Герой СРСР Михайло Кирпонос у топоніміці громад Полтавщини: чи є сенс перейменовувати вулиці?

У незалежній державі Україна пора чітко визначити ставлення до цієї постаті, відповісти на запитання: чи є сенс ним пишатися, брати за приклад для наслідування для всіх поколінь українських громадян? Як його оцінити відповідно до законодавства у сфері національної пам’яті?

Перегляд ключових фактів із біографії Кирпоноса Михайла Петровича показує таке.

Період Української революції 1917—1921 років: проти України, на службі російському комуністичному агресору

У січні 1918 року, після демобілізації з лав російської армії, повернувся в рідні краї. На той час 3-м Універсалом УЦР 20 листопада 1917 року вже була проголошена Українська Народна Республіка. Однак «героя» не надихала ідея вільної й незалежної України, тож він подався до російських більшовицьких загонів, воював на Чернігівщині проти Української держави гетьмана Павла Скоропадського. Згодом опинився в більшовицьких гібридних військах, замаскованих під українські (повний аналог сучасних маріонеткових «ЛНР/ДНР»). Надалі вже безпосередньо служив в «офіційних» формуваннях російської Червоної армії.

Отже, Михайло Кирпонос свідомо й послідовно служив російському комуністичному агресору проти Української державності. Таких людей фактично і юридично називають колабораціоністами — зрадниками України.

Він засуджується за це й законодавчо — як такий, що взяв активну участь у процесі «встановлення радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті» (згідно пункту 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки»).

Дбав про становлення та зміцнення комуністичного тоталітарного режиму у 1920-х — 1930-х роках

Михайло Кирпонос — активний комуніст, успішно робив військову кар’єру, в чому йому сильно допомагала абсолютна відданість сталінській політиці. Про вірність «генеральній лінії комуністичної партії» він сам писав в одній з автобіографій. Серед іншого, важливо відзначити його активну участь у реалізації такого комуністичного злочину як «Великий терор» — репресіях командних кадрів Червоної Армії в 1937—1938 роках.

Ще раз наголосимо на абсолютній відданості Михайла Кирпоноса комуністичному тоталітарному режиму, який відповідно пункту 1 статті 2 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» «визнається злочинним і таким, що здійснював політику державного терору […]».

Період Другої світової: участь у окупаційній війні проти Фінляндії, колосальні втрати і поразки на радянсько-німецькому фронті

Радянсько-фінська війна 1939—1940 років

Під час агресії СРСР проти незалежної та демократичної Фінляндії Михайло Кирпонос командував 70-ою стрілецькою дивізією 7-ої армії загарбників. На початку березня 1940 року дивізія під його командуванням протягом 6-ти днів здійснила обхід Виборзького укріпленого району по льоду Фінської затоки і вибила фінів з укріплень на північному березі Виборзького затоки, перерізавши дорогу Виборг-Гельсінкі. За таку участь в загарбницькій війні Михайла Кирпоноса відзначили званням Героя СРСР. У зв’язку з цим фактом із біографії Кирпоноса нагадаємо:

• внаслідок початку агресії СРСР проти Фінляндії Ліга Націй (прообраз майбутньої ООН), виключила Радянський Союз із своїх лав;
• агресивна війна СРСР проти Фінляндії стала можливою внаслідок союзу двох тоталітарних режимів СРСР і Німеччини після підписання пакту Молотова — Ріббентропа 23 серпня 1939 року. У преамбулі Закону України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» чітко вказано, що «Друга світова війна 1939-1945 років, що розпочалася внаслідок домовленостей націонал-соціалістичного (нацистського) режиму Німеччини та комуністичного тоталітарного режиму СРСР, стала найбільшою трагедією людства у XX столітті».

Водночас не варто перебільшувати військові досягнення Михайло Кирпоноса та інших радянських воєначальників з огляду на багатократну перевагу армії держави-агресора за всіма показниками, а також відсутність можливості надання Францією та Великобританією безпосередньої військової допомоги Фінляндії через блокування Балтійського моря тодішнім союзником СРСР — нацистською Німеччиною. Висока оцінка успіхів Михайла Кирпоноса в очах радянського військово-політичного керівництва насамперед мала виправдати сенсаційні провали й катастрофи, колосальні втрати наступаючої армії радянських загарбників проти захисників Фінляндії.

Отже, участь Михайла Кирпоноса на високій військовій посаді в агресії проти держави-оборонця Фінляндії, захопленні частини її території — ганебна сторінка в його біографії. Вищу державну нагороду він здобув за активну участь у міжнародному злочині комуністичного тоталітарного режиму.

Німецько-радянська війна

Від початку німецько-радянської війни до своєї загибелі 20 вересня 1941 року Михайло Кирпонос очолював Південно-Західний фронт — найпотужніше й найкраще оснащене сучасною зброєю військове угрупування на західних кордонах СРСР.

Як воєначальник вищого рівня в збройних силах СРСР він повністю несе свою долю відповідальності за катастрофу Червоної армії 1941 року.

Окреслимо хоч деякі з невдач Червоної армії, до яких він причетний як командувач фронту:

• катастрофічна поразка у найбільшій танковій битві в Другій світовій війні, яка відбулася 23-29 червня 1941 року у районі міст Дубно, Броди та Луцьк (він ділить відповідальність разом із Георгієм Жуковим, начальником Генштабу).Війська під його керівництвом менше ніж за 10 днів втратили понад 2500 танків із 3356-ті (за іншими даними з близько 4 тисяч), а німецькі війська — 260 із 728 танків…
• знищення радянських військ в «котлі» під Києвом (23 серпня — 26 серпня). В оточення потрапили понад 650 тис. червоноармійців, цей «котел» був і залишається найбільшим оточенням в світовій історії. Ця катастрофа стала для нього самого фатальною — був вбитий.

Відомий військовий історик Ростислав Пилявець, як і всі інші об’єктивні фахівці, звертає увагу на нараду в Тернополі в ніч на 23 червня 1941 року за участю Михайла КИРПОНОСА, начальника штабу фронту Максима Пуркаєва, члена Військової ради (комісара) фронту Микола Вашугіна та представників Ставки — начальника Генерального штабу Г. ЖУКОВА і першого секретаря ЦК КП (б)У Микити Хрущова. Після дискусії «Кирпонос НЕ віддав наказ військам про перехід до масштабного наступу на Люблин і НЕ наважився на відхід до старого кордону. ВІН НАКАЗАВ: створити два ударних угрупування — північне (в районі Луцька) і південне (в районі Бродів), які мали завдати удару в напрямі на м. Сокаль (силами 24 дивізій, з яких 18 були танковими і механізованими, і мали на озброєнні близько 4 тис. танків)». Таке «соломонове рішення» за тих умов стало катастрофічним.

Оцінка військової діяльності Кирпоноса на посаді командувача фронтом Костянтином Рокоссовським, одним із найуспішніших радянських воєначальників, який у той час командував 9-м механізованим корпусом у складі Південно-Західного фронту (станом на 1 липня 1941 року зберіг аж 30% своїх танків і це був успіх…): «Мене вкрай здивувала його розгубленість, яка різко кидалася в очі. Складалося враження, що він або не знає обстановки, або не хоче її знати. У ці хвилини я остаточно дійшов висновку, що не під силу цій людині настільки об’ємні, складні та відповідальні обов’язки, й горе військам, йому довіреним».

Отже, під час німецько-радянської війни Михайло Кирпонос був, м’яко кажучи, невдалим воєначальником, відповідальним за такі колосальні поразки та втрати. За них він заплатив і власним життям на полі бою… Таким чином, його героїзація/глорифікація на офіційному рівні дискредитує саме поняття успішних та героїчних дій воєначальника під час війни.

Михайло Кирпонос був колабораціоністом, ворогом Української незалежної державності

Михайло Кирпонос був колабораціоністом, ворогом Української незалежної державності, активним співучасником—виконавцем злочинів комуністичного тоталітарного режиму у внутрішній та зовнішній політиці. Під час війни з нацистським агресором ми можемо позитивно відзначити хіба його особисту мужність, а негативно — як воєначальника.

У справі українського національно-патріотичного виховання життя та діяльність Михайла Кирпоноса маємо однозначно оцінювати як негативний та сумний приклад.

Українцям судилося практично всюди на своїй землі побачити маркування Москвою української території топонімами, які були чужинськими для нас і підміняли нашу національну самобутність. Правителі цієї системи знали що роблять, насаджуючи нам, українцям, свої назви, свої імена і цінності їхнього — радянського, російського. Відповідно пункту 1. статті 4 Закону України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» назви топонімів на честь Кирпоноса не належать до пам’яток Другої світової війни. Тобто ці площі, вулиці, провулки, проспекти не знаходяться під охороною держави. Отже, їх можна перейменовувати за бажанням/ініціативою органу місцевого самоврядування. Вшанування Кирпоноса може відбуватися на загальних засадах як «ЖЕРТВИ ВІЙНИ». Нагадаємо, що у преамбулі Закону України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» чітко вказано: «віддаючи данину пам’яті всім жертвам Другої світової війни 1939-1945 років». А в пункті 2 статті 1 цього Закону визначено: «З метою вшанування пам’яті всіх жертв Другої світової війни 1939-1945 років в Україні встановлюється День пам’яті та примирення, який відзначається щороку 8 травня».

Перейменування топонімів у населених пунктах Полтавщини, названих на честь Кирпоноса, має неодмінно відбуватися у межах чинного законодавства: оскільки такі назви мали на меті притлумити розвиток українського світогляду та української ідентичності, радимо при розгляді ініціатив щодо нових назв враховувати норми ст. 5 Закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у 20 столітті». У ньому акцентовано: «держава сприяє увічненню пам’яті про борців за незалежність України у XX столітті, зокрема, шляхом увічнення у назвах об’єктів топоніміки населених пунктів». Перейменування топонімів у населених пунктах Полтавщини названих на його честь має неодмінно відбуватися у межах чинного законодавства.

Сергій БУТКО, Сергій ГОРОБЕЦЬ, співробітники Українського інституту національної пам’яті