — Не інакше виглядає, що половці, як й усі тюркські племена, відзначалися релігійною терпимістю й серед них були поширені не лише мохаммеданська, але й християнські релігії. Під впливом сусідства з княжою Руссю-Україною між половецькими ханами та знатнішими родинами почали поширюватися типово українські імена, як Ярослав Томзакович, Гліб Тирієвич, Юрій Кончакович чи Данило Коб’якович, а між українськими княжими родами та половецькими ханами часто бували подружні зв’язки, що подекуди впливало на вирішення політичних справ та непорозумінь, а інколи відбувалися навіть спільні воєнні походи, як, наприклад, у 1221 році на місто Судак у Криму, що його були захопили турки–сельджуки. Хто натепер пригадає, що якраз українсько-половецькі війська були розбиті над річкою Калкою у 1223 році. — Половцями називався й старовинний козацький рід на Правобережній, а Роман Половець був двічі козацьким послом до польського короля Владислава (1638), прізвище Половець мав, зокрема, значковий товариш Стародубського полку на ім’я Дмитро.

Торкаюся тут глибинного коріння, щоб підкреслити ґенетичний код усього героїчного українства, який зароджувався вже тоді, в правдавні часи, не на якихось пустирищах чи белебнях, а всередині національної породи, в глибинному й твердому ґрунті початків виокремлення й вирізнення ідентичності й окремішності нашої нації з-поміж інших слов’янських націй, народностей та груп, найбільш яскравим виявом чи виопукленням якого став у пізніші часи чин українського козацтва, який, в свою чергу, виозначився у всій своїй повності й силі в не такому вже й далекому історичному майбутті, що натепер стало нашою славною минувщиною. Цей героїчний чин став фундаментальною основою історично підтвердженої й доведеної істини, що національний дух — це явище, яке продовжує жити й нуртувати, як в цілісності явища, так і в кожному окремо взятому корені чи одиниці цього духу. — Цей дух й понині цементує кращі сили нашої нації, ґартує народ й наближає, незважаючи на суцільні голодомори, репресії та війни тиранської Москви, — його щасливе майбуття. Тільки у колі цивілізованих народів якраз національна окремішність українства є вершком зростання нашої нації.

В своїх працях Полікарп Плюйко показав, що саме національний вияв й дух кожного, хто народився на благословенній українській землі, є визначальним для буття окремої одиниці й усього нашого народу, як спільноти, й закладений глибоко у ґенетичному коді кожного окремого українця. Супроти зла, неправди й репресій з боку інородців й різних наїзників та окупантів нашої землі, з боку нащадків правдавніх трипільців, слов’ян та козаків поставав незнищенний дух і залізна міць праотців та кращих представників нашого роду-племені. Відомо, що половецькою землею називався у літописах Степ і південна частина лісостепу між гирлом Дунаю і Волгою, де у 11-13 століттях були кочовища половців, які займалися переважно кочовим скотарством. На думку М.Ждана, лише «незначна частина половців займалися також хліборобством та торгівлею і вела напівосілий спосіб життя».

Немає потреби доводити, що усі ці кращі риси — руські (в значенні — українські) й азійські (в аспекті — войовничості) увібрав у себе Полікарп Порфирович Плюйко, мій знаменитий земляк, про якого в нашому краї та в усій Україні ще не знає майже ніхто, за винятком численної родини Плюйків з Білогорілки й Даників з Глинська, точніше тим, одиноким із них, яким вдалося вижити після довгих й страшних десятиліть кривавого й нещадного большевицького терору, ідеологічної маячні, колективізації, індустріалізації й Голодоморів, на які так багата імперсько-московсько-комуністична окупація України. — Але не для усіх ця чума була страшною й безпорадною. Були нині забуті, знищені й розтерзані мільйони українців, які для нас ще залишаються невідомими, але їхній дух не був вбитий ворогами, він і досі витає над нами, бунтує і кличе до помсти й боротьби. — Безмежну любов до рідного краю, милої серцю домівки, до батьківщини уособлюють, на перший погляд, прості, але глибокодумні строфи поезії одного з тих, хто не впав, не скорився, не став на коліна й не схилив ні перед ким голову, хто завжди вірив у завтрашній щасливий день своєї тоді ще зганьбленої, але нескореної вітчизни — Полікарпа Порфировича Плюйка:

«О, краю рідний Україно!
Перед тобою на коліна
Стаю й схиляюся німим
Як перед Господом Святим…»

Самозрозуміло, що ці розумом і душею вистраждані рядки з вірша Поля Половецького, відтак, не нащадки Боняків чи Кончаків, а пізніше й московських «ваньок» після захоплення царством-імперією етнічних українських теренів визначили напрямок й злет думки Полікарпа Плюйка, але безсумнівно прадавнє й незнищенне українське коріння із самого серця землі полтавської. То, можливо, що іншою, більш вірогідною, має бути моя версія про те, що корінь «пол» у псевдонімі Поль Половецький походить від назви славного полкового міста Полтави, яке розташоване на Придніпровській низовині на правому високому березі річки Ворскла, яке стало пізніше губернським центром й осідком генерал-губернатора т.зв. «малоросії», як зневажливо називали зруйновану москвинами козацьку Україну після поразки Гетьмана Івана Мазепи у червні-липні 1709 року в ході Північної війни під цим містом тогочасні московитські імперські шовіністи та окремі їхні прихвосні українського роду.

Раніше, в умовах активізації московських спецслужб в США та країнах Заходу, які переслідували вигнанців із центральних українських теренів, змушуючи їх усілякими брудними методами або повернутися до СССР на вірну смерть, або ж стати запроданцем свого народу, Полікарп Порфирович не міг себе ідентифікувати як вихідець з села Білогорілки на Лохвиччині, отже творив, як міг боровся проти режиму переважно під псевдонімом «Половецький». Хоча НКВД-МҐБ-КҐБ-істи усіх рівнів достеменно знали про його нещасливу долю та принципові й викривальні праці й, очевидно, переслідували усі великі родини білогорільських Плюйків та глинських Даників.

У «Лохвицькій ратушній книзі другої половини ХVІІ ст. (Збірнику актових документів)», яка була видана Інститутом мовознавства імені О.О.Потебні Академії Наук Української РСР київським видавництвом «Наукова думка» 1986 року у серії актових документів та грамот, на с.20-21 — село «Белая Горелка» (ймовірно, — сучасна Білогорілка) згадується в акті (ч.3) від 18 серпня 1653 року, коли отаман городовий лоф (хв)ицький Максим Калита в присутності товариства — Процика Свердлика, Івана Кудрі, Григорія Філіповича, Миска Клепача та перед війтом Лук’яном Калиненком, Матвієм Ємченком, Фенем Проценком, Моісеєм Острожаницею — бурґомістрами уряду Лоф (хв)ицького «проточилась» (розглядалась) справа Семена Онаненка «з Бєло (й) Горє (л)ки», який боязнь Божу забувши, — насмерть забив Яцка Буренка «з Бєло (й) Горе (л)ки», чим на підставі статуту й артикулів заслужив собі кару на сувору й ганебну смерть.

Білогорілка — родинне село великої родини Плюйків (а прізвище Плюйків є, мабуть, найбільш поширеним лише в цьому селі!), вже як козацьке поселення згадується 1721 року. Воно входило до складу Лохвицької сотні Миргородського (1648-58), а потім Лубенського (1658-1781) полків, а від 1781-го ввійшло до складу Чернігівського намісництва, згодом перебувало у складі створених Московщиною т.зв. Малоросійської (від 1796) та Полтавської губернії (від 1802). За переписом 1859 року, в цьому селі Лохвицького повіту налічувалось 282 двори з 1701 мешканцем, дерев’яна Михайлівська церква, бібліотека, але письменних було лише кілька десятків білогорілчан. Після московитської реформи 1861 року села відішло до Андріяшівської волості, а на початку ХХ-го століття, в час коли побачив світ син Божий Полікарп Плюйко, було вже 327 дворів, з них аж 314 козацьких, 33 вітряки, 3 кузні, 3 олійниці, 3-класна церковно-парафіяльна школа, де працювало два вчителі і вже 450 осіб з 2060-ти було письменними.

На одному із Інтернет-форумів, зокрема, відбулася дискусія: «…А чи не поділитися думкою, звідки взялися козаки Плюйки в Білогорілці? Наче першим зустрічається Кирик Плюсченко (1732)? — Чи може бути якийсь зв’язок з жуківсько-диканськими Плюйками та наказним полтавським полковником Яковом Плюйком ктитором Покровської церкви с.Жуки (1636) був Іоан Плюсченко. Ще третьою точкою є село Спаське під Кролевцем Ніжинського полку. Там також є козаки Плюйко в середині 18 ст… — На мою думку, якщо в двох незалежних місцях на місці Плюсченків одразу з’являються Плюйки, а Плющів і близько не було, — тоді тут шось не те…».

У розвідці ж авторів Перерви В.С. та Петренко І.М. п.н. «Церковні школи Полтавської єпархії (губернії) (кінець XVIII — початок ХХ ст.)» (Біла Церква: Видавець Пшонківський О.В., 2019) є цілий розіділ «Лохвицький повіт», в якому зазначено (с.435) «.Білогорілка. — У Михайлівській парафії села постійна [церковно-приходська школа] діяла наприкінці ХІХ ст., а в 1902 р. миряни спорудили для неї будівлю. Останнім завідувачем та законовчителем школи був священик о.Володимир Симонов, випускник духовної семінарії. Учителі загальноосвітніх дисциплін — козак Макар Кривецький (випускник Лубенської церковно-учительської школи, мав учительське свідоцтво, 7-річний досвід вчителювання та оклад 360 руб.); Антоніна Петренко (випускниця єпархіального жіночого училища, мала вчительське свідоцтво, 6-річний педагогічний стаж і оклад у 360 руб. на рік). У 1913 р. в школі навчалися 69 хлопчиків та 31 дівчинка, тобто 100 першокласників. Випуск учнів зі свідоцтвом становив 15 осіб (РДІА СПб. — ф.803, оп.16, спр.1506. — арк.17).

У москвинськомовному «Сборнику необходимых сведений о всех приходах Полтавской губернии. — Адрес-календарь духовенства той же губернии с приложением подробных карт к каждому уезду. Составил Священник Григорий Коломенский. // Полтава: Типография Губернского Правления. 1895) на с.289, зокрема, є інша пригадка: «…Церкви благочиния Священника о.Павла Пономаренка. №696. с.Белогорелки, при р. Суле, Арх.-Михайловская церковь, дерев.; церк.-приходская школа. Земли: 3½ д. церк. и 33 дес. руги. Жалов. 120, 36 и 30 р. Жител. 1167 — 1215 д. каз. и крест.; 1 дер. и 1 хут. до 9 вер. д. «Ручки» в 3 вер. Родив. 57 — 51, ум. 73 — 73 и бр. 15. 2 лавки, базар по субботам. Во владении жителей более 2 т. дес. Причт: Священник Георгий Карп. Колесников. Псаломщик Григорий Констант. Злотчевский. Пономарь Иоанн Порфириев Баевский….».

На ресурсі «Полтавіка» подаються узагальнені відомості про Михайлівську церкву у с.Білогорілка: «…Дата будівництва першої церкви в ім’я св. архістратиґа Михаїла в с.Білогорілка Лохвицького пов. (тепер Лохвицького р-ну) невідома. Станом на 1804 храм уже існував, 1861 його капітально ремонтували. З цього можна зробити висновок, що вірогідний час спорудження будівлі — 18 ст. У 1885 збудовано нову холодну церкву на мурованому цоколі, в одному зв’язку з дзвіницею. 1895 М. ц. володіла 3,5 дес. церковної і 33 дес. ружної землі, діяла церковнопарафіяльна школа. 1902 мала церковну сторожку, будинок для церковнопарафіяльної школи, володіла 3 дес. 1384 кв. саж. церковної та 32 дес. 783 кв. саж. ружної землі. Діяли церковна б-ка та церковнопарафіяльна школа. 1912 володіла 30 дес. ружної землі, мала квартиру для священика, діяла однокласна церковнопарафіяльна школа. 1895 у парафії — с.с.Білогорілка та Ручки, службу відвідувало 2382 душ обох статей. 1902 до парафії входять с.с.Білогорілка, Ручки та хут.Артополот, на церковні відправи приходило 2502 душ обох статей. 1912 у парафії — 3 н. п., службу відвідувало 2500 душ. У новітній час релігійна громада відновила свою діяльність як громада УПЦ МП. Зареєстрована органами державної влади 17.12.2001 за №432. Для релігійних відправ використовує культову споруду. Із священиків відомі: Георгій Карпович Колесников (1895, 1902), Володимир Григорович Симонов (1912), протоієрей Володимир Ольшанський (2008); із псаломщиків: Григорій Костянтинович Злотчевський (1895), Костянтин Дмитрович Петровський (1902), Сергій Антонович Курдиновський (1902, 1912), Іван Андрійович Каневський (1912); із паламарів: Іван Пафнутійович Баєвський (1895); із церковних старост: Антоній Мойсеєвич Тригуб (1902), козак Максим Федосійович Каленіченко (1912), Ганна Михайлівна Ященко (2008). — (Літ.: Коломенский, 1895. — с.289; Клировая книжка…, 1902. — с.334; Справочная клировая книга…, 1912. — с.128. — В.О.Мокляк, В.А.Павленко).

Дослідниками віднайдено й »Метричний запис…» про народження Полікарпа Порфировича Плюйка, поданий мною тут українською мовою: «…№10 23/23 березня 1903 р. Полікарп. Батьки: Козак Порфирій Михайлович Плюйко і законна його дружина Мотрона Филиппа, обоє православні. Поручителі: Козак Дмитро Давидович Онасенко і козачка Марія Іванівна Приставка. Священик: Георгій Колесников…» (ДАПО, ф. 1011, оп. 9, спр. 9, арк. 85зв.-86).

Як відомо, згодом, у 1923 році, Полікарп Порфирович Плюйко закінчив Лохвицьку реальну школу, а в 1930-ому році — Київський інститут інженерів шляхів сполучень.

Він одним із перших тоді побачив, що:

«Всі веселяться в Україні:
Москаль, монгол і жидовин,
А українці неповинні,
Немов мерці із домовин,
На вкритій сморідом землі
Блукають мовчані в селі».

У своїй короткій автобіографії п.н. «Мій родовід», написаній на чужині, у США (ЗСА), 5 серпня 1974 року Полікарп Плюйко зазначав: «Народився я 8 березня 1903 року в бідній, козацькій по стану родині в селі Білогорілці, Лохвицького повіту на Полтавщині. Батько мій — Порфирій Михайлович Плюйко — був першою в селі людиною, що навчилася від дяка читати й писати, і це дало йому змогу бути сільським писарем від молодих років і аж до 1919 р. Мати — Мотрона Пилипівна (ур.Трохименко) — була велика трудівниця, мудра, щиросердечна в поводженні в родині і зо всіма сусідами, через що користувалася великою пошаною. Дід мій (по батькові) Михайло Омельянович умер, коли мені було два роки. Знаю, зі слів матері, що він був героєм оборони Севастополя, був наводчиком батареї і дослужився до чину унтер-офіцера. Звідси й пішло прозивання нас по-вуличному „Мундіренки“. Коли мені було коло трьох років, батько поніс мене взимку подивитися на весілля. Ноги мої, хоч і були закутані, але задубли, і в насідок цього я дістав плевріт в правому боці, що мучив мене цілих два роки. Моя хвороба так вимучила батьків, що вони говорили: „Хоч туди, Господи, хоч сюди“… — І вийшло „сюди“. Я видужав, але „Resideau post/oleura dextra“ лишилося на все життя. До церковно-приходської школи пішов я коли сповнилося мені вісім років. Учитель — Макар Корнійович Кривецький і Отець благочинний, що переводив випускні екзамени, порадили батькові віддати мене до школи, в Лохвицю, бо здібності мої розв’язувати усно задачі з „Малініна й Буреніна“ (що вживався в середніх школах) їх вразила. І так — в 1915 р. я був уже учнем Лохвицької Реальної Школи, яку й скінчив у 1923 р. (Від 1920 р. Реальні школи були реформовані, і звалася та школа Соціяльно-Економічна). Маючи великий нахил до співу і музики, я вчився від 1920 р. гри на фортеп’яно під керівництвом вільної художниці Броніслави Олександрівни Маторіної, (парижанки). Це дало мні змогу поруч з учителюванням у трудовій школі міста Глинська (по закінченні Соціяльно-Економічної Школи) організувати хор (при Сельбуді) і бути його дириґентом (і акомпан’ятором солістам), аж до осени 1926 р., коли я, одружившись з місцевою красунею (Оленою Павлівною Даник), вступив за рекомендаціями спілки „РОБОС“ до Київського Інституту Інженерів Шляхів, а дружина — до Київського Медичного Інституту, звідки через місяць їй довелось тікати (до ІНО), бо один землячок через Глинську сільраду подав донос, що О.П.Даник — куркулька, з контрреволюційної родини. (В ІНО вона протрималася два роки, до другої Всесоюзної чистки ВУЗів, у 1928/29 р.р.). Закінчивши інститут в 1930 р., я був спрямований відділом кадрів НКПС, як неблагодійний політично, на Томську залізницю, в найглухіший Топкинський район. Опинившись в глушині Сибіру, в самому серці побудови „соціалізму“, усіяним концентраційними таборами, наповненими майже виключно українцями, я почав втрачати спокій, сон і рівновагу, і перетворився, фактично, на внутрішнього еміґранта. Почав захоплено писати… Незабаром я опинився на спискові „ворогів народу“, по радіо летіли слова: „Плюйківщина!… Плюйківщина“. Мене викинули з системи залізничного транспорту… Єдиний порятунок для мене лишалася втеча… Прибув до відділу кадрів НКПС у Москві… і зголосив свою втечу. „Що хочете — те й робіть, але в Топки я не повернуся…“, — сказав я начальникові відділу кадрів, і зник… — З огляду на п’ятирічне перебування в Сибіру, моя втеча була узаконена відділом кадрів, і осінню 1935 р. я опинився в Україні… Але в якій Україні? — В Спустошеній (голодом 1933 р.), в знекровленій (терором після процесу СВУ), коли в Києві (уже столиці України) ніде не можна було почути навіть слова українського. Хоч я обережно поводився я, працюючи в „Київтранспроекті“ серед жидівської більшости, з своєю захолявною творчістю і з своїм „еміґрантством“, але „невсипуще око“ поставило мене на список „потенційних ворогів народу“. Причина: демонстративно розмовляв з усіма (жидами й росіянами) установи лише по-українськи. Начальник політвідділу (Павло Іванович Корнієнко) — на кожнім засіданні партбюро домагався передачі мене в руки НКВД. „Вот увідітє, по какую сторону барікад он будєт, в случає войни!“, — повторював Корнієнко багато разів. (Про це розповів мені член партії Олексій Іванович Ромашко, в 1941 р., уже за німців). В липні 1941 р., не бажаючи евакуюватись за Урал, я перейшов на нелеґальне становище в Києві, і в наслідок цього моє скрите „еміґрантство“ перейшло в дійсне. — Мав чотирьох братів і одну сестру. Всі уже в цю пору писання мертві. Ось їх імена: Марко (нар.1887), Антін (нар.1890), Іван (нар.1892) — закатований НКВД в 1938 р. Георгій (нар.1906) та Настя…- А я раб Божий Полікарп — маючи сімдесят другий рік — живу в Америці, і час від часу листуюся зі своїми племінниками й племінницями, та допомагав і допомагаю їм матер’яльно, що вважав і вважаю за свій святий обов’язок. — 5 серпня 1974 року».

Після большевицького перевороту (1917), першої у ХХ ст. московсько-української війни та ході большевицької т.зв. «коллєктівізаціі» й інспірованих большевиками голодоморів, тотального й жорстокого масового вбивства голодом українства, як нації, небаченого до цього цілим світом страхіття ґеноциду — все змінилося:

«І сумно й млосно у Криниці,
І тихо, як в великий піст…
Лиш де-де пройде активіст.
Хрести із бані та дзвінниці
Якийсь скидає свинопас.
Летить на діл іконостас
Із тріском, гуркотом і громом.
І в доказ, що кінець старому —
Храм обертається на склеп…»

Ширились селянські виступи та невдоволення, пізніше дійшло й до політичних розправ над активістами нав’язаного місцевих селянам та козакам т.зв. «калхозного двіжєнія» в Білогорілці. До речі, про це писала й лохвицька районна газета «У соціялістичний наступ». Так, на думку місцевого дописувача, 14 вересня 1934 року пострілом у вікно було вбито одного з кращих активістів, селькора, бригадира колгоспу «Червоне плав’я» (с.Білогорілка) Михайла Плюйка, який, як писали у некролозі, — горів на роботі, одержав гарне політичне виховання в територіяльному полку, де раніше служив. В Білогорілці під час похорону відбулося виїзне засідання Лохвицького райвиконкому за участю районних керівників, большевицьких манкуртів Урусова, Семічастного та Мірошніченка. — А, можливо, між ними були ще й так яскраво змальовані в творах Полікарпа Плюйка — активісти Павло Чередник та брати Мишко й Роман Угняві, 25-тисячник Микола Багров? — Це якраз вони нищили й переслідували односельців Плюйка із Зеленої Криниці (очевидно, — Білогорілки чи Глинська) — так званих куркулів, а по суті справи справжніх господарів козацького роду — Івана Білокопитенка, Макара Бузуна, Степана Галая, Ілька Ковадла, Оверка Цися, інших же зеленокриничанців, за версією Поля Половецького, — Забіяку, Недолю, Полуботка й Шульгу — замордували в застінках ҐПУ, а ще — закатували прямо в селі Івана Гайдая, Миколу Дрогу й Основ’яненка Миколу. Якраз репресії большевиків й породили таких літературних героїв як селянський отаман Савка Крук, повстанець Цибуля, підбурювач «протів власті» Микола Сластьон, церковний титар Полуботко, старий дзвонар Бугрій, протоієрей Української Автокефальної Церкви Андрій, який разом з Митрополитом УАПЦ Василем Липківським виступав на захист рідної церкви навіть на засланні й там «ганьбив діла большевиків». Без сумніву, усі згадані вище, так майстерно змальовані П.Половецьким образи мали своїх справжніх прототипів. Усе це відбувалось не тільки над «широкоплинною й розлогою Сулою» у Зеленій Криниці (читай — Білогорілці), де й народилась кохана Марія (чи, мо’, й Олена) «красуня мила степова» (чи, можливо, це було у сусідньому Глинську(?)…).

У Збірнику «Людяність у нелюдяний час», упорядниками якого є В.С.Тиліщак та В.М.Яременко, (Львів, «Часопис», 2013) наводиться інформація про Гребінника Трохима та Гребінник Анастасію із хутора Зірка, які у 1933 році допомогли вижити 13-річній Солосі Личко та її матері. Батько Солохи та брат Григорій померли з голоду, залишилось четверо малолітніх дітей. Щоб допомогти сиротам, Трохим і Настя, які проживали у сусідньому хуторі Зірки, забрали до себе одну дитину. Гребінники ділились із Солохою останнім, як могли допомагали продуктами її матері та іншим дітям. Завдяки цій допомозі сім’я Личко врятувалися від голодної смерті. За свідченнями Бойко (Личко) Солохи Родіонівни 1920 р. н., с.Білогорілка, яка «…жила в селі Білогорілка, де і народилася, в багатодітній родині з батьками. Батько — Личко Родіон Тихонович, мати — Личко Палажка та п’ятеро дітей. У 1933 році, коли від голоду помер спочатку батько, потім брат Гриша, мати відвела мене до її далеких родичів на Зірку. Так називався невеликий хутір нашого ж таки Лохвицького району. Але від Білогорілки він знаходився далеченько, десь кілометрів 15, як іти полями навпростець, як тоді всі ходили. Там у сім’ї Гребінника Трохима та його дружини Насті я і прожила тяжкі роки голоду. Вони мене годували, по можливості й одягали, а я до помагала їм няньчити маленьку їхню дитину Тетянку. Та ще робила, що могла по господарству. Інколи на неділю вони відпускали мене додому в гості, даючи моїм рідним хоч якогось гостинчика. Людьми вони були щирими, лагідними. А одного разу нам переказали сумну звістку: дуже тяжко захворіла моя мама. Від голоду в селі люди стали хворіти на різь. Так у народі називали хворобу, яка поражала кишечник. Люди в Білогорілці від цієї хвороби вмирали цілими сім’ями. От і до нашої сім’ї дійшла ця хвороба. Мої хазяїни, порадившись із односельцями, дізналися, що від цієї хвороби допоможе горілка, звичайна самогонка, якщо в ній ще намочити дубової кори. Десь діставали цих дефіцитних на той час ліків та сяких-таких харчів, одягнувши мене потепліше у одяг господині (бо було тоді, пам’ятаю, холодно), мене відпустили додому лікувати матір. Бігла я тоді в Білогорілку, не чуючи своїх ніг. „Чи застану живою матір?“ — билася в голові думка. На щастя все обійшлося. Мама була живою. Попивши принесених мною ліків, мати почала поправлятися. І я знову, полями навпростець, по мандрувала до Трохима та Насті на Зірку. Значно пізніше на хутір прийшла й мати, подякувати за все своїм рятівникам. Так ці добрі й чуйні люди допомогли вижити не тільки мені, а й усій нашій родині, врятувавши нашу матір-годувальницю….».

В «Історичному описі села Глинськ …» є інформація, що у 1802 році т.зв. «заштатний город» Глинськ увійшов до складу Роменського повіту новоствореної Полтавської губернії під московитською окупацією… — …В 1919 р. в місті виникли молодіжні організації «Культурліга» і «Допомога» культпросвітницького спрямування. Був відкритий клуб робітничо-селянської молоді, де читалися лекції на природничо-наукові та політичні теми. Працювали гуртки — драматичний, хоровий, бібліотечний, музичний та інші. 10 лютого 1922 р. завклубом К.Данік звертається в Роменський політпросвіт з проханням «дати дозвіл із Учиздату на українську літературу як-то: белетристику, наукову та дитячу по можливості поза як Глинська районна бібліотека такових має зовсім незначну кількість, а спрос на їх великий»… — В сер. 1920-х р.р. у селі працювала хата-читальня. Полікарп Плюйко (що пізніше виїде до США і стане відомим в діаспорі письменником Полем Половецьким) організував при сельбуді співочий гурток… — Згодом, за 12 років після большевицького перевороту у Пєтроґрадє, в травні 1929 р. Роменську округу було зліквідовано, і Глинський район до липня 1930 року входив до складу Харківської округи, потім до вересня того ж року — до Лубенської, під большевицькою окупацією. У вересні 1930 року, коли поділ України на округи був скасований взагалі, Глинський район разом з усіма іншими районами України був підпорядкований безпосередньо центральному урядові «совєцькой рєспублікі» в Харкові.

3 лютого 1931 року вже Глинський район був зліквідований, а його територія була приєднана до Роменського району, що натепер входить до Сумської області. З початком Великого Голоду, в жовтні 1932 року, коли в Україні розпочалося запровадження обласного поділу, Глинськ разом з Роменським районом увійшов до складу новоутвореної Чернігівської області…восени того ж 1932 року в сільських реґіонах України большевицькою владою був організований Голодомор, який не обійшов і Глинська. Небагато лишилося живих місцевих свідків того злочину, і з’ясувати, скільки глинчан померло тоді від голоду, майже неможливо — ще влітку 1933 року представники НКВД вилучили документи й книги з записами про смертність 1932-33 років і знищили. Є лише фраґментарні свідчення глинчан, що були тоді дітьми, про окремі вимерлі сім’ї. Ліквідація Глинського склопорцелянового технікуму саме в травні 1933 року може бути пов’язана з великими втратами учнів і викладачів від Голодомору. Крім того, «демографічна яма» в складі школярів 1-7 класів Глинської середньої школи 1943/44 навчального року свідчить про дефіцит дітей саме 1930-1933 років народження в загальній кількості до 200 осіб. Що ж до Глинського району, то у 1926 року в ньому налічувалося 45 тисяч мешканців, а в 1937 році — лише 35 тисяч, хоча з врахуванням природного приросту мало б проживати близько 52 тисяч осіб…».

«Було якраз на Полтавщині,
В степах Посульської рівнини,
Село — Зеленая Криниця.
На мапу можна б подивиться,
Щоб знати де лежить воно.
Та ба! — було це все давно.
Селяни назву ту змінили,
Бо, як всі люди говорили,
На протязі кількох років,
Там більшість вимерала дворів
Від голоду і від хворіб».

Це якраз про знамениту лохвицьку Білогорілку, а, можливо, й про роменське село Глинськ. — Хтозна!?… Тепер вже не дізнаємось.

Згідно запису у книзі «Реабілітовані історією. Науково-документальна серія книг. Полтавська область. Книга третя», Київ-Полтава, видавництво «АСМІ», 2005, с.598): «…Плюйко Іван Порфирович, 1892 р., с.Білогорілка Лохвицького р-ну Полтавської обл., українець, іх селян, освіта початкова. Проживав у с.Білогорілка. Вчитель. Заарештований 3 березня 1938 р. Засуджений Особливою трійкою при УНКВД Полтавської обл. 31 березня 1938 р. за ст.ст. 54-10 ч.1, 54-11 КК УССР до розстрілу з конфіскацією майна. Вирок виконано 28 травня 1938 р. у м.Полтава. Реабілітований Полтавським обласним судом 19 липня 1958 року…».

За даними «Національного банку даних жертв політичних репресій радянської доби в Україні» було репресовано, крім вчителя Івана Порфировича Плюйка, рідного брата Полікарпа, ще й таких уродженців та мешканців Білогорілки: колгоспник Бойко Василь Минович, 1893 р.н.; службовець Балтійського флоту Вельможний Павло Іванович, 1904 р.н.; колгоспниця Головко Парасковія Іванівна, 1910 р.н.; службовець заготівельної контори Іщенко Феофан Юхимович, 1899 р.н.; службовець дитбудинку Іщенко Юхим Юхимович, 1885 р.н., (розстріляний); вчитель Калініченко Григорій Степанович, 1914 р.н.; селянин-одноосібник Карпенко Андріян Васильович, 1901 р.н.; селянин-одноосібник Ковтун Сидір Іванович, 1904 р.н.; селянин Лисенко Карпо Дмитрович, 1889 р.н., (розстріляний); селянин-одноосібник, а згодом — кустар-кравець Личко Пилип Петрович, 1885 р.н.; колгоспник Личко Денис Антонович, 1895 р.н.; робітник-сезонник Макаренко Свирид Михайлович, 1906 р.н.; селянин, одноосібник, а згодом — кравець Онасенко Авксентій (Овксентій) Микитович, 1895 р.н.; селянин-одноосібник Онасенко Григорій Данилович, 1896 р.н.; селянин-одноосібник Роман Меркурій Михайлович, 1907 р.н.; селянин-одноосібник Романашенко Григорій Якович, 1895 р.н.; колгоспник Сакал Микола Семенович, 1913 р.н.; селянин-одноосібник Сакал Макар Павлович, 1888 р.н.; працівник промартілі Сакал Володимир Олексійович, 1881 р.н., (розстріляний); селянин-одноосібник Сакало Андрій Дем’янович, 1889 р.н.; селянин-одноосібник Сербін Іван Іванович, 1883/4 р.н.; селянин-одноосібник Сидоренко Корній Григорович, 1896 р.н.; селянин-одноосібник Сидоренко Павло Кирилович, 1897 р.н.; колгоспник Слюсар Степан Григорович, 1898 р.н.; працівник цукрозаводу Слюсар Петро Ілліч, 1912 р.н., (ймовірно, прадід моєї дружини Панченко (з дому — Шевченко) Ірини Геннадієвни, батько її бабусі Слюсар (Кучі) Любові Петрівни) (10 років позбавлення волі); тесля с.Юсківці Слюсар Гнат Васильович, 1885 р.н.; без певних занять Сокіл Павло Олексійович, 1913 р.н.; безробітний Татяненко Володимир Данилович, 1890 р.н., (розстріляний); колгоспник Трегуб Михайло Семенович, 1898 р.н.; колгоспник Чорний Федосій Опанасович, 1876 р.н., (розстріляний); селянин-одноосібник Шульга Пилип Сергійович, 1870 р.н.; слюсар МТС, Лохвиця Ястреба Тихін Іванович, 1893 р.н., (розстріляний); слюсар колгоспу Ястребов Іван Васильович, 1893 р.н., (розстріляний)… — Як бачимо, більшість з репресованих білогорілчан були селянами одноосібниками, дехто — кустарями, телями та службовцями, чимало з них було розстріляно, переважно, у 1938 році.

Між іншим, якраз у тодішньому Лохвицькому районі на Полтавщині знайшовся чи не одинокий у наших місцевостях «український праведник світу», який сам, будучи головою колгоспу, відверто саботував большевицькі хлібозаготівлі, тим самим рятуючи місцевих селян від голодової смерті. Це був Петро Степанович Тищенко, 1904 року народження, уродженець села Піски Лохвицького повіту, українець, що походив із селян, з початковою освітою, який проживав у селі Лука тодішнього Лохвицького району, неподалік села Білогорілка, й працював головою колгоспу. — Петро Степанович був заарештований 16 грудня 1932 року, засуджений судо­вою трійкою при т.зв. колеґії ҐПУ УСРР 12 січня 1933 року за саботаж хлібо­заготівель до 5 років позбавлення волі

Ще я добре пам’ятаю Шкляра Петра Фадейовича з села Безсал, але донедавна про нього майже нічого не знав. Як виявилось, Петро Фадейович народився у нашому селі в 1911-ому році, був свідомим украї­нцем, походив із селян, мав початкову освіту, був на час арешту колгоспником, заарештований 28 квітня 1936 року, засуджений Полтавським обласним су­дом 16 липня 1936 року (стаття КК не вказана) за антисемітизм (?!) до 3 років позбавлення волі. — Реабілітований Полтавською обласною прокуратурою 24 травня 1994 року. Як було насправді у зфабрикованому большевиками «уґоловому дєлу» безсальчанина Петра Фадейовича Шкляра достеменно невідомо. — Однак, як писав два роки тому журналіст В.Орел на одному із ресурсів, що цифри, засновані на копітких дослідженнях в архівах Служби безпеки України історика Золотарьова, говорять про те, що на керівних постах в ҐПУ УССР в 1929-1931 роках євреїв було 38%, а в період Голодомору 1932-1933 років євреї становили 66,6% серед усіх керівників каральних органів республіки… — При цьому відзначимо, що євреї становили лише 6,5% населення України за переписом 1926 року…- Наступний факт, коли в 1936-му присвоювалися нові звання у військовому відомстві держбезпеки (очевидно за заслуги в буремні часи-автор), то серед верхівки НКВД УССР з 79 осіб євреїв було рівно 60 (знову 66,6%). Той же дослідник Золотарьов вказує на архівний документ — наказ НКВД СССР від 8 січня 1936 го, де йдеться про присвоєння спецзвань капітанів ҐБ (що відповідали загальновійськовому полковнику) співробітникам НКВД України. Серед 34 офіцерів — 25 євреїв… — Звісно про точну кількість євреїв, що брали участь в Голодоморах в Україні ми не знаємо. Втім, якщо врахувати, що кадровий склад ҐПУ УССР складав щонайменше 5 тисяч осіб, то навіть за найскромнішими оцінками, підгодованих істориків виходить кілька тисяч євреїв — учасників і організаторів ґеноциду — це значно більше тих кілька сотень осіб — цифри, яку вони з усіх сил намагаються заперечити… Натомість, незаанґажований історик Золотарьов пише, що він спеціально не займався пресловутим «єврейським питанням», а займався історією совєцьких органів «госбєзопасності». Тому його дослідження особливо цінні. Досліднику мимоволі доводиться стикатися в основному з євреями-чекістами. «Коли я написав 27 нарисів про керівників ЧК-ҐПУ-НКВД Харківщини, то 11 були євреями. Коли писав нариси про начальників Секретно-політичного відділу ҐПУ УРСР, то євреями були 3 з 4. Євреїв в ҐБ не можна розглядати окремо від євреїв в партійному апараті, наприклад. Думаю, що їх відсоток в партійних органах в Україні був порівнянний з відсотком в держбезпеці», — констатував історик…

Тут, мабуть, принагідно згадати ще й про сумнозвісний «Торґсін», точніше — «всєсоюзную кантору по торґовлє с іностанцамі», яка займалася золотовалютними спекулятивними операціями протягом 1931–1936 років. Розквіт «кантори» припав на голодні 1930-ті роки — з початком Великого Голоду на українських землях та репресивною політикою большевицького «правітєльства» — в часи Голодомору ґеноциду в Україні 1932–1933 років. В УССР «всєсоюзная кантора» «по торгівлі з іноземцями» почала свою злочинну діяльність 29 червня 1932 року, коли була заснована всеукраїнська «кантора» торгзіну (ВУК «Торгзін»). — «…Абревіатура „Торгзін“ загалом є такою, яка обманює, оскільки близько 70% всіх цінностей, які скупив „Торгзін“ (валюта, золото, срібло, діаманти, платина, твори мистецтва), близько 70% всіх доходів які отримав „Торгзін“ надійшли від підсовєцьких, переважно українських громадян…». — Керівниками ж правління «кантори» в різний час були, між іншим, за дивним збігом обставин (!), — однофамілець українця-безсальчанина, засудженого (1936) за уявний «антисемітизм» Петра Фадейовича Шкляра (1911 р.н.), — єврей з походження Моісєй Ізраілєвіч Шкляр, пізніше — Артур Карловіч Сташєвскій, й згодом — Меєр Абрамовіч Лєвінсон. Автором ідеї обміну товарів на побутове золото був такий собі Єфрєм Владіміровіч Курлянд.

У селі Глинськ народилася майбутня дружина Полікара Порфировича Плюйка — Олена Павлівна Даник. Глинськ — це старовинне історичне місто, осідок князів Глинських (нині — село Глинськ Роменського району Сумської області), а ще є Глинськ — у Вінницькій області, Хмільницький район, Кіровоградській області, Олександрійський район, Львівській області, Львівський район, Рівненській області, Рівненський район, Глинськ (Глинське) Полтавській область, Полтавський район, був ще колись Глинськ чи Глинщина — а натепер — місто Золотоноша у XVI столітті, є поселення з подібною назвою і в інших країнах — Глинськ[en] (англ. Glinsk; ірл. Glinsce) — село в Ірландії, у графстві Голвей (провінція Коннахт); Глинськ[en] (англ. Glinsk; ірл. Glinsce) — село в Ірландії, у графстві Мейо (провінція Коннахт); Глинськ[de] (нім. Glinzig, н.-луж. Glinsk, пол. Glinsk) — село в Нижній Лужиці, земля Бранденбург, район Шпре-Найсе, муніципалітет Кольквіц (н.-луж. Dolna Łužyca, zwězkowy kraj Bramborska, wokrejs Sprjewja-Nysa, gmejna Gołkojce); Глинськ — село у Трубчевському районі (Усохскоє сєльскоє посєлєніє) Брянской області (Московщина). Відомою є також Глинська пустинь — чоловічий православний ставропігійний монастир у селі Соснівка, Шосткинський район Сумська область (1557-1922, 1942-1961, від 1994-го).

Відомості підсовєцьких істориків й краєзнавців про «комуністичний рай» на півночі історичної Полтавщини повністю спростовує видрукована у сумському видавництві «МакДені» в 2008-ому році книга «Голодомор на Сумщині у спогадах очевидців: Збірник матеріалів», в якій є, зокрема, й спогади про ті страшні часи уродженців Роменського (округи) району сучасної Сумщини, в яких вони згадували Голодомор й жахіття з боку большевицької влади та її прихвоснів й посіпак. — Ось деякі фраґменти зі споминів роменчан, які пережили Голодомор 1932-33 років, які були опубліковані у вказаному вище Збірнику: «….Люди йшли по дорозі і казали: «Їсти, їсти, їсти…» Падали і вмирали. Вздовж дороги лежали мертві, яких ніхто не відтягував….» (Володимир Лакіза). — «…Діти бродили в лісі, в полі їли листя берестка, пасльону. Пам’ятаю, що багато людей помирало прямо в лісі, або на полі, де їх прямо тамі закопували, бо хоронити на кладовищі не було сил. Люди ходили пухлі з голоду. Померло дуже багато людей…» (Лідія Кардаш). — «…Люди сповістити, що наша мама померла, а ми не можемо її доправити додому і поховати, бо знесилились. Як почали опухати з голоду, то мене 4-річну сестра взяла і пішла зі мною по селах просити милостиню. Брату було 8 років, теж кудись подався. Словом, розбрелися ми по білому світу. Той жах, який ми бачили, коли ходили по селах, страшно згадувати. Заходимо в одну хату — лежать люди мертві, заходимо в іншу — така ж сама картина…» (Анастасія Ткаченко). — «…В 1932 році створювали буксирні бригади з комуністів, комсомольців та безпартійних активістів. Вони були страшнішими за злодіїв та грабіжників. Озброєні на підводі їздили по селу, забираючи пшеницю, жито, ячмінь, просо, гречку і навіть квасолю… Взагалі, на 3-х вулицях села (Андріївка), по-народному Загребля, де проживала наша сім’я, померла 81 людина, ховали по 7-8 душ в одну могилу…» — (Швець (Гнатенко) Лідія). — «…Я згадую ті часи, коли у нашій сім’ї вилучали хліб, борошно, продукти харчування так званими «валками». У важкі часи мати пекла хліб з борошна, яке батько закопав у землю. Мати також міняла свої прикраси на хліб або на невеликі гроші….» (Марфа Губка). — «…Мати хвилювалася — в нас були великі животи, товсті ноги. Ми лежали вдвох з братиком Гришою, якому тоді було лише три рочки. Він схотів у туалет, «ну так іди», — я йому сказала, він пішов, а коли прийшов, почав просить, щоб я його підняла. А я не підняла, бо сердилась на нього. Мати завжди приділяла йому більше уваги, от я його й ревнувала. Ну він дерся, дерся, а потім впав і вмер… — А ще я згадую, що, як глянеш на вигін, так, наче гарбузи на вигоні, лежали мертві. Сили не було, щоб їх похоронить, а з колгоспу посилали підводи і забирали померлих…» (Галина Бойко). — «…Першим у сім’ї помер батько Іван Кузьмич, потім два брати: Микола і Сашко. Залишились ми втрьох: я, моя сестра Варка і мати Наталка Максимівна. І коли мати узнала, що йдуть комнезамовці, то хліб, який у нас залишився, засипала Варочці за пазуху, надягла на неї свою кофту і посадила на піл. Коли комнезамовці почали шукать, то полізли на піл і скинули Варку. Вона впала, і все зерно розсипалось…» (Катерина Картава). — «…Люди помирали, а сили їх ховать не було, так ото було пошлють по селу підводу, вони позбирають мертвих, вивезуть їх за село, а копать яму глибоку, навєрно, не хотіли, так скидають мертвих у яму, землею трохи прикидають, а собаки розгребуть і тягають ті трупи по селу…» (Лідія Шаповал). — «…Люди, ледве живі, йшли мінять, в кого що було, на їжу. Так там, кажуть, людей убивали, варили м’ясо і продавали холодець…» (Тетяна Шульга). — «…Під час голодомору наша сім’я дуже страждала від недоїдання. В 1933 році був великий урожай жита та пшениці. Хліба аж гнулися під вагою колоса, але люди не могли його зібрати, бо були пухлі від голоду і дуже слабі… Весь хліб зібрали, виконали план по здачі хліба…» (Марія Борисова) — ».Мама казала, шо трохи квасолі на горищі осталося і, щоб не сама вода на огні варилася, добавляли найдені плоди. Ходили в одєжді з полотна, покрашеного в бузині чи калині. Було два черевики на сімню. Одіцця вопще не було в що. Найстрашніше — зіма, а дальше, вже в маю ми зажили: їли білу конюшину — таку сладку-сладку, листя липове — засушували, макогоном потовкли й напікали «моторжеників»… Ми біля того поля пухли з голода, слюнки текли, а так нічого і не получали, нєкоторі прям там Богу душу оддавали: не могли видержать, шо дома половина дітей позпухали, бо їсти нічого, а половина повмирали, а тут цілі поля колосяцця. Од безпомощності падали, не видержували. Страсть яка! Не доведи Господи! Дуже добре помню, як мужики їздили по селу підводами і забирали мертвих людей…» (Надія Титаренко). — «…Їли все, що могли: бур’ян, лободу, гречану муку, пекли, наче оладочки, та чорне воно таке було. Їли, бо нічого було. До моєї сім’ї приходила «бригада по-ударному», та не забирала нічого, бо в колгоспі робив. Хто не пішов в колгосп, обдирали… Забирали все під чисту: ні зерна, ні муки не минали. Заготовляли кудись… люди на Україні з голоду вимирали, а Сталін з заграницею хлібом торгував…» (Григорій Козел). — «…А про хліб тільки мріяли, здавалось, якби хоч раз відкусити, то віджив би, хоч би запах почути. Старший брат приносив з поля, бо ходив на роботу в колгосп, у кармані колосків. Лущили зернинки, товкли у ступі, і бабуся варила затірку або галушки… Від голоду нас врятував дідусь. Мав пасіку і носив мед у Ромни жидам, а взамін приносив то стакан пшона, то якоїсь крупи чи муки, чи хлібинку. Тим і вижили… (Лідія Третяк). -»…Під час голодомору працював у наймах — пас корів. В 14 почав обробляти землю. Нас восьмеро було, а з батьками десять. — В 33 році їли шо бачили: рвали на ліщині бруньки, квітки клєверу терли і робили блинці. Ноччю копали ями і кидали тудикартоплю, шоб ніхто небачив, і було шо їсти…» (Іван Таратун). — Однак спогадів уродженців та мешканців Глинська, які пережили Голодомор 1932-33 років у книзі «Голодомор на Сумщині у спогадах очевидців: Збірник матеріалів» (2008), я, на жаль, не знайшов.

У «Національній книзі пам’яті жертв Голодомору…» відомості про встановлення імен у селах Білогорілка та Воля Лохвицького району, де було вбито голодом 41 особа, на жаль, відсутні. — Однак цій же книзі знаходимо інший запис: «Глинська сільська рада. — с.Глинськ. — Мартиролог по с.Глинськ складено за свідченнями очевидців Голодомору: Король Анастасія Мусіївна, укр., сел., померла в 1933 р., свід. Волнянський М.І.; — Макаренко Павло, 5 р., сел., помер у 1933 р., свід. Царицин Т.С.; — Мілько Анатолій Сидорович, 7 р., сел., помер у 1933 р., ; свід. Устиченко О.С.; — Мішутін Гаврило, 35 р., колгосп., помер у 1933 р., свід. Свистун Н.Л.; — Сипленко Марія Гуріївна, 50 р., укр., колгосп., померла в 1933 р., свід. Царицин Т.С.; — Щербак, 6 дітей, укр., сел., померли в 1933 р., свід.Волнянський М.І.; — с.Сурмачівка. Мартиролог по с.Сурмачівка складено за свідченнями очевидців Голодомору. Джунь Іван Феодосійович, 20 р., укр., колгосп., помер у 1933 р., свід. Джунь П.І.; — Худолій Петро Левкович, укр., сел., помер у 1933 р., свід. Карнаушенко Н.І.; — Худолій Тарас Петрович, укр., сел., помер у 1933 р., ; — свід. Карнаушенко Н.І.; — с.Чеберяки — Мартиролог по с.Чеберяки складено за свідченнями очевидців та на підставі книги реєстрації актів громадянського стану (ДАСО, ф. Р–7720, оп. 13, спр. 315, арк. 18–19). Гаврило Іван Петрович, 6 дн., укр., помер 28.09.1932 від хвороби; — Луцій Онисій, 30 р., укр., одноос., помер у 1933 р., свід. Рябенький М.С.; — Луцій Яків, 40 р., одноос., помер у 1933 р., свід. Рябенький М.С.; — Павлун […], 3 р., сел., померла в 1933 р., свід. Нудьга В.В.; — Павлун […], 5 р., сел., померла в 1933 р., свід. Нудьга В.В.: Рябенька Кулія Яківна, 25 р., укр., колгосп., померла в 1933 р., свід. Больша В.Т….».

Мою увагу привернула інформація історика-науковця Генадія Іванущенка від 28 листопада 2020 року, розмішена в мережі Інтернет п.н. «57 тисяч записів про смерть на Сумщині: історик розповів про оцифрований архів 1932-33 років…», в якій дослідник, зокрема, зазначав, що «.повна електронна база даних — 57 тисяч записів про смерть мешканців Сумської області у 1932-33 роках — тепер доступна кожному. Інформація про причини смертей і їх масштаби може здивувати і шокувати… У 2007 році до Державного архіву Сумської області передали книги записів актів цивільного стану за 1932-33 роки. Тоді почалась робота над переведенням їх у цифровий формат…». — Її виконували співробітники архіву, яким керував на той час історик, архівіст Геннадій Іванущенко. Кілька років тому роботу завершили, і нині відомості про причини смертей жителів Сумщини у часи Голодомору 1932-33 років — у відкритому доступі на сайті державного архіву. 18 листопада 2020 року ця інформація також з’явилась на «Сумському історичному порталі»… За словами Геннадія Іванущенка, є випадки, коли окремі акти про смерть вшиті в книгу вже після «завірочного аркуша», або, каже архівіст, коли інформацію про померлих у 1933 році помилково вносили у книги і за 1932-й, або як в історії записів по Конотопському та Білопільському районах, Недригайлову. «У Конотопському районі в одну книгу вшиті всі випадки дитячої смертності по району, в одну книгу зібрані з багатьох сіл. Є унікальні випадки, коли хтось порахував діагнози. По Недригайлову — там чітко написано: 33% — від голоду, 30% — від виснаження і 1,4% — від недоїдання, або як відомий випадок, коли записано „причина смерті — українець“ — це по селу Тучне тодішнього Улянівського району. Ясно, що це канцелярська описка, але дуже характерна, як обмовка по Фрейду, бо там усі українці, хто в тій книзі записані. А там більша частина книги записано, що невідомо від чого померли, тобто не фіксували. Оце для таких випадків і залишена остання колонка»… «…Це далеко не повна інформація, бо там не всі райони представлені, там немає Ямпільського району — не збереглися книги, і так по багатьох населених пунктах. Користувачі у ФБ питають: „А Глинськ? — А нема Глинська. — А інші населені пункти? — А їх теж нема“. — На думку істориків згаданого вище порталу, багато у кримінальних справа арештованих, тільки пізніше, але за те, що вони зберігали якусь інформацію про Голодомор, тобто є „анкети арештованих“, там можна деякі моменти знайти. Звичайно, там людина обережно себе вела, бо розуміла, кому вона в руки потрапила, але деяка інформація може і там знаходитись. Тому тема далеко не вичерпана. Ми не можемо передбачити, де ще, в яких джерелах можемо знайти інформацію. І, звичайно, у тих записах, що робили люди на місцях, записуючи свідків 1932-33 років, — це також джерела, які заповнюють ці лакуни, які є в документах… Згадки про Голодомор 1933-33 років можуть „ховатись“ у листуваннях місцевих жителів із родичами, їх щоденниках, у кримінальних справах засуджених у ті роки й навіть пізніше, серед спогадів, які випадково збереглись у родинах, у зведеній інформації, яка безпосередньо, начебто, й не чіпає цієї теми — натрапити на відомості можна будь-де і будь-коли….».

Є згадка про Білогорілку і в часі німецької окупації. Так, у газеті «Вісті Лохвиччини» (редактор — уродженець мого родинного села Безсали Яків Сидорович Ємець) у числі 58 від 15 серпня 1943 року, за місяц до повторного приходу совєтів, йшлося: «…Слідом за косою мусить іти плуг. — Погожі дні останнього часу надзвичайно добре сприяли тому, що жнива вже наближаються до закінчення. 18 хліборобських спілок та громадських господарств Лохвицького району вже зовсім закінчили уборку. Найпершими закінчили громадські господарства: №1 (с.Білогорілка), №10 (Гиряві Їсківці), хлІборобські спілки х.Димидчиха та с.Млини…».

На одному із Інтернет-ресурсів з посиланням на ГДА УСБУ Полтавської обл. ф.5, спр.13, Т.ІІ, ч.2, арк.145, — є згадка про донос такого собі Борисенка М.С. (с.Лука) начальнику Лохвицького районного НКҐБ від 22/ІХ.1943 р. «О злодейских действиях бывших работников во время германской власти…-.с.Белогорилка… Старостой села работал Шептун Василий, а секретарем он же й полицейский — Кашуба Леонтий. Они выдали комунистов-партизан Тоцького Емельяна, Шевченка Димитрия (с.Белогорилка), которые были ними, а также полицейскими: Карпенко Степан, Бутко Иван и Тытирка Сергей уловлены и растреляные. Ети бывшые работники во время немецкой власти все местные и работали с самово начала аж до прихода советской власти…».

В роки німецько-совєцької війни із с.Білогорілки — на прізвища «Плюйко» та «Трохименко» серед інших загинули — Плюйко Іван Мусійович, 1907 р. Рядовий. Загинув: сч. 1944 р.; Плюйко Михайло Миколайович, 1901 р. Рядовий. Загинув 12.02.1945 р. Похований: м.Познань. Польща; Плюйко Роман Прохорович, 1896 р. Підпільник. Страчений: бер. 1943 р. Похований: м.Лохвиця Полтавської обл.; Плюйко Тихін Микитович, 1901 р. Рядовий. Загинув 23.02.1945 р. Похований: м.Познань. Польща; Трохименко Григорій Іванович, 1908 р. Рядовий. Загинув: жт. 1941 р.

…У 1945 році Полікарп Порфирович Плюйко опинився у Західній Німеччині в таборі українських утікачів в місті Міттенвальді, де був учителем математики в українській ґімназії. Переїхав до США у 1950 році, працював як механічний інженер до 1968 року місті Клівленді (штат Огайо). Від осені 1958 до літа 1959 року плдідно й активно працював над створенням англо-російського (московитського) математичного словника в Анн Арборі (стейт Мішіґен, ЗСА). Мав також музичний і поетичний хист. Ще у підсовєцьких умовах таємно написав низку віршів, які побачили світ лише після війни, під псевдо «Поль Половецький», серед них — історична поема-сатира «Цар Премудрий Саривон» (1965), лірика-сатира «Над безоднею» (Буенос Айрес, Арґентина, 1978), «Проти течії» — п’ять дослідчих праць на соціально-політичні теми, видані в 1966 році в Канаді в українському видавництві «Наша Батьківщина», «Ґеєна огненна», а також ненадруковані твори «Записки кріґсфербрехера», «Намісники Христа і їх діяння». Одним із перших серед українців професор Полікарп Плюйко досліджував також ґенезу й трагічні наслідки Голодомору 1932-1933 років, як масового народовбивства за національною однакою в Україні, головним чином із власного гіркого досвіду, досліджень та спостережень, як також архівів газет у США (ЗСА), зокрема, — «The New York Times».

На думку уродженця Підгаєччини, пізнішого вояка Першої української Дивізії УНА, а згодом — співробітника професора Полікарпа Плюйка математика — Михайла Цяпи, який також брав участь в укладанні згаданого вище словника, — наш земляк одним із перших опублікував цикл ґрунтовних статей про роль поплічників диктатора Сталіна щодо планування й втілення Великого Голоду на Україні. Ці статті були, зокрема, друковані в газеті «Наша Батьківщина», що виходила в Торонто (Канада) у 1960-их роках. Слід додати, що у дискусіях з американцями, у тому числі з професором А.Й.Ловотером (A.J.Lohwater), під час укладання словника, українець Полікарп Порфирович Плюйко, який походив з посульської Білогорілки, і, як виявилося, найкраще знав московитську мову («русскій язик») в результаті чого мав підписаний контракт на час написання та укладання словника, — відстоював тезу окремішності українців та їх мови, незважаючи на деякі споріднені елементи в окремих прислівниках. Видані варіанти словників Американською Математичною Асоціацією в США та Математичним Інститутом ім.В.А.Стєклова Академії Наук СССР (обидва — у 1961 році), на жаль, не містять згадки про нашого земляка із суб’єктивних причин. Це був одиноких проєкт між СССР та США в період хрущовської відлиги, який не був пов’язаний з політикою.

До речі, у 2011 році, за сприяння згаданого вище колишнього вояка-дивізійника Михайла Цяпи вийшла друком упорядкована мною Збірка стосовних праць, статей та споминів «Українська дивізія „Галичина“ та тлі Доби Воюючої України». — До цієї Збірки, зокрема, увійшла й «Пісня-марш Дивізії „Галичина“» авторства Поля Половецького (Полікарпа Плюйка):

Заспіваймо пісню гучно
Із карпатських верховин,
Хай присяга-заклик гучно
Донесеться до хатин:
За свободу Батьківщини,
За нове їі буття,
В бій на ворога полинем
Без вагань, і каяття.

Ми — сини непримиримих,
Славних Січових Стрільців,
Що писали кров’ю рими
На хрестах могил бійців:
За свободу України
Ви лягли в тяжких боях,
Ім’я ж кожного віднині
Буде жити у віках.

Ми гуртуємось у лави —
В чоти, сотні, куріні,
Бойові провадим вправи
І співаємо пісні:
Гордо, сміло і завзято
Ланцюгом крицевих лав
Ми стоятимем на чатах
Наших вольностей і прав.

Долетить аж до Кубані
Наша пісня бойова,
І брати в ворожім стані
Скажуть з радістю слова:
Годі, годі гнути спину
Під московським тягарем!
Краще ми за Україну
Лицарськи в боях помрем.

Заспіваймо ж ще гучніше
Нашу пісню з верховин,
Хай лунає голосніше
Бойовий наш спів-почин:
За свободу Батьківщини,
За нове їі буття,
В бій на ворога полинем
Без вагань і каяття
25 грудня 1943 р.- Львів

Як я вже писав вище, наш славетний земляк Полікарп Порфирович Плюйко перейшов у Божу Вічність 10 серпня 1979-го року на чужині, далеко від родинної Білогорілки та села Глинська. Син же професора Полікарпа — доктор Борис Даник (*1931), здобув науковий ступінь в Мишиґенському унівеситеті (University of Michigan) ще на початку 1960-их років. Передчасно професор Полікарп втратив свою доньку Оксану Плюйко-Воскобійник, український патріотизм якої був основою всіх її поступовань й світлій пам’яті якої Поль Половецький присвятив одну зі своїх найкращих Збірок праць лірики та сатири «Над безоднею» (1978).

Загальне ж тло місцевої історії періоду 1920-30-их років, тобто часів, коли остаточно зформувалися громадсько-політичні погляди Полікарпа Плюйка, доповнюється інформаціями щодо т.зв. «чисток» соціально активних громадян на наших теренах. Так, було, зокрема, «викрито» Явтуха Івановича Гармаша, який замешкав у селі Ручки, що за кілька кілометрів від Білогорілки, пізнішого вчителя Ручанської школи.

На початку 1930-их років в тодішньому Лохвицькому районі було школи, автора й ініціатора вітальної телеграми від наших теренів Тимчасовому урядові і Центральній Раді. У 1917-1918 роках Євтух Гармаш, член партії есерів входив до Центральної Ради, а у 1918 році у залі лохвицького нарбуду «виступав проти більшовиків з піною в роті розпинався за Центральну Раду. «Гармаш радо вітав петлюрівців, він з хлібом і сіллю організував їм зустріч», — пише анонімний автор статті «Хто ж такий Явтух Іванович?» (№116(573) газети «В соціялістичний наступ» за 18.09.1934 року. — В останній час свого життя Явтух Іванович Гармаш, правдоподібно, належав до УКП (боротьбистів), яка виступала за совєцьку владу, але в самостійній українській державі. Властиво, це не була така собі куркульська-антисовєцька партія, як її змальовувала большевицька історіографія та пропаґанда, а, насамперед, це була українська партія, яка визнавала й захищала ради, як органи самоврядування українського народу. Прикметним є й таке: лівих есерів-народників (фактично московитську партію, яка згодом злилася з т.зв. «марксистською» УСДРП (незалежних лівих) ці псевдо-історики зображають більш революційшою партією. У березні 1920 року УКП на своєму з’їзді ухвалила рішення про саморозпуск і об’єднання з КП (б)У. Два члени ЦК УКП (боротьбистів) Шумський і Блакитний увішли згодом до ЦК КП (б)У. У деяких губерніях й повітах боротьбісти теж були введені до відповідних парткомів і призначені керівниками відділів, переважно відділів для роботи на селі. Знайшлося, щоправда, на короткий час місце в номенклатурі Лохвицького повіту й для того ж таки Явтуха Гармаша. Це пізніше, на початку 1930-их років, йому все пригадають й будуть цькувати його ж колишні «соратники» по Лохвицькому повіткому (а згодом і райкому) КП (б)У. — Дійсно, постійні переслідування з боку большевиків призвели до зменшення чисельності Української Комуністичної Партії. Станом на 1 січня 1923 року на обліку у Полтавському губернському відділенні ҐПУ перебувало лише 50 членів УКР, в тому числі — у Полтаві — 6, Мачухах — 5, Лохвиці — 11, Лубнах — 5, Миргороді — 1, Гадячі — 15 (ДАПО, Ф.Р. 9032, оп.1, спр.49, арк.128). За даними історика Віктора Ревегука, член Лохвицької організації УКП Михайло Шевченко намагався організувати осередок УКП у селі Вовківці, там де народився пізніший поет Леонід Пархомович (Полтава), на Роменщині, тобто поблизу родинного села Полікарпа Плюйка — Білогорілки. М.Шевченко не раз виступав з програмою своєї партії на зборах комітетів незаможних селян, підтримував зв’язок з Київською організацією УКП. На початку 1925 року на Полтавщині залишилось лише дві офіційно зареєстровані організації УКП: Полтавська, яку очолював Білецький (3 члени, 10 кандидатів і 3 співчуваючих) й у селі Лука Лохвицького вже району, також поблизу Білоголіки, за кілька кілометрів — (7 членів, 2 кандидати і 3 співчуваючих), яку очолював Тихін Табурянський, пізніший учасник губернської наради, яка вирішила підкоритися рішенню Комінтерну про розпуск УКП і вступ її членів до КП (б)У й делеґат на останній Всеукраїнський з’їзд УКП від Полтавщини. Було також вирішено ліквідувати й молодіжну клітину УКП — УКРЮС (Українську комуністичну робітничу юнацьку спілку або «ком’юни»), до якої лише протягом 1923 року вступили учні місцевої профшколи Василь Матяш, Іван Марченко, Михайло Кисенко, молоді робітники-шевці Василь Темний і Петро Шаповал, курсистка Лубенських педагогічних курсів Ярина Дятлова. Відтак, з ліквідацією партії українських боротьбистів закінчилася доба самостійного існування українського комунізму. Після ліквідації УКП (боротьбистів) у березні 1920 році, рівно через п’ять років, у 1925-ому, самоліквідувалися й УКП (укапісти), які створили свою партію у січні 1920 року. — А Євтихій (Явтух) Гармаш, який народився у 1884 році у селі Брагінці (тепер — Варвинська ОТГ на Чернігівщині), будучи завідувачем Лохвицького районного відділу охорони здоров’я, був заарештований 27 січня 1938 року й згодом, 21-23 березня 1938 року, засуджений особливою трійкою при УНКВД Полтавської області за зловісними статтями 54-10, 54-11 Кримінального Кодексу УРСР до розстрілу з конфіскацією майна. Вирок виконано 14 квітня 1938 року. Так скінчив свій нелегкий земний шлях цей палкий патріот нашого краю. Принагідно зазначу, що все ж Явтух Гармаш був реабілітований Полтавським обласним судом 26 червня 1957 року. Слід сказати, що на посаді директора кооперативної профшколи в районі довгий час працював національно-свідомий керівник Рахубовський, в Лучанській школі підпільний націоналістичний осередок очолював патріот Іван Усенко, в Бербеницькій же школі викладала колишня поміщиця Бондаренко, яка також «займалася котрреволюційною агітацією», у Свиридівській школі вчителі Згуменні — «протаскували націоналістичну пропаґанду у викладанні». Майже всі вони, як і Явтух Гармаш, були зацьковані большевицькими пропаґандистами, а згодом — або звільнені з посад, розстріляні, репресовані чи інтерновані.

Ніщо, здається, так не виопуклює виразніше та з більшою переконливістю так не демонструє ставлення Поля Половецького (Плюйка) до української козацько-хліборобської нації, своєї вужчої батьківщини Лохвиччини, філософію життя в творчості, як його ліро-епічна поема «Велика руїна», яка була написана ним у 1934-1947 рока й побачила світ у видавництві «Наша Батьківщина» в Ню Йорку в 1970-ому році.

Перша пісня цієї поеми розпочинається такими словами:

«На нашій славній Україні,
Іще віддавна і понині,
Високі скрізь стоять могили.
Діди там волю боронили,
Боролись довго, до загину,
За нашу рідну Україну,
Не так, як ми, німі раби
Дикунства, звірства і ганьби
Епохи ката навісного.
Немає кращого нічого,
Як наша рідна Україна!
Казково-ваблюча перлина -…»

На жаль, Материкова, Велика, Наддніпрянська Україна, де майже 120 років тому народився Поль Половецький (Полікарп Плюйко), взагалі не знайома з його поетичною творчістю, як також з його першорядною та у найвищій мірі ориґінальною й добре вдокументованою публіцистикою.

Однак, якраз Поль Половецький (Полікарп Порфирович Плюйко) мав би увійти в українську історію не лише як один із перших дослідників Великого Голоду й автор ґрунтовних досліджень, тези та визначення — «масове голодове народовбивство української нації», або ж, йдучи за науковцем-правником єврейського роду — Рафалом Лемкіним — «ґеноцидом українців», але також як автор знаменитих поетичних есеїв, як відважний український публіцист й полеміст, патріот високого лету й багатогранних зацікавлень.

Впевнений, що якби мені раптом було невідомо, що Полікарп Порфирович Плюйко походив із села Білогорілка на Лохвиччині, то про те, що він є вихідцем якраз із наших теренів я зміг би, з дозволу сказати, «вирахувати», по вживаних ним словах, які притаманні виключно мешканцям районів північної Полтавщини — Лохвиччини та Роменщини. Так, замість слова у своїх поезіях «глечик» він, наприклад, вживає «глек», замість «великий віз» — «гарба», і далі «вітерець» — «вітрець», або ж такі прикметні для наших місцевостей дієслова із ніби незавершеними закінченнями — «зазира», «колише», «пада», а ще — «морочить», «гатіть» (в значенні — «бийте») й т.і.

Збірка упорядкованих мною праць Поля Половецького — св.пам. Полікарпа Порфировича Плюйка, що побачила світ 10 років тому, мала б, на моє тодішнє переконання, стати направду непересічним явищем не лише в українському книговидавництві, але й в сучасній українській публіцистиці, подією, яка б, як я був тоді впевнений, справила б свій вплив на розширення й узмістовлення поглядів на виокремлення, становлення та буття українського нації, на сутніть, причина та наслідки Голодомору, як також на висвітлення етапів боротьби народу за свою окремішність, державну суверенність та національне співіснування колі европейських демократій. — Але так не сталося тоді, не відбувається, на жаль, й натепер… — В Збірці, між іншим, присвячено чимало місця нагальним та складним за своєю суттю українсько-єврейським (чи б то пак, як пише Поль Половецький, — жидівським) відносинам, особливо, в процесі нашої боротьби за українську соборну самостійну й незалежну державу, хоча б починаючи від Доби козацтва до часів Центральної Ради та УНР. — Наразі є необхідність відкинути усі обвинувачення в «антисемітизмі» Поля Половецького, перекрученні чи довільному або вибірковому трактуванні тих історичних подій, про які він колись писав, та фактів стосовно його громадянської та письменницької позиції в площині загальної історії та стосовно ролі та участі окремих представників єврейського народу у «голодовому народовбивсті» українців, різних там «рєволюціях» та інших трагічних подіях, що відбувалися на етнічних українських теренах.

Щонайперше хотілось би вкотре наголосити, що філологічна дискусія про те, чи українською мовою краще називати «жид» чи «єврей» ведеться відносно давно. Важливо зрозуміти, що тут йдеться радше не про назву, а про зміст, що його вкладають окремі дослідники в ту чи іншу назву. Полікарп Порфирович Плюйко, як видно, нічого неґативного до слова «жид» не прикріпляв, й застосовував його в цитатах без будь-яких спекуляцій чи наголосів, оскільки українці по обох боках Дніпра вживали слово «жид» без того неґативного чи образливового забарвлення, як в Московщині, очевидно, якщо ми є правдивими дослідниками української історії та взаємин між нашими народами, то просто не можемо не вживати це слово у певних випадках. — Це слово не є історичним архаїзмом, бо ж його вживають…. самі ж євреї.

Стосуючись початків формування юдаїзму, Поль Половецький підкреслює, що ця древня релігія почалася формуватися в VІ століття до Різдва Христового, поштовхом до цього прислужилися ті драматичні події, коли у 587 році війська Навуходоносора зруйнували Єрусалимський храм і Святе Місто, а тисячі юдеїв були гнані до Вавилону й лише після указі Кіра від 538 року частина з них повернулися додому. У так звану персидську епоху (538-333 до Різдва Христового) діяльність Ездри і Неемії призвела до устійнення біблійних реформ у формі писань. Прийняття формального канону святих книг, серед яких для юдеїв особливим пошануванням користувалася Моісеєва Тора (Книги Буття, Виходу, Левит, Чисел і Второзаконня), із якої все більше юдеї уявляли себе народом біблійної екоґенези, а скоріше — достосування слово Божого до обставин життя цього народу. Якраз Поль Половецький у своїй праці «Проти течії» досить предметно висловлюється щодо перекручень та несистемних підходів у царині вивчення прадавньої історії єврейського народу, вивершення його прав, формування амбіцій, настанов та приписів.

У своїй іншій праці «Цар премудрий Саривон», звертаючись до єврейських писань та вчень, Поль Половецький порівнює форму правління тирана Сталіна у другій половині ХХ-го століття з керівним центром великого зібрання юдеїв, яке на рубежі ІІІ-ІІ століть до Різдва Христового дало життя Синедріону, в час, коли синаґога стає невід’ємною частиною життя єврейських громад. У цих двох працях автор доводить на прикладах із історичного буття людства та з посиланням на різні писання, що єврейська релігія виключно історична, їй чужі абстрактні міркування про Бога, бо про нього йдеться лише в контексті історії жидівського народу. Він переконує читача, що всіх євреїв незалежно від місця та часу, згуртовує певне й конкретне розуміння та усвідомлення засад спільної історії, спільних перемог та трагедій, спільної мети про єдину світового масштабу національну державу та панування «боговибраної» нації. Як видно, усі ці аспекти найбільш яскраво виопуклилися в часі владарювання большевицького режиму на теренах Московщини, вершком трагізму якого стали політичні репресії та Голодомор ґеноцид супроти української нації.

В праці «Геєнна огненна…» Поль Половецький пише про стихійні повстання отамана Павлюка у 1637 році та національно-визвольну війну Гетьмана Богдана Хмельницького у 1648 році, коли непогамована козацько-селянська стихія винищувала не лише представників польської адміністрації, військовиків, католицьке духовенство, але й усіх тих, хто допомогали в експлуатації і визиску українського населення. Однак П.Половецький, посилаючись на конкретні статистичні й демографічні показники, науково-обгрунтовує, що кількість єврейських жертв в ході цієї війни та повстань була значно меншою. Рятуючись від загибелі, деякі євреї приймали християнство, а, відтак, діставали усі права української людності. Ба більше, — дехто з євреїв ставав козаками, а то навіть і козацькою старшиною. Так, на батьківщині Полікарпа Плюйка єврей з походження М.Борохович тривалий час був полковником гадяцьким (1687-1704), а жид П.Герцик був полковником полтавським (1675-95, з перервами), дочка якого Анна була дружиною Гетьмана Пилипа Орлика. Нащадки пирятинського орендаря Марка Аврамовича — такі собі Марковичі, починаючи з часів Гетьмана Івана Скоропадського, який був одружений з донькою М.Аврамовича, дали Україні низку визначних державних і культурних діячів у 18-20 сторіччі. До речі, Український правний кодекс («Права, за якими судиться малоросійський народ») від 1743 року, коло витоків якого стояв також і лохвицький протоієрей, прихильник гетьмана Івана Мазепи, Іван Рогачевський, — визнавав євреїв, які добровільно приймали християнство, за шляхтичів. — Пізніше, стосуючись питання українсько-єврейських взаємин, Соломон Ґольдельман, якого часто згадує у своїх дослідницьких працях Поль Половецький, у своїй книзі «Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920» (1967) зазначав, що «.жидівська національна автономія промайнула на обрію жидівського життя, як блискуча комета. Засвітила на жидівському небі й зникла без сліду… Жидівська національна автономія і українська національна революція явилися на світ як сіямські близнята. З упадком самостійної української держави прийшов автоматично кінець жидівській автономії».

До речі, серед дійсних членів справді знаменитого Лохвицького товариства сільських господарів на Полтавщині були прізвища євреїв з походження, як от — Арон Абрамовіч Барановскій, Яков Доновіч Баткін, Каетан Алєксандровіч Вальдов, Мойсєй Нотовіч Вольф, Абрам Ісаєвіч Горвіц, Дєльбєрґ Ноах Бороховіч, брати Дунаєвскіє — Евель та Зейлік Зельмановічі, Зороховіч Берк Хаімовіч, Ісштєйн Пінхус Самуіловіч, Іолось Сімон Мордуховіч, Козаков Лазар Рувімовіч, Копеліович Меєр Гєршевіч, Крічевскій Ошер Абрамовіч, Ліберман Йосіф Моісєєвіч, Тетіївскій Вульф Бенціоновіч, брати Цупінґєри — Емілій та Євгєній Алоізієвичі, Ефроімсон Ефронім Абрамовіч та інші. — Незважаючи на те, що чимало євреїв були переконаними большевиками, більшість з них продовжували відвідувати синагоги. Прикметним є, зокрема, витяг із протоколу засідання Лохвицького спілкового комсомольського суду (Полтавщина) від 8 жовтня 1921 року по обвинуваченню осіб, що виконували релігійні обряди під головуванням тов.Кантора, членів тт.Владімірова, Черноуса та секретаря т.Бондаренко, які розглядали справу тт. «Іткіна, Купірштейна, Зільмана, Криворучкова і Рєзніка по обвинуваченню у виконання релігійних традицій в день нового року», а саме звинувачення у відвідуванні швецем Наумом Іткіним та набірником друкарні Н.Купірштейном та іншими синагоги й винесли останньому лише «строгое порицание с предупреждением об исключении при повторении подобного — через печать», а Наума Іткіна, старого члена Спілки, який двічі був на лаві підсудніх спілчанського «суду», було виключено з лав КСМ…

У Збірці вибраних праць, куди, на жаль, ввійшли не всі праці Поля Половецького, я намагався познайомити українського читача не лише з творчим доробком автора, але ним самим, як доволі обізнаним й ерудованим істориком та релігієзнавцем, бо ця царина людської діяльності є чи не найтруднішою та найделікатнішою. Очевидно, що перед Полем Половецьким першочерговою була не лише справа добору історичних фактів та пошуку, відповідності й порівнянь різних теологічних норм та канонів, але й проблема поєднання теоретичних посилань, фактів чи доґм у цих двох визначальних для духової діяльності царинах людини з практичним життям. Й неважливо де — на підсовєцькій території чи праісторичні часи, коли Полікарп Порфирович піддає ті чи інші події певним реконструкціям та співставленням. Полю Половецькому тут багато чого вдалося, оскільки він добре знав і розумів добу, в якій жив і творив, він також зазнав чимало особистих кривд, переслідувань та образ.

Важливість праць і досліджень українця Поля Половецького полягає в тому, що він, будучи професором математики, поетом й публіцистом, як, власне, й правник, єврей з походження — Рафал Лемкін, назвали справжніх винуватців у злочинах сталінського режиму супроти української нації — масове вбивсто штучним голодом, яке було вчинене виключно щодо української нації, а спочатку було винищення української інтеліґенції — мізків нашої нації, а тоді чи одночасно з цим — тотальна ліквідація Рідної Церкви — Української Автокефальної Православної (УАПЦ) — «душі України», й зрештою — масове вбивство штучним голодом українського селянства — зберігача української культури, мови, традицій, як також заселення українських теренів інородцями для радикальної зміни етнічного складу населення.

На моє глибоке переконання, Поль Половецький є незрівнянним українським полемістом й направду знаменитим публіцистом. Його публіцистика є завжди живою, в ній завжди пульсує життя, відверта й системна критика, що разом творить дійсну українську матерію й цілість. Його ж історичні есеї ніби пахнуть українським лісостепом, в них завжди відчувається свіжий подих ніким не спотвореної української історії, з них чесно промовляє українське серце та окреслюється душа правдивого українського патріота.

Уважно прочитавши майже усі праці Поля Половецького, які мені вдалося віднайти, я переконався, що серед значної коґорти достойників української нації Плюйко-Половецький посідає чільне місце серед найкращої верстви найщиріших українських патріотів з широким горизонтом мислення, ясним баченням, критичним, а подекуди навіть дещо категоричним, однак — завжди щирим і правдивим відчуттям дійсності.

…Відійдуть від нас й, напевно, зникнуть за брамою історичного забуття українські псевдопатріоти, соціялістичні моґікани української національної революції, натомість Поль Половецький, точніше - Полікарп Порфирович Плюйко, життя якому дала щедра на таланти й патріотів лохвицька земля, залишиться з нами назавжди.

Це про неї, нашу знедолену неньку-Україну, він схвильовано писав:

«Країно рідна, дорога,
Джерело крови, сліз, печалі!..
Якого ворога нога
Не нищила, не плюндрувала
Твого чорнозему плоди?…
І тож за що?.. — За ідеали!…»

Він, Поль Половецький (Плюйко), страждав, жив, ба більше, — дихав Україною, бо знав правдиве життя за «залізною завісою», сам запізнав гірку й трагічну правду про Великий Голодомор ґеноцид, який він чи не вперше з-поміж українців світу назвав «масовим голодовим народовбивством українців». — А ще любив Полікарп Плюйко понад усе свій-наш рідний благословенний лохвицький край з його, полум’яного поета, мислителя й патріота, вужчою батьківщиною селом Білогорілкою, неподалік від Глинська та Лохвиці. Тому й він підходив до вивчення та освітлення історії знеславеного й приниженого ворогами й недоброзичливцями нашого народу з вершин історії рідного краю, правдивої та далекоглядної політичної думки, ґрунтовних досліджень та завжди принципових засад. — За це йому, світлої і святої пам’яті Полікарпу Порфировичу Плюйку (Полю Половецькому), — особисто від мене, правдивого його шанувальника й нас усіх, з роду-племені українців та українок, — щире визнання й глибока вдячність.

Олександр ПАНЧЕНКО, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), — адвокат з міста Лохвиці Полтавської області*

* Світлини сімейного архіву д-ра Бориса Даника (Плюйка), книг Поля Половецького, хатнього архіву д-ра О.Панченка та відкритих джерел. — На двох родинних світлинах — 1).Поль Половецький і внучка Христя, — Філядельфія, США, 1968 рік; 2). Поль Половецький, дочка Оксана, дружина Олена і внучки — Христя й Рома, — Філядельфія, 1968 рік