Вулиці і пам’ятники на честь Пушкіна — ворожа російська колоніальна спадщина

Чи винен Пушкін, що народився путін?

Тривале перебування України у складі російської імперії та СРСР далося взнаки: обраний російськими ідеологами на місце поета №1, разом із іншими символами «руского міра» цей придворний імператорський співець тої епохи мав промаркувати підкорену територію, створити простір спільної історії. Тож сталося так, що пушкіними обтикана не лише Полтавщина, але й вся Україна — як не топонімами, то пам’ятниками. Вони є частиною колоніальної спадщини, яка нав’язує чужу культуру та мову українцям. Тож, пам’ятники Пушкіну вже демонтували у Чернігові, Миколаєві, Кропивницькому, Тернополі, Мукачевому, Конотопі та інших містах західної, східної, центральної, південної і північної України.

Мер Харкова Ігор Терехов днями намагався захистити Пушкіна публічно, у ЗМІ запитавши, мовляв, чи винен Пушкін, що народився путін? Відповідь так само публічно прозвучала від керівниці Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті, кандидатки історичних наук Марії Тахатулової: «частково Пушкін винен, що народився путін. Саме через ідеологію російського імперського шовінізму: у своїх творах, якщо вийти за межі шкільної програми, казок і любовної лірики, Пушкін неодноразово звеличував росіян над іншими народами, виправдовував насильство, великодержавний шовінізм, який лежить в основі нинішньої російської імперської ідеології. Росіяни вважають, що вони можуть чинити насильство над іншими, і їм за це нічого не буде. Тому з точки зору, що дійсно Путін є таким породженням культури російського імперського домінування, це абсолютно відповідає дійсності».

У Центрі стратегічних комунікацій при Міністерстві культури і інформаційної політики стверджують: «Олександр Пушкін — це „вєлікій могучій рускій язик“, це схвалення загарбницької політики російських царів, це виправдання війн та геноцидів російської влади. Росіяни не знають літератури, яка була до Пушкіна. Але чи є йому місце на вулицях українських міст?»

Пушкін заперечував державність України і паплюжив гетьмана Івана Мазепу

Він висловлювався про долю України в рукописі «Очерки истории Украины». Там називав Україну «малоросією» і дорікав за прагнення незалежності: «Что нене называется Малоросией? Что составляло прежде? Когда она отторгнулась от России? Долго ли находилась под. владычеством татар? От Гедемина до Сагайдачного. От Сагайдачного до Хмельницкого. От Хмельницкого до Мазепы. От Мазепы до Разумовского».

У поемі «Полтава» Пушкін змальовує ворогом Росії та Петра українців, які вимагали від Мазепи «народної війни»: «Украйна глухо волновалась. Давно в ней іскра разгоралась. Друзья кровавой старины. Народной чаяли войны, Ропотали, требуя кичливо, Чтоб гетману узы их расторг, И Карла ждал нетерпеливо, Их легкомысленный восторг».

Пушкін був прихильником московського царя Петра І, який знищив гетьманську столицю Батурин разом з жінками та дітьми та привласнив тисячолітню та духовну спадщину древньої Київської держави Русь, перейменувавши Московію на росію.

Презирливо ставився до видатного українського гетьмана Івана Мазепи, зображаючи його максимально негативним дідом, збоченцем і маразматиком: «Что он не ведает святыни, Что он не помни благостыни, Что он не любит ничего, Что кров готов он лить, как воду, Что презирает он свободу, Что нет отчизны у него».

У своїй монографії «Шевченко VS Пушкін. Поезія на позвах з ідеологією імперськості» професор Києво-Могилянської академії, видатний літературний оглядач, письменник (царство небесне) Володимир Панченко, акцентує увагу читача: «Що ж до самого гетьмана Мазепи, то Пушкін його демонізує. «Злой старик», «душа коварная», «враг России», «Иуда», «душа свирепая и развратная», «святой невинности губитель» — подібних авторських оцінок у поемі вдосталь. Змальовуючи свого героя, поет виходив із концепції «злодея». Гетьман стратив свого суперника, не порахувавшись із тим, що Кочубей — батько його коханої? Але ж Пушкін моралізує вибірково: Петро І убив власного сина — і це не завадило поетові уподібнити його богові. Перекошене гримасою обличчя, на якому відбилася печать натхнення («упоения»!) боєм, — це той випадок, коли богонатхненність героя така велика, що зовнішні його риси вже не мають жодного значення. Цар уподібнюється богові: він — всемогутній творець перемоги: «И он промчался пред полками, Могущ и радостен, как бой. Он поле пожирал очами…».

«И воспоют тот час, когда, почуя бой кровавый на негодующий Кавказ поднялся наш орел двоглавый»: Пушкін як учасник і оспівувач загарбницьких війн росії проти народів Кавказу

Після Бучі, Ірпеня, Маріуполя, після усвідомлення усіх жахів російської окупації у сотнях сіл і містечок північних (навесні ц.р.) та південних регіонів нашої держави українцям тепер легше збагнути і відчути біль інших поневолених москалями народів.

Пушкін брав участь у війнах росії проти проти народів Кавказу. Ці факти на основі листування поета з російськими військовими діячами Єрмоловим і Паскевичем дослідила знана професорка, польсько-американська літературознавиця Єва Томпсон у своїй відомій книзі-монографії «Трубадури імперії». Цитуємо: «Найбільш спустошливим для гірських мешканців був похід генерала Олексія Єрмолова 17. Він розпочався 1816 p., продовжувався до 1827 р. і призвів до геноциду — різанини кількох етнічних груп. Єрмолов відомий винищуванням продуктів харчування, зерна, корму для тварин, а також лісів. Він поневолив аварів та чеченців і забезпечив для Росії територію вздовж усієї ріки Терек. Похід п’ятдесятитисячної армії Єрмолова зберігся в пам’яті росіян як такий, що навіює страх, але водночас і як велике досягнення. На відміну від завоювання Сибіру чи винищення близько двадцяти тисяч цивільного населення варшавського передмістя Праґи в 1794 р. (одне з діянь генерала Олександра Суворова), кавказькі походи широко популяризувались у літературі. листі, пронизаному не властивою йому догідливістю, Олександр Пушкін висловив готовність стати секретарем, редактором і видавцем генерала Єрмолова. Він розповів генералу, що в той час, як кампанія Наполеона в Росії привернула значну увагу письменників, навіть незважаючи на те, що вона закінчилася поразкою, явно успішна кампанія генерала Єрмолова на Кавказі не була достатньо визнана. Далі Пушкін просить генерала дозволити йому видати його мемуари про перемогу на Кавказі: «Ваша слава належить усій Росії, і ви не маєте права приховати це» 19. Комплімент пізніше був повернутий назад Пушкіну наступником Єрмолова на Кавказі, фельдмаршалом І. Ф. Паскевичем. Дозволивши поету дістати задоволення від короткої участі у війні проти гірських народів, Паскевич задля добра батьківщини заборонив Пушкіну залишатися дійсній службі. «Пане Пушкін, — сказав він, — ваше життя дороге для Росії й вам тут нема місця; тому раджу вам негайно покинути армію».

Пушкін залишив армію, щоб творити образ інтелектуально нерозвиненого і дозрілого до чужого правління Кавказу, а росії — як суворого, але справедливого власника регіону. «У оповіданні „Подорож до Арзрума“ зображує воєнний похід фельдмаршала Паскевича як різновид радісного та нескінченого полювання, де дичини завжди вдосталь і де „ворог“ („l'ennemi“ у франкомовній бесіді між Пушкіним і Паскевичем) завжди переслідується з легкою душею. Природність цього переслідування, подібна прокиданню, ранковій ванні та сніданню, особливо впадає в очі у коментарях до книжок про подорожі. Інший є звичним, частиною нашого життя, але він чи вона мусить бути переслідуваним, скаліченим, взятим у полон, убитим. Очевидна подібність до полювання і атмосфера розваг чоловіків в оцінці Пушкіна — тобто повна відсутність тверджень про людські якості „ворога“ і навіть сумнівне виправдання щодо застосування „полювання“ як тла для коментарів зверхнього спостерігача — задає тон для пізніших писань про завойовницькі війни», — вважає Єва Томсон. На її думку, Пушкіну властивий зверхній підхід спостерігача, який «відвідує дикі землі, що ніколи не долучалися до писемної культури і не мали національної свідомості».

Єва Томпсон у праці «Трубадури імперії» наголошує: «У російській літературі Кавказ розглядається з погляду російського солдата чи офіцера, який терпить труднощі поїздки в небезпечну та невдячну землю. З погляду цієї воєнної перспективи тубільці неодмінно примітивні. Кавказькі жінки зображуються як покірні та чуттєві, тоді як у чоловіків поєднується лють із боягузтвом. У російських текстах неможливо знайти визнання політичних і економічних набутків Росії, отриманих внаслідок завоювань, натомість постійно присутнє відчуття російської цивілізаційної місії. Російські описи Кавказу мали форму книжок про подорожі, поем, коротких оповідань, повістей та історій».

Трубадур імперії Пушкін прославляв геноцид Кавказької війни 1812 року та російського генерала Пьотра Катлярєвського, який очолював російські війська під час завоювання:

«Тебя я воспою, герой,

О Котляревский, бич Кавказа!

Куда ни мчался ты грозой –

Твой ход, как черная зараза,

Губил, ничтожил племена…»

Професор Володимир Панченко у згаданій вище монографії пише таке: «до пропагандистської ролі Пушкін був готовий, про що свідчить виразний колоніалістський дискурс його поезії — від поеми «Кавказский пленник» (1821) до вірша 1831 року «Бородинская годовщина». Складниками цього є глорифікація сили російської зброї і тих, хто уособлює мілітарну потугу імперії. Високий — одичний — стиль «Кавказского пленника» (зокрема його епілогу), покликаний максимально форсувати пафос завойовництва: «И воспою тот славный час, Когда, почуя бой кровавый, На негодующий Кавказ Поднялся наш орел двоглавый». Під пером Пушкіна Пьотр Котляревський, генерали Ціціанов і Єрмолов постають як непереможні богатирі, напівбоги, перед верховною волею яких безсилі навіть гори: «сніжною главой, Смирись, Кавказ: идет Ермолов!» Мета цієї грізної єрмоловської «ходи» для автора самоочевидна: цивілізаційне освоєння краю, де живуть войовничі «племена»; розширення російського простору коштом дикого «Востока». Для поета «хода» Єрмолова — це демонстрація власної вищості стосовно «інородців», особливого права підкорювати інших, хай то будуть «Кавказа горде сыны» з їхньою любов’ю до «дикой вольности», чи хтось іще. В авторській свідомості немає місця для сприйняття права іншого на власну свободу, натомість домінує готовність силою «русского меча» нав’язувати горцям свої порядки, «великодушно» закликаючи їх до покори й смирення.

Про ненависть Пушкіна до поляків та інших європейців: «Россия! Встань и возвышайся! Греми, восторгов сладкий глас!..»

Поляків Пушкін ненавидів, під час Польського повстання 1830 року закликав «душити поляків у зародишу». Він присвятив наступні рядки тим, хто підтримав польське повстання: «Но вы, мутители палат, Легкоязычные витии; Вы черни бедственный набат, Клеветники, враги России!».

Придушення визвольних устремлінь європейських народів і зокрема польського особливо возвеличено у вірші «Бородинская годовщина». Його написав з нагоди загарбання росією Варшави та річниці битви під Бородіним. Панченко називає цей вірш «виразно антипольською поетичною «дилогією»: «Про Росію тут ідеться як про тисячолітню Русь; Європу ж згадано як вічну зазіхальницю на російські землі, яка щоразу отримувала відсіч. Поет мовби оглядає шахівницю європейської геополітики, ніскільки не сумніваючись, що росія є головним гравцем, якого мають остерігатися (боятися!) всі інші країни. Потривожено «тінь» Суворова; глорифікується Іван Паскевич, який щойно підкорив Варшаву… Атмосферу вірша визначає тріумф державної сили: «Победа! Сердцу сладкий час! Россия! Встань и возвышайся! Греми, восторгов сладкий глас!..»; логіка історичних алюзій покликана навіювати впевненість, що так було і так буде завжди».

У поемі «Полтава» Пушкін дорікає українцям за дружбу з поляками:«Что взяли вы? Еще ли росс. Больной, расслабленный колосс? Еще ли северная слава Пустая притча, лживый сон? Скажите, скоро ль нам Варшав предпишет гордый свой закон?»

Про вірш «Клеветникам России»

Саме його нині найбільше використовує ворожа пропаганда для виправдання війни проти України. «О чем шумите вы, народне витии? Зачем анафемой грозите вы России? Что возмутило вас? Волнения Литвы?», — уже у перших рядках відмовляє литовцям у праві на незалежність і водночас запитує поет-імперіаліст. А потім взагалі безапеляційно заявляє, чомусь приписуючи литовців до…слов’ян: «Оставьте: это спор славян между собою, Домашний, старый спор, уж взвешенный судьбою, Вопрос, которого не разрешите вы». Щоб вміли впізнати путінське «без України не буде росії» та слова бункерного рашистського фюрера про те, що росія воює в Україні за свою ідентичність, в пушкінському: «Уже давно между собою Враждуют эти племена; Не раз клонилась под грозою То их, то наша сторона. Кто устоит в неравном споре: Кичливый лях, иль верный росс? Славянские ль ручки сольются в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос. Оставьте нас: вы не читали Сии кровавые скрижали; Вам непонятна, вам чужда Сия семейная вражда; Для вас безмолвны Кремль и Прага; Бессмыслен но прельщает вас Борьбы отчаянной отвага — И ненавидите вы нас…».

А далі російський поет, як і зараз путін перейшов до погроз європейцям і світовій спільноті: «Вы грозны на словах — попробуйте на деле! Иль старый богатырь, покойный на постеле, Не в силах завинтить свій измаильский штык? Иль русского царя уже бессильно слово? Иль нам с Европой спорить ново? Ильрусский от победотвык? Иль мало нас? Или от Перми до Тавриды, От финских хладных скал до пламенной Колхиды, От потрясенного Кремля До стен недвижного Китая, Стальной щетиною сверкая, Не встанет русская земля?»

Загарбницькі війни завше вела і веде росія: от і нині російські окупанти гинуть не в російських, а українських полях. Але трубадур Кремля вміло у віршованій формі зманіпулював. Як зауважує професор Володимир Панченко: «агресивний тон — це також елемент пушкінового колоніалістського дискурсу». Цитую: «Так высылайте ж нам, витии, Своих озлобленнях сынов: Есть место им в полях России, Среди нечуждых им гробов».

Українські і світові інтелектуали про Пушкіна

Єва Томпсон у «Трубадурах імперії» зауважує: «Пушкіна можна вважати автором першого повністю успішного художнього формулювання російської імперської самосвідомості. Він висловив почуття тих, хто зазнавав піднесення від російських воєнних подвигів. Завдяки поезії і прозі Пушкіна швидко стало зрозумілим, що російський імперіалізм не потребував грубого та брутального обличчя, що росіяни — це не монголи і що вони могли перетворити на красу те, що знищили їхні рушниці та шаблі. Вишуканість, із якою Пушкін створював консолідуючий образ російського імперіалізму, добре послужила нації. Він створив в уяві образ, який до цього ніколи не існував у російській літературі: горда Росія призначена керувати „бідними фінами“ та іншими підкореними нею народами; у Росії повно скромних патріотів, які чесно виконали свій обов’язок на далекому Кавказі і викликають захоплення; Росія, аристократія якої не поступається вишуканістю та освіченістю найбільш рафінованим колам Заходу»

Докторка історичних наук Наталя Старченко звертає увагу на таке: «Російська імперія призначила на місце поета-пророка, який провістив особливу «вселюдську» місію російського народу? Можна навіть назвати дату народження Пушкіна як пророка — його столітній ювілей 1899 року. А тепер подивіться, коли в Києві з’явилася вулиця Пушкінська та перший пам’ятник. Відповідь вгадувана. Водночас того ж року були заборонені до друку українські переклади віршів Пушкіна та «Казка про рибалку та рибку». Бо пророк не міг говорити «малоросійським нарєчієм», бо українська мова була заборонена в освіті та публічному просторі. Такі паралелі повторяться. 1937 рік став визначальним для утвердження Пушкіна в Радянському Союзі, знаменуючи поворот до російськоцентричної моделі в політиці та культурі. Грандіозне відзначення пушкінської річниці мало пришвидшити творення спільної радянської культури на російському фундаменті. Вивчення творчості поета-пророка запроваджувалося у всіх класах школи, аби«піднести рівень знань з російської мови та літератури. Водночас закінчилося загравання з українським національним «сантиментом» — цей рік став роком великого терору та знищення цвіту української культури в Сандармосі. Українська культура була зачищена, натомість Пушкін тріумфальним маршем рушив по Україні. Щоб, урешті, Сталін міг проголосити у своєму знаменитому тості 24 травня 1945 року російський народ «найвидатнішою нацією з усіх націй».

Професор кафедри історії України Полтавського педуніверститу Ігор Сердюк в ході бурхливих фейсбук-дискусій зауважив: «Пушкін, Достоєвський і ко були і є інструментами. Раніше для культурної імперської експансії, а зараз інструментом, котрий слугує для маскування і виправдання отої всієї мразоти. Ті, хто толком їх не читав, будуть говорити, що не варто стигматизувати росіян, мовляв, вони носії великої культури, а вбиває Путін. Ті, хто, наприклад, перейнявся Достоєвським, будуть більше емпатувати „душевним мукам“ вбивці (Раскольникова), а не жертви. Тому й мешканці Полтави емпатують російським поетам, для яких у прямому сенсі розчищали культурний і фізичний простір, знищивши наших Йогансена, Семенка і сотні й тисячі інших. Достоту як сьогодні в окупованих містечках і селах, де спалено наші книжки і тоннами завезено „правильну“ класичну літературу. І така звична маніпуляція „лише людина слабко знайома з російською та світовою“… Я плачу, тобто, якщо слабко з російською, то слабко зі світовою. Є нюанс, коли Ви вперше виїдете у світ не на відпочинок в Туреччину чи Єгипет, Ви зрозумієте, що Ваші пушкіни далеко не світове явище, що це постаті глорифіковані лише там, куди дотягнувся „рускій мір“. І, що ми борсаємось у тому багні, бо не бачили нічого іншого».

А колега по Інституту нацпам’яті, харківський історик Едуард Зуб днями виклав у Фейсбуку фотокопію статті репресованого комуністами письменника Гната Хоткевича. «Квітень 1917-го, перша сторінка першого числа харківського тижневика „Рідне слово“. Подивіться уважно, чиї саме вірші згадує Гнат Хоткевич як інструмент русифікації? Такі-да, Алєксандра Сєргєєвіча!», — написав у ФБ пан Едуард.

А я процитую «батька української історії» Михайла Грушевського. Праця «На порозі нової України» написана ним у березні 1918 року. Актуально звучить, ніби й не минуло більше ста років: «Доказують, що російська культура так глибоко ввійшла в українське життя, в українську плоть і кров, що Тургенев і Пушкін для українця являються такими ж близькими, національними письменниками, як Шевченко, і російська літературна мова українцям ближча, ніж видумана українська». Всіма сими парадоксами й натяганнями, повторюваними так довго, що їм починали справді вірити ті, котрі їх повторювали, замазувано, масковано, заслонювано ту велику історичну, культурну, психологічну, всяку, яку хочете, межу, яка від віків розділила Україну від Московщини, український нарід від московського. Не добачати її могли тільки люди в шорах, засліплені й оглушені тими фальшивими, століттями повторюваними фразами. Реальні факти на кождім кроці говорили про глибоку антитезу сих двох близьких по крові, а відмінних духом народів, і, мабуть, аж нинішнє «велике потрясіння», сей кривавий напад большевиків на «хохлів» знищить ті шори, ті пов’язки, котрі лежали на очах українських громадян і не давали їм орієнтуватись в реальних фактах».

Отож, настав час очищати символьний простір Полтавщини від назв вулиць і пам’ятників Пушкіну та іншим російським імперським трубадурам.

Упорядкував Олег ПУСТОВГАР, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області