Дмитро Барковський — борець за незалежність, діяч підпілля ОУН у Кременчуці, вірний син України
У роки ІІ Світової війни осередки Організації українських націоналістів (ОУН) діяли на всій території України, включаючи і Полтавщину, і Крим і Донбас. ОУН виходила тоді на якісно новий щабель розвитку. Організація, яку ще у 1929 році створила група ветеранів УНР, визвольної боротьби, інтелектуалів, переросла тоді в загальнонаціональний рух. Стратегічну мету, яка лишилася незмінною (а це — Самостійна Українська Соборна Держава), доводилося відстоювати у боротьбі з двома страшними режимами-монстрами — комуністичним сталінським і націонал-соціалістичним гітлерівським. Вироблену ОУН символіку піднімають нинішні захисники України у війні з росією. Їхній гімн «Зродились ми великої години» став маршем Збройних сил України, а організаційне привітання «Слава Україні! Героям слава!» — офіційний привіт ЗСУ. У Кременчуці на Полтавщині нещодавно у межах деколонізації рішенням сесії міської ради один із провулків міста перейменували на честь Дмитра Барковського. Це учасник підпілля ОУН, який проживав якраз у цьому провулку.
Учасник національного підпілля у Кременчуці: просвітницька праця, співпраця з Червоним Хрестом і газетою «Дніпрова хвиля», порятунок полонених
Про українське національне підпілля Полтавщини багато років говорили пошепки, і більшість патріотів, які поклали життя за майбутнє України, залишалися безіменними. Лише після здобуття незалежності краєзнавці почали розгрібати стоси багаторічної брехні та замовчування, і тільки на початку 90-х років з’явився обережний допис доктора історичних наук Лева Євселєвського: «В окупованому Кременчуці діяла організація українських націоналістів», а «у краєзнавчому музеї працювали керівники організації».
У роки тимчасової окупації у Кременчуцькому краєзнавчому музеї зібралися колишні вчителі — директор музею Кіндрат Йосипович Корольчук, старший фотограф Іван Дорофійович Цимбал (директор школи до війни), науковий співробітник Дмитро Давидович Барковський.
Дмитро Давидович Барковський народився 4 липня 1907 року на Полтавщині. Після закінчення Кременчуцького педагогічного технікуму учителював у школах для сільської молоді Донеччини.
У середині 30-х років переїжджає із родиною у Кременчук. Свою доньку назвав Мирославою, а сина Олесем.
Барковський був закоханий в рідну мову, за переказами сучасників, розмовляв у побуті вишуканою українською. До речі, у Кременчуці спершу працював вчителем української мови і літератури. Пізніше переходить на роботу у Кременчуцький краєзнавчий музей, займається інвентаризацією експонатів, готується до його відкриття. Після відновлення зруйнованого війною музею призначається його директором, а згодом стає науковим співробітником історичного відділу і кімнати мистецтв. У музеї організовують тематичні виставки, присвячені знаковим подіям нашої історії, Української революції 1917-1918 рр., УНР, Четвертому Універсалу Української Центральної Ради. Розміщуються стенди про Тараса Шевченка, Симона Петлюру, Євгена Коновальця. Влаштовуються заняття з етнографії та українського фольклору. А ще лекції спільно з товариством «Просвіта».
На початку радянсько-німецької війни нацисти з пропагандистською метою відпускали окремих полонених. Дмитро Барковський за участі вчительки Марії Іванівни Ткаченко, своєї сестри Марії Давидівни Барковської, своєї дружини Ольги Григор’ївни Барковської через Український Червоний Хрест домігся звільнення військовополонених українців, які мали родини у навколишніх селах, під особисту поруку та сільських старост, врятувавши їх від смерті. У Кременчуцькому концтаборі за два роки окупації гітлерівцями було знищено 97 000 військовополонених і цивільних − стільки ж людей загинуло у двох нацистських таборах смерті Бухенвальді і Дахау за вісім років їхнього існування.
Барковський підготував оригінальну українську абетку. Підтримував тісні стосунки зі своїм однолітком, редактором газети «Дніпрова хвиля» Михайлом Щепанським, постійно дописував до неї, збирався здійснити свою давню мрію − видавати перший в Україні український дитячий журнал, навіть спромігся дістати папір журнального формату, який гестапівці вилучили при обшуку.
У музейників існували тісні стосунки з однодумцями із Рівного та Полтави, звідки пан Дмитро привозив антинацистські проукраїнські листівки та іншу літературу, які під час обшуку знайшли під ганком.
Мученицька загибель у гестапівських застінках
Один зі свідків на допиті у СМЕРШ у 1944 р. стверджував: «О том, что Барковский был ярым националистом утверждать можно было точно. Сам он всегда разговаривал на украинском языке». Незадовго до початку арештів у газеті «Дніпрова хвиля» був опублікований допис «Лунай, рідна мова, дзвени, рідна пісня!», в якому з гіркотою зазначалося: «є окремі люди, що називають себе українцями, часто говорять про свою любов до українського народу, але при кожній нагоді вживають вони лише московську мову».
Діяльність українських патріотів, зокрема, діячів Організації українських націоналістів, що була спрямована на відродження національної самосвідомості, на створення самостійної держави із своєю культурою і історією, не схвалювалася німецькими нацистами. Навесні 1942 р. був арештований Михайло Щепанський та співробітники редакції «Дніпрова хвиля», а на початку серпня гестапо арештувало Івана Цимбала, Кіндрата Корольчука та Дмитра Барковського. Його дружина згадувала, що у кімнаті допитів на підлозі були заюшені кров’ю рештки вишитої сорочки, яку носив її чоловік, та вибиті зуби… Свідок, який потрапив в одну камеру з арештованими Дмитром Барковським та Кіндратом Корольчуком, скаже на допиті слідчому СМЕРШ у 1944 р.: «их не должны были освободить, так как сильно били, они лежали в гестапо в полумертвом состоянии». Відомий діяч підпілля ОУН Євген Стахів згадував про свої відвідини Кременчука у 1942 р.: «У мене залишилося тяжке враження. Там гестапо жорстоко розправилося з нашим підпіллям».
Торік у Кременчуцькому краєзнавчому музеї відкрилась тематична, виставка, присвячена маловідомим сторінкам історії Другої світової війни, зокрема, про діяльність осередку національного руху Опору під час гітлерівської окупації. На ній серед іншого представлені й документи і особисті речі героя цієї оповіді.
Символічно, що через 80 років після загибелі, кременчуківці вшанували пам’ять українського патріота, який поклав життя за незалежність нашої держави.
Юрій ЗАІКА, краєзнавець, м. Кременчук (для Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті)
